Йолка: «Залишаюся в душі підлітком: сутулюся, голосно регочу...»

З дівчиська-шибайголови перетворилася на гламурну діву. Зі звичайної закарпатської дівчини — на суперзірку! Про те, як стала співачкою, про батьків, участь у шоу “Х-фактор” Йолка розповіла журналісту “ВЗ” під час запису програми “Ласкаво просимо” на телеканалі “Україна”.

- Якщо подивитися на російську естраду, мабуть, 75 відсотків артистів, що зараз популярні, — вихідці з України. Чимало з них стали зірками спочатку в Україні. У вас все склалося навпаки.

— Робила все для того, аби “засвітитися” в Україні. Не виходило. Та й голос у мене тоді був, мабуть, не переконливий. Подалася до Москви. У Білокам’яній мене побачили...

- Але ж ви не просто так поїхали — навмання. Хтось вас, мабуть, туди запросив?

— Це вже зараз, коли минуло вісім років, розумію, що тоді це був необдуманий крок. Зараз на таку авантюру ніколи би не погодилася. Як це можна: лише за одним телефонним дзвінком спакувати валізку і помчати на вокзал. Куди? Для чого? Але я неймовірно хотіла стати співачкою! І знала, що нею стану! Бабуся, як почула, що я із рідного Закарпаття їду до Москви, з недовірою поставилася до цього рішення. Вона росла ще у тому Закарпатті, яке належало Австро-Угорщині, переживала за мене, що їду за тридев’ять земель. Вона у мене також співає — дуже гарно. Співала у Закарпатському народному хорі.

- Свій перший альбом ви назвали “Місто обману”. Це через те, що у Москві на вас на кожному кроці чатували обмани?

— Різне було, але все треба пережити. Ніколи не розчаровуюся. Вважаю себе адекватною людиною. Тобто такою, яка адекватно реагує на те, що відбувається. Можу сміятися над усім, що відбувається, і над собою у будь-якій ситуації. Це й допомагає мені спокійніше ставитися до дійсності. Бути мудрішою.

- Ви були важким підлітком...

— Ой... Важким (сміється. — Г. Я.). Таким колючим, ще й стриглася наголо. З дитинства хотіла бути не такою, як всі. А потім пофарбувалася. Кольори вибирала нестандартні. Вперше пофарбувала волосся за порадою свого тата. Тато був моїм другом і підтримкою в усьому. Сприймав мене такою, якою я є. Мої батьки — приклад для інших. Жодного разу не чула у своєму житті серйозної заборони, якщо це не було пов’язано з небезпекою для мого здоров’я. Коли батькам сказала, що хочу татуювання, мій добрий таточко не заборонив мені цього робити, а, навпаки, сприйняв це позитивно. Дав лише пораду, щоб все було обов’язково стерильне.

- Де у вас тату?

— На плечі. Там каракатиця така.

- У якому віці ви це зробили?

— У вісімнадцять років. Мріяла про татуювання з п’ятнадцяти, йшла до цього чотири роки. Роздумувала, зважувала. Я така людина, котра обмірковує свої дії.

- Може, і завдяки татові ви стали співачкою?

— Тато мій справді співав, але до того, що я стала співачкою, він не причетний. У нас вдома завжди звучала музика. Як правило, джаз і рок. Тато не був професійним музикантом, зате геніально співав. Вмів «видобувати» той звук, над яким люди билися 5-10 років. Співав так, що весь наш стояк передавав йому привіт.

- Сумно говорити про вашого батька у минулому часі...

— Для мене це неймовірна втрата. Я не могла у це повірити. Не можу і досі з цим змиритися. Фізично здоровий чоловік помер на робочому місці — у спортивному клубі, де працював тренером... Йому раптово стало погано, і поки приїхала “швидка”, його серце перестало битися. Коли я їхала до Москви, він так переживав... Татові здавалося, що це неможливо, щоб дівчинка з Ужгорода кудись приїхала і у неї по-чесному все вийшло. По-чесному, бо не було у нас нафтової вишки. Спонсора не було, нічого не було.

- Хто вас покликав до Москви?

— Влад Валов. Він був моїм першим продюсером. Я йому безмежно вдячна за те, що про мене вчасно згадав. Якоїсь миті, коли йому спало на думку, що можна поекспериментувати, Влад згадав про мене.

- Але ж ви не лише співаєте. Колись був і КВН?

— Аякже! Це ж така яскрава сторінка у моїй біографії. У КВН виступала ще у школі. Назва команди у нас була суперова — “Палата №6”. Вірніше, найгеніальніша серед усіх інших команд. Ми виступали у піжамах. У мене була гамівна сорочка. У квіточки (сміється. — Г. Я.).

- Ви і у КВН співали?

— Співала! Одна за всіх віддувалася (сміється. — Г. Я.). Наша команда була не суперспіваюча, складалася з хлопців, які не вміли співати. Я була єдиною відповідальною за фінальні пісні. А фінальна крапка — це важливий момент. Ми були дуже спонтанною командою. У нас все відбувалося в останній момент. А слова для моєї фінальної пісні, яка мала бути ефектною крапкою, писали наприкінці. У мене жахлива пам’ять! Я свої пісні вчу місяцями.

- Йолкою ви стали у КВН?

— В КВН я прийшла вже Йолкою. Мені було одинадцять років, коли мене почали так називати. Хтось бовкнув — інші підхопили.

- У вас якось так все так гарно складалося: перемоги у КВН, молоді душею батьки, які в усьому підтримують... І раптом донька йде мити посуд у ресторані...

— Та неправда все це. Ніколи я не працювала посудомийницею у ресторані. Пішла працювати баристою. У мене був випробувальний термін, під час якого допомагала з посудом. Так, я збирала у залі посуд, могла й помити його. Історія Попелюшки — майже моя історія. Я теж Попелюшка, але зі щасливим дитинством. Я не була з бідної сім’ї. Можливо, чогось не мала, але мала щось незрівнянно більше, чого за жодні гроші не купиш. Любов і підтримку батьків. Розуміння!

- Їздите до Ужгорода?

— Безумовно, щоб побачитися з мамою. У мене сестра. Найкраща подруга у мене.

- Заходите до ресторану, у якому колись працювали?

— Як випадає нагода, заходжу. Щоб випити горнятко кави.

- У 2010 році ви стали суддею програми «Х-фактор». Ця програма “вчасно” вас знайшла...

— «Х-фактор» з’явився у моєму житті справді дуже вчасно. Хоча особисто у мене ніколи не було бажання взяти участь у якомусь кастингу. У дитинстві завжди думала: “А хто ті люди, що будуть мене судити?”. Ті, хто ріс на іншій музиці, не розуміють того, що люблю я, будуть мені казати — ось це я вмію, а ось це — ні. Однак після двох років роботи на шоу “Х-фактор” я стала спокійніше до цього ставитися: врешті-решт, для людини без зв’язків, блату і грошей це може стати дорогою до успіху. Якщо у людини є голова, — вона зуміє за два місяці розпорядитися популярністю, що впала їй на ту голову.

- Від того дівчиська з поголеною головою і пірсингом в усіх можливих і неможливих місцях мало що залишилося. Зараз перед нами — елегантна леді. Хто допоміг знайти цей образ?

— Виглядаю завжди так, як хочу виглядати, як почуваюся. Не за один день може статися така переміна. Пригадую, як одного разу для мене стало справжнім шоком, коли повинна була вийти на концерт на височенних підборах. Не вміла на них ходити. Не вміла на них стояти. Однак ефектно тридцять хвилин протрималася. І жодного разу не впала. Коли переглянула фотографії, зрозуміла, що це гарно. Подумала: іноді можна і на підборах вийти. З цього все й почалося. Почали з’являтися підбори, сукні, почала користуватися червоною помадою. Це якось все поступово відбувається. Стосовно того підлітка. Він у моїй душі залишився. Бо і далі сутулюся, голосно регочу. Не боюся виглядати кумедною, не боюся опинитися у незручному становищі.

- Під час виступів казуси трапляються?

— Я така людина, що постійно в якусь халепу вскочу. Можу послизнутися на шнурі. Можу тріснути себе мікрофоном по зубах і розсікти губу.

- І продовжуєте з травмою працювати?

— Звісно. Регочу над собою... Якось гепнулась на сцені. Це було жахливо, якщо чесно. От коли ти на вулиці впадеш, тобі страшенно ніяково. А на сцені це в тисячу разів незграбніший момент. Але я знаходжу вихід зі становища і попереджаю: якщо я гепнуся на сцені, всі аплодуємо, робимо вигляд, що так треба. Не боюся цього, справді не боюся.

- Якщо випадає вільна хвилина, де любите відпочивати?

— Можу провалятися дві доби на дивані. Бувають такі дні, коли... можу проспати добу. Іноді на місяць їду в якісь теплі краї. Ніколи нікому не кажу, де я. Ніколи не викладаю фотозвіт, як я чудово відпочила. Нікого не підпускаю до свого особистого простору. Все, що стосується мого особистого, — це моє. І мій відпочинок — це теж мій відпочинок.

- Кажуть, 2010 року ви вийшли заміж. Хто ваш чоловік?

— Я не обговорюю особистого життя. Мій дім — моя фортеця.

Довідка «ВЗ»

Йолка (справжнє ім’я Єлизавета Іванців) народилася 2 липня 1982 року в Ужгороді. Співала у шкільному хорі, грала у шкільній команді КВН. У середині 90-х почала працювати бек-вокалісткою з групою B&B. У 2001 році у Москві на Міжнародному фестивалі її почув продюсер Влад Валов і запропонував співпрацю.