Людина, мов засушена рослина 

Волинянин Анатолій Гаврисюк — людина незвичайна. На жаль, оту унікальність йому «подарувала» важка хвороба. Вона буквально висушила тіло чоловіка. Подібних випадків українська медицина не знає. Ще більшою загадкою для лікарів є те, як Анатолію вдалося дожити до 47-річного віку, адже дитиною медики пророкували йому максимум літ сім життя.

Немовлям його дуже обморозили

Про своє життя Анатолій Гаврисюк із села Старого Загорова Локачинського району не любить розповідати. Каже, народився цілком здоровим, а проблеми почалися, коли мав місяців сім-вісім. Була зима, батьки, не закутавши дитя як слід, подалися з ним у райцентр. Назад йшли з Локачина пішки (а це близько десяти кілометрів). Надворі - до двадцяти градусів морозу, хлопчик дуже обмерз. Відтоді й розпочалися його поневіряння по лікарнях. В організмі сталися незворотні зміни, тіло почало висихати й набувати нелюдських рис, м’язи атрофувалися, обличчя спотворилося, руки-ноги скарлючилися. Нині такі тонюсінькі, наче це кості, лиш обтягнуті шкірою. Він фактично не має тіла! При цьому у чоловіка світлий розум, хороша пам’ять і добре серце.

— Скільки себе пам’ятаю, Толік завжди був такий, — розповідає фельдшер Олена Ляшук. — Правда, в дитинстві він ще на ровері їздив. Але в школу не ходив.

— Він справді народився здоровою дитиною, — розповідає. — Не мав року, як почалися ці проблеми. Батьки возили Толіка на обстеження в область. Їм сказали, що у хлопчика відбуваються генетичні зміни і що зможе прожити максимум 5-7 літ. На детальніше обстеження скерували до Львова. Але мати не повезла, бо не мала за що. Як бачимо, найгірші передбачення не справдилися. Толік пережив багатьох однолітків.

Опікункою стала німа тітка

Мами Анатолія Гаврисюка вже давно немає на цьому світі. Пішла з життя, коли син ще був дитиною. Батько сім’ю покинув (до речі, теж молодим помер, у могилу загнала горілка). Ні брата, ні сестри у Толіка немає. Як навчився давати собі раду і чому не опинився в інтернаті?

Опорою стала тітка Христя, мамина рідна сестра. Вона не дозволила забрати племінника у спецзаклад. Почала опікуватися Толею, хоч самій було нелегко, бо — німа.

Вони спілкуються на «мигах», та добре розуміють одне одного. Ще донедавна разом обробляли чималий шмат городу. Христя сіяла і сапала буряки, Толя навкарачки картоплю полов. Мали свою майже всю городину. Ще й корову тримали! Правда, сіно на зиму сусіди допомагали заготовляти. А ще Анатолій майстрував людям телевізори, іншу «техніку». Хоч ніде того не вчився.

— Ой, і зара дайте паяльника, зроблю, — каже Толік. — І дрота голого руками можу взяти, ток легенько так б’є. Не страшно.

Дивуюся, як він своїми скарлюченими руками може хоч щось робити. Слова Анатолія підтверджує і соціальний працівник Оксана Мельничук. Це ж справжній подвиг! Кажуть, якби не побита нога (а кілька літ тому впав у сінях — зламав кістку і подробив коліно), яка прикувала чоловіка до інвалідного візка, й тепер на город би йшов. А так господарку довелося зменшувати. Бо й тітка вже старенька, за 80 літ, сили не ті.

— Хліба Толя вже сам не вріже, то купую йому нарізаний. Каже, він смачніший. Не одягнеться сам. А так він у нас молодець, особливого клопоту з ним нема, — каже соцпрацівник.

Пані Оксана усміхається. А я дивлюся на чистеньку підлогу, вікна, одяг Анатолія та бабці Христі й розумію, що в цій хаті для соцпрацівника дуже багато роботи. Під одним дахом - двоє немічних людей. І всюди порядок.

Єдиною радістю був планшет

— Толя й перев’язки сам навчився робити, — каже фельдшер Олена Ляшук. — У нього проблеми з суглобами, відкриваються рани, особливо на ногах. Коли роблю перев’язку, то бачу, як зі шкірою часом відпадають кусочки костей… А він це терпить.

Про родину Гаврисюків клопоче і сільська рада. Посприяли, аби вікно у спальні замінили на «євро», вдома з’явився обі­грівач. Хотіли б і на лікування Толю відправити, та він категорично проти. Розповідає, як колись пробув у медзакладі аж два дні й просився, аби фельдшерка забрала його додому. Всі ходили у його палату як у… звіринець. Анатолія запрошували на повне обстеження у клініку «Борис» у Київ, але він теж не погодився.

— Не хочу. Будуть ходити, заглядати. Мені того не треба, — каже, а на очах сльози.

Чоловік комплексує через свій зовнішній вигляд. А ще тримає образу на журналістів, які колись назвали його «живою мумією». Тому й уникає зустрічей з телебаченням та пресою. Хоча телевізор дивиться із задоволенням, з екрана довідався, що подібні й значно страшніші проблеми зі здоров’ям мають інші люди. Донедавна улюбленою розвагою для Анатолія був планшет. Його чоловікові подарував благодійник з Рівненщини. Як він тим тішився! Бо мав на планшеті Інтернет. А ще їздив візком по селу, фотографував краєвиди. Аж одного разу планшет випав з рук і потрапив під колесо візка.

Хоч доля прирекла Анатолія Гаврисюка на неймовірні страждання, він ні на що не нарікає. Каже, завтра буде новий день, і цьому треба радіти.

Фото автора.