Швейцарія по-українськи

Село Потутори на Тернопільщині має ті ж проблеми, що й більшість невеличких населених пунктів України: розмиті автошляхи, напівзруйновані колгоспні приміщення, а у школі лише сотня школярів на двадцять шість вчителів. Проте дечим Потутори все ж відрізняються, адже саме сюди п’ять років тому приїхали розвивати екологічно чисте господарство швейцарські фермери. Місцевим жителям швейцарці подобаються: «У них не одразу все вийшло, але вони багато працюють і дбають про натуральність продуктів. Люди з села, хоча й мають свою господарку, але по чай, сир чи прянощі ідуть до фермерів. Я, наприклад, корів не тримаю, молоко купую у «Живій землі», — розповіла жителька Потуторів пані Оксана.

«Вражена родючістю української землі»

Швейцарська вчителька Крістіна Ліберхерр приїхала в Потутори вирощувати пряні трави два роки тому на запрошення давнього друга Райнера Закса. Райнер раніше відвідував Україну з лекціями про розвиток сільського господарства та вирощування екологічно чистих продуктів. На одному з семінарів лектор познайомився з тернопільським підприємцем Іваном Бойком, який запропонував швейцарським колегам заснувати асоціацію «Жива земля» в Потуторах. Зараз підприємці орендують у селян кількадесят гектарів землі, вирощують органічну сільськогосподарську продукцію. Відбудували зруйновані колгоспні приміщення, де тримають корів та курей. «Україна мене вразила родючістю землі, — каже швейцарка Крістіна. — Це просто неймовірно! Для урожаю особливих зусиль докладати не потрібно: кидай насіння в землю — і воно проростає. Бур’яни, щоправда, у вас теж ростуть вдвічі вищі, ніж у Швейцарії. Але усе це свідчить про надзвичайну силу української землі. У Швейцарії земля глиниста і кам’яниста, урожаї нищать шкідники, особливо слимаки, які полюбляють овочі». Пані Крістіна каже, хоча на фермі вирощують картоплю, але колорадських жуків не труять і не визбирують: «Знаю, що українці борються з колорадським жуком. Але у нас на фермі жуків не багато, тому жодних заходів не вживаємо. Картоплини не дуже великі, але їх багато».

З двох соток землі фермерка зібрала 200 кг пряних трав.

Чебрець — з лісу, м’ята — зі Швейцарії

Коли господарство виділило Крістіні Ліберхерр дві сотки землі біля зруйнованої колгоспної хати — уся площа була поросла височенною кропивою та бур’янами. «Багато років тому на цій площі порались потуторівські школярі — вирощували при колгоспі рослини, зараз їм виділили грядки ближче до школи, а ця земля пустувала. «Жива земля» її орендує у села, як і решту полів. Маємо трохи техніки. А от хімії та мінеральних добрив не використовуємо принципово, навіть тих, що дозволені у Європі. Удобрюємо ґрунт перегноєм».

На своїй ділянці жінка вирощує пряні трави та овочі — каже, щороку їх потрібно чергувати, щоб не виснажувати землю. Розмарин, кріп, м’ята, орегано, чебрець, базилік, майоран, шавлія, меліса, календула — чого тільки нема на городі пані Крістіни! Деякі рослини привезла зі швейцарської школи, де навчала садівництва, як-от свою улюблену марокканську м’яту. Чебрець викопала у потуторівському лісі, а от насіння кропу купувