Ходорів був колись Ходороставом...

Мабуть, не знайдеться рибалки, якому не було б відомо: найкраще риба клює на ходорівському озері (вперше місто згадується у 1394 році під назвою Ходорів-став (Ходоростав). Чимало городян — на березі з вудкою. «Рідні плеса» не лише їх годують, а й для багатьох є улюбленим місцем відпочинку. В місті чимало безкоштовних гуртків, спортивних секцій (є де провести дозвілля і всесторонньо розвиватися дітям та дорослим). «Ще в нас файні ґазди і найгарніші дівчата, — усміхаються городяни. — От би підприємства запрацювали, — і був би «райський куточок».

Четвер — базарний день

Дві години, поки електричка «чалапала» до Ходорова, окрім війни в Україні, пасажири переймалися мізерними зарплатами, пенсіями і космічними цінами. Прислухаюся до розмов. Хтось возив дітям до Львова городину з власного обійстя. Додому накупили м’яса та ковбас на «Шуварі», бо там дешевше.

…Нарешті дісталися Ходорова. Біля залізничного вокзалу щочетверга — великий базар. Одягу, взуття, домашніх продуктів, лісових і городніх дарів — до кольору до вибору. Усім цим торгують продавці з Бурштина, Калуша, Бережан, Жидачева, Стрийщини, Нового Роздолу. Кавуни пропонують за 3,5 грн., огірки — 5-8. За сепараторну сметану просять

20 грн., за збирану — 14, півторалітрову банку молока — 8-10 грн., сир домашній — 18-20 грн. Біля м’ясних рядів покупці важко зітхають, мовляв, ціни «кусаються». Але ті, кому конче треба, пакують в торби свинячу шинку за 60 грн., полядвицю за 65-70. Найшвидше розбирають м’ясні шматки на гуляш (40-45 грн.).

У двох ґаздів, які скупилися, цікавлюся, як дійти до озера. Виявляється, воно на протилежному боці міста.

— Людей виручають дари садів та городів, бо чимало підприємств позакривалися, — розповідає мій попутник пан Микола. — Колись люди працювали на заводах (поліграфічних машин, цегельному, консервному, маслозаводі). Ремонтні бригади будинки зводили, дахи покривали, сільгосптехніку ремонтували. Нині від цукрового заводу лише стіни залишилися. М’ясокомбінат працює, але це вже не державне підприємство, як колись, а невелике приватне. Там за європейським принципом: щось власник запідозрить за робітником (спізнився, продукцію начебто привласнив), відразу звільняє. Меблевий комбінат, який колись славився виготовленням художнього паркету, нині в багатьох асоціюється із сучасно облаштованим залом для банкетів.

Де городяни заробляють на хліб насущний? Чоловіки переважно працюють приватно: побілки роблять, стіни штукатурять, підлоги ставлять, сантехніку ремонтують, бо на державну зарплату не живеш, — виживаєш…

— Чимало ходорівчан роз’ї­халися по світах, — веде далі мій попутник. — За гроші, зароблені на чужині, відкривають крамниці, зводять ошатні будиночки, купують автомобілі, дітей вивчають у вузах. Бувало, сім’ї розпадалися, жінки на заробітках вийшли заміж за іноземців, забрали до себе дітей, тут чоловіки спиваються. Зрештою, хіба в інших містах і селах інакше?!

У 74 роки — стійка на голові

На озері тихо, спокійно, затишно, — Божа благодать. З води час від часу вистрибує риба. Біля берега в’ється вуж. Рибалки де-не-де розставляють вудки. Надворі прохолодно, — а в озері купаються чоловіки.

Знайомлюся: 62-річний Володимир Бурцев, 72-річний Ігор Стиранівський (морж з 30-річним стажем, колишній спортсмен-волейболіст, гравець львівського «Спартака») та 74-річний Василь Турчин (моржує 40 літ. Купається в озері щодня, незалежно від пори року. Колишній учитель англійської мови).

— Спорт в нашому місті на належному рівні, — каже Ігор Стиранівський. — У спортивній школі дітей вчать грати в баскетбол, футбол, легкої атлетики, карате. У місті — три середні школи. Освіту можуть здобути і в філії технічного коледжу від «Львівської політехніки».

— Гуртків та мистецьких колективів для дітей і дорослих, яких тільки душа забажає, — додає Василь Турчин. — Народний самодіяльний ансамбль танцю «Наддністрянка», наприклад, один з кращих колективів району. Близько десяти безкоштовних гуртків у Центрі дитячої та юнацької творчості (образотворчого мистецтва, художнього слова, вишивки).

На прощання Василь Турчин у 74 роки (!) спеціально для читачів «Високого Замку» зробив… стійку на голові.

«Я сюди повернусь»

У СШ №2 пахне фарбою. Школа готується до зустрічі з учнями. Цього року до першого класу піде 16 дітей і буде 21 випускник.

— Практикуємо поглиблене вивчення інформатики з першого класу, — каже директор Тетяна Тянюгіна. — Адже у школі — 17 комп’ютерів. Має дитина здібності до акторства? У школі працює драматичний театр «Березіль». Гарно співає і танцює? — вокальний та хореографічний колективи. Прагну, аби у школі побудували басейн і гарний спортзал.

Батьки кажуть: при Союзі спортзалом служив… костел. Там, на жаль, також дитячі ранки та випускні вечори проводили. За часів Незалежності костел віддали парафіянам, аби Божий храм використовували за призначенням.

На Зелені свята у місті відкрили та урочисто освятили алею пам’яті героїв Небесної сотні з викарбуваними їхніми іменами, посередині якої — постамент Ангелю-охоронцю. Іменем загиблого сотника Майдану, ходорівчанина Романа Точина, назвали школу та вулицю. За словами Секретаря виконкому місцевої міської ради Любові Абрамів, торік у Ходорові народилося 102 немовлят, за шість місяців цього року — 55. Є в місті пологовий будинок, лікарня.

У центрі чимало пам’ятників. Найбільше приємно вражає високий постамент Ісусові Христу, — подібного йому на Львівщині нема. Старше покоління пам’ятає і переповідає дітям, що під час Другої світової в місті зі синами жила відома письменниця Ірина Вільде. Тарсикія Ольга Мацьків проголошена Папою Іваном Павлом II Блаженною мученицею. У храмі Св. Косми і Дам’яна зберігаються її мощі.

Запізналася я з десятикласницею школи №2 Софією Бончинською. Спостерігала, як школярка фотографувала природу. Як на мене, її фотороботи виконані професійно.

— Займаюся баскетболом у місцевій дитячо-юнацькій спортивній школі, — каже Софія. — Фотографувати ніде не вчилася, хоча у Палаці культури працює фото-відео студія «Луг». Мрію у школі відкрити виставку своїх світлин. Улюблені предмети — англійська та фізкультура. Який фах не обрала б, повернусь у рідне місто, бо тут — моя родина з діда-прадіда.