Битва літературних престолів

Перший скандал навколо змагання за булаву НСПУ виник задовго до виборів, коли оголосили орієнтовну вартість події — 400 000 гривень! За зарплату 9000 гривень, машину Skoda з персональним водієм, а головне — можливість реанімувати Спілку письменників, змагались чотири кандидати. Це колишній в.о. голови НСПУ Олександр Божко, видавець “Української літературної газети” Михайло Сидоржевський (він же голова Київської письменницької організації НСПУ), секретар НСПУ із роботи з молодими авторами Сергій Пантюк та директор департаменту видавничої справи і преси Держкомтелерадіо України Олексій Кононенко. За нового керманича мало голосувати 400 членів Спілки, загальна кількість яких — 2110 літераторів.

З шаленим відривом у 249 голосів (з 371 присутніх) переміг Михайло Сидоржевський. Дехто на вибори не з’явився, як-от прозаїк Іван Андрусяк: “Михайло Сидоржевський, який контролював процес «висування» делегатів від Київської організації, зробив усе для того, щоб члени Спілки, які можуть проголосувати не за нього, поняття зеленого не мали про те, хто, де, як і коли цих делегатів «висуватиме». Михайлів «розрахунок» виявився для нього «слушним» (про чесність не кажу, бо такими категоріями нині в НСПУ не мислять). Справді, обираючи між ним і Пантюком, я, без сумніву, проголосував би за Сергія Пантюка”. Зі слів пана Андрусяка випливає, що вибір Михайла Сидоржевського на посаду голови НСПУ був своєрідним компромісом, який влаштовував усіх. Сергій Пантюк багато працював з молодими літераторами і мав революційні погляди на реформи у Спілці. Інший варіант теж був би надто болісним: “Якщо б обрали хапугу Кононенка, все це накрилося б мідним тазом, і Спілка більше не плуталася б під ногами літпроцесу”, — вважає Іван Андрусяк.

В кулуарах НСПУ давно говорять про так звану спілчанську мафію, яка не терпить інакодумців. “Я такої неповаги до письменника й уявити собі не міг, хоча з уявою у мене порядок — фантастику інколи пишу, — нарікає письменник Сергій Батурин. — Кандидатам на посаду голови дають по п’ять хвилин для оголошення програми: потім одним рота затикають регламентом, не давши нічого пояснити, а дехто говорить, скільки йому треба, і ведучий його не зупиняє. Як це зветься? Якщо відмовляють кандидатам у праві опублікувати свої програми в «Літературній Україні», знаючи, що бажаний їм кандидат зможе надрукувати в альтернативній газеті все, що захоче. На з’їзді не було знакових письменників — ані Матіос, ні Шкляра, ні Куркова. Спілка нічого не дає для творчості, жодним чином не служить літературі, лише псує письменникові карму”.

Долучився до невтішних прогнозів щодо подальшої життєдіяльності Спілки й “переможений реформатор” письменник Сергій Пантюк. “Раніше я вважав, що Михайло Сидоржевський на посаді нового голови НСПУ — не найгірше. Помилився. Новий голова одразу ж запропонував свою команду, де 80% письменників по 80 років. З молоді — лише Леся Мудрак і Павло Вольвач. Також увійшло кілька нормальних людей — Василь Портяк, Василь Трубай, Василь Герасим’юк та Іван Малкович”.

Натомість більшості виборців пана Сидоржевського його риторика імпонує. Ще б пак, Михайло Олексійович обіцяв вирішити найболючіше для спілчан майнове питання: “Втратили Будинок творчості в Ялті й комплекс у Коктебелі. Спритні нувориші вже метикують, як привласнити Будинок письменників України у Києві. Чи не абсурд, що в центрі Києва, на вулиці Банковій, біля Адміністрації Президента України, рейдери привласнюють визначну пам’ятку історії та архітектури?” — нарікає новообраний голова, хоча не приховує, що частина майна втратилась, бо колишні керманичі Спілки не надто переймались, кому віддають в оренду приміщення.

