«Безумству хоробрих співаємо пісню!»
Інакше, як авантюрою, на яку «підписалися» три десятки шаленців, зимове сходження на засніжений вітряний Пікуй 22 січня цього року, назвати складно
Похід на гору Пікуй, присвячений 103 річниці Злуки – Соборності України, планувався давно і ретельно. Організаторами виступили керівники юнацьких спортивно-туристичних секцій і «Пласту» з Рави-Руської, Жовкви та Куликова. Відповідно, у команді були підлітки-пластуни, чиї батьки довірили їх досвідченим інструкторам. І діти самих керівників «Пласту». Були серед нас і ветерани-туристи – люди з багаторічним досвідом сходження на вершини не лише України, але й Кавказу, Європи тощо.
Прогноз погоди нас не надто налякав. Ну подумаєш – «мінус» вісім і сніг! Тож поїхали. Почали сходження з села Біласовиця Закарпатської області. Падав лапатий сніг, навкруги просто казка зимова. Фотографували не лише на смартфони-айфони-фотоапарати, але й очима, намагаючись увібрати в себе і запам’ятати ці неймовірні зимові гірські краєвиди. Жодні фотографії і найкрасномовніші словесні описи не передадуть тих емоцій і душевного захвату й піднесення, які охоплюють, коли опиняєшся серед гір, дерев, річок, струмків. І все вкрите майже метровою білою сніговою периною.
Кілька привалів на перекуси і знову – вперед і вгору. З наближенням до вершини вітер посилювався, видимість погіршувалася. Було прийнято рішення підлітків з керівниками не вести далі і спускатися вниз. Піднятися на 1408- метровий Пікуй вирішили півтора десятка екстремалів, з яких десять таки дійшли, щоб відразу почати спускатися вниз і застерігати тих, хто ще не добрався, аби далі не йшли. Був не просто буревій, а шалена хурделиця, яка замітала сліди, збивала з ніг і лютувала так, наче вирішила за будь-яку ціну не дозволити гороходам полюбуватися зимовим Пікуєм.
Але варто було трохи спуститися вниз, як з-за сірих снігових хмар визирнуло сонце і ураган вщух. Ми ішли, бігли, їхали на «п’ятій точці», час від часу зупинялися знову ж таки на перекус, дякували Богу, що живі-здорові і ніхто не загубився, що було цілком ймовірно, адже видимість біля самої вершини була майже нульова.
Вже в автобусі, коли їхали додому, ділилися враженнями, будували плани на наступні походи і співали українських пісень.
Тим, хто застерігав нас від цього екстремального сходження, хочеться щиро подякувати за турботу і визнати певною мірою їх правоту, але… Ніде й ніколи я не переживала таких сильних емоцій, як в горах, долаючи сніг і вітер, крок за кроком наближаючись до вершини. І хай кажуть, що «розумний в гори не піде», проте ніхто з тих, хто був цієї суботи з нами, не проміняє пережите в горах на спокійне комфортне лежання на дивані.
Читайте також: «За травмовану ногу запропонували компенсацію - процедуру ламінування вій за 800 гривень...»
