Я відчула щастя й свободу, а подруга – гордість

Зазвичай цей захід збирає сотні прихильників альпінізму з різних куточків країни, однак у зв’язку з пандемією цьогоріч на Говерлу вирушила обмежена за кількістю група — близько 60 осіб.

Традиція масового сходження на Говерлу має давнє коріння. Ветера­ни альпінізму знаходять у приват­них архівах фотографії сходження ще з 70-х років минулого століття. Цей похід знаменує відкриття літнього туристично­го сезону на Львівщині. Проте торік тра­диція була перервана карантином. А вже цьогоріч було вирішено іти на найвищу гору України попри усі перепони.

Як розповідав керівник нашої групи, бували роки, коли такі сходження зби­рали до 5 тисяч охочих. І їхали вони кіль­кома потягами. Але з часом кількість «говерлянців» зменшилася, до того ж до­биратися до підніжжя гори почали авто­бусами. Для пана Михайла, керівника на­шої групи, це було уже 160 сходження на Говерлу, не рахуючи підкорення інших, значно вищих гір, — на Кавказі, в Альпах тощо.

Напередодні, 2 квітня, збираємося у Львові на Приміському вокзалі. Крім львів’ян, з нами їдуть також жителі Ки­єва, Луцька, Кривого Рогу, Миколає­ва Львівської області… Погода як на за­мовлення — яскраво світить сонце. І начебто обіцяє осявати не лише дорогу до Ворохти, а й саме сходження на Го­верлу.

Упродовж чотирьох годин слухаємо розповіді пана Михайла про історію аль­пінізму та всілякі щасливі і не дуже тра­функи, які він пережив упродовж ба­гаторічної історії підкорення гірських вершин.

Серед учасників цьогорічного схо­дження чимало ветеранів, які уже не­одноразово підкорювали Говерлу, і не тільки її. Але є й такі, які відважилися на цю авантюру вперше. До них належу і я, адже підкорення Говерли влітку 2012 року — це зовсім інша історія.

Краєвид за вікном автобуса заворо­жує, щойно на горизонті з’являються об­риси прикарпатських гір. У містечках і селах, через які проїжджаємо, незвич­но тихо і безлюдно. Карантин… У Ворохті поселяємося у мотелі «Україна». Завтра — час «Ч», тобто — «Г» (Говерла).

Той день вмістив у себе всю палітру емоцій — від шаленого захоплення неймовірними карпатськими краєвидами до самобичування на кшталт «і на фіга тобі то було треба? Що ти забула на тій Говер­лі, що лізеш туди, провалюючись у сніг?». Направду, сама собі не хотіла зізнавати­ся, що дуже боюся не так тієї засніже­ної вершини висотою 2061 м над рів­нем моря, як спуску з неї (за умови, що таки доповзу, в чому кілька разів упро­довж сходження дуже сумнівалася). Але бараняча впертість (я ж Овен, як-не-як!) і, звісно, допомога небес (не втомлюва­лася дякувати Богу, що маю змогу диха­ти цим повітрям і бачити цю неймовірну красу!) зробили свою справу. Коли сту­пила останній крок і потрапила в міцні обійми моєї дорогої подруги Катерини, зрозуміла і «офігіла»: я таки доповзла, долізла, дійшла на своїх двох (а великий шмат шляху і на чотирьох) до найвищої точки України!

…Від мотелю «Україна» у Верхови­ні, де ми ночували, до бази «Заросляк», звідки починається сходження, пів го­дини їзди автобусом (до шлагбаума з дерев’яним гуцулом) і понад 8 км то­пання нозями (можна їхати приватним транспортом, але то зовсім інший «фен-шуй»). Перекус у «Заросляку», збір всієї групи, напутнє слово-інструктаж досвід­чених провідників-підкорювачів гір і — з Богом! До слова, наймолодшому екс­тремалу Луці — 6,5 року, найстаршому — 80. Керівникові нашої групи 77 років.

Коли ми вирушили, погода була чудо­ва — безвітряна і без жодних опадів. Злі­ва від нас уздовж початкової стежки схо­дження шумів Прут, острівками вкритий метровим шаром снігу. Перила, за які влітку можна триматися, ледве визирали з-під снігових заметів. Уже вище стало зрозуміло, що під нами — кущі і низько­рослі деревця… Але, попри все, — краса довкола неймовірна!

Поки підйом був пологий, йшлося не надто важко (хоча час від часу сніг під ногами провалювався — коли по колі­но, а коли і вся нога опинялася у сніговій пастці). Коли ж градус кута нахилу став гострішим, почав політати сніг, а згодом — опускатися туман. Ще за якийсь час видимість стала майже нульовою.

Дивлячись на уявну вершину, бачи­ла біло-сіро-блакитне тло, якому не було кінця. В якийсь момент сказала собі, що іду не на Говерлу, а в небо. Так і йшла. Може, й краще, що вершини не бачила, бо не знала, скільки ще до неї зосталося. В голові крутилися пісня Висоцького про альпіністку і вакарчуківське «вище неба люба моя»…

Назустріч почали з’являтися люди, які вже спускалися вниз. На запитання, «чи далеко ще до вершини?», відповіді ко­жен раз були різні і дуже суперечливі: від «ще хвилин 40», «ще метрів 200» — до «ще трошки». І оте «трошки» було найточні­ше, бо тривало щонайменше годину.

Коли на двох іти стало несила, згада­ла еволюційну теорію Дарвіна і виріши­ла, що треба відчути ще й це — як воно, дряпатися вгору на чотирьох кінцівках, а то і повзти на колінах, коли вже годі було звестися на ноги. Але то таке. Головне — таки долізла!

Останні кроки були найважчими. Вершина. Дружні обійми тих, хто ви­ліз раніше. Буревій. І… спуск. Тамуєш страх перед прірвою, але розумієш, що мусиш іти (злазити, скочуватися, їхати на п’ятій точці, навкарачки задом-напе­ред, боком — як хочеш, але спуститися мусиш!). На пологіших місцинах озира­єшся назад (вгору) і не ймеш віри — не­вже я ТАМ була? Як я туди залізла?

Видимість стає все кращою. Яко­їсь миті зупиняєшся, дивишся навко­ло, всотуєш в себе цю неймовірну красу, закарбовуєш в пам’яті, в серці, у кож­ній клітинці душі і тіла ці емоції і… почи­наєш плакати. Ридати ридма. Від щастя. Від емоцій, які переповнили, накрили, вихлюпнулися сльозами радості. Тепер до кінця розумієш, як воно — плакати від щастя.

«Що ти зараз відчуваєш?» — питає Катруся. «Щастя, — відповідаю. — І сво­боду». — «А я гордість!» — каже подруга.

Внизу, в «Заросляку», маємо кілька хвилин на передих, запаковуємося в кунг (металева військова машина допотопно­го періоду) і їдемо у Ворохту.

Дорогою додому розумієш — ти під­корила не лише найвищу точку України, а й ще одну життєву вершину. Ти вийшла за межі своєї зони комфорту, ти поборо­ла свій страх і сумніви у власних силах, довела перш за все самій собі: коли лю­дина чогось прагне, для неї немає нічо­го неможливого, і, звісно, дорогу здолає той, хто йде…