У програмі переможця чимало пунктів, що гріють душі членів НСПУ. “Спілка має стати ефективним менеджером, який ініціює книжкові серії, займається пропагандою української літератури в країні та за кордоном і при цьому виступає в ролі профспілкової організації, що надає матеріальну, правову та соціальну підтримку письменникам, виступаючи ініціатором законів, які захищають літераторів та авторське право”, — каже Михайло Сидоржевський. Проте присутні моменти, які відверто дивують. На них звернув увагу журналіст Олег Шинкаренко. Наприклад, голова Спілки має на меті “затвердити професію «письменник» та вибороти державну пенсію всім членам НСПУ”. Виникає питання, на основі яких критеріїв пан Сидоржевський збирається вичислити, хто істинний “письменник” та чому голова Спілки переймається пенсією, коли варто було б перейматись реформами та майбутнім НСПУ?

«Люблю Олівію, а хочу Цесаріо…»

У Театрі імені Леся Курбаса презентували п’єсу Шекспіра

Віра Холодна

Фото автора

У Львові на сцені Театру Леся Курбаса відбулася прем’єра «Дванадцятої ночі». Над новим прочитанням Шекспіра працювали сценарист Володимир Клименко та режисер Євген Худзик. П’єса, написана у 1600 році, має на диво заплутаний сюжет, яким могло б надихнутися не одне покоління сценаристів мильних опер.

“12 ніч” курбасівців — це вистава, де актори грають акторів, які ставлять п’єсу Шекспіра. Події відбуваються у далекій вигаданій країні, куди через аварію потрапляють Себастіан і Віола — брат та сестра — і втрачають одне одного. Віола перевдягається в чоловічий одяг і під ім’ям Цесаріо з’являється при дворі герцога Орсино. І, як це буває з молодими дівчатами, закохується в нього до нестями. Герцог же, нічого не підозрюючи, з допомогою Віоли намагається посвататися до графині Олівії. Тільки виникає маленька проблема — графиня закохується в красивого посланця герцога. І це лише початок усіх перипетій. Чим далі в ліс, тим більше дров…

Вирішити для себе, комедія це чи драма, — важко. Тут багато смішних моментів і непорозумінь між героями. А ще у виставі присутній актор Микола Береза (він же герцог Орсино) з сіточкою для волосся, з рогами, які «вам, тату, залишила мама», у неймовірно кумедних панталонах… «Люблю Олівію, а хочу Цесаріо» — бігав по сцені герцог Орсино, який почав сумніватися у власній орієнтації після палких промов Цесаріо-Віоли. Не сміятися просто неможливо. Але, наприклад, від слів «єдиний спосіб не бачити дурнів та дурості — це просто заплющити очі» стає не так вже й весело. Як не крути, а правда в цьому є.

Які путінські операції «здерті» з 1940-х років?

Тетяна КОНЯЄВА

Незабаром на полицях книгарнень з’явиться книжка історика Олександра Гогуна «Сталінські командос». Видання підготували у мистецькій агенції «Наш формат». Книга розповідає про українські партизанські формування 1941—1944 років, історичне підґрунтя протистояння 2014 року в Україні. Це перша публікація книги українською мовою.

Книга об’ємна, з двома фотовкладками, де зібрано світлини з архівів та дотичні до теми книги. Історик збирав потрібні матеріали, мемуари і документи з архівів України, Німеччини, Польщі, Росії, США та Ізраїлю. Зосередившись на малодосліджених аспектах партизанського руху, історик відважився обговорювати проблеми, котрі в радянській історії були табуйовані, а в роки незалежності ними займалося небагато дослідників. У книзі можна знайти шаблон, звідки “здерті” теперішні дії Путіна проти українського народу.

«До друку книгу готували давно, але зараз її вихід дуже актуальний. Хотіли донести до читача, що можна очікувати від російського керівництва: тактику випаленої землі, наслідки масового кровопролиття, війни, яка покликана винищити народ, — розповідає «ВЗ» директор мистецької агенції «Наш формат» Антон Мартинов.

Олександр Гогун побудував своє історичне дослідження, використавши щоденники і спогади партизанів, архівну документацію НКВС та Червоної Армії, свідчення очевидців. Гогун аналізує відмінності між вояками Армії Крайової, УПА й «червоними», розвінчує пропагандистські міфи про «наших» і «ненаших». Окрім того, автор показує побут, умови життя й настрої у партизанських загонах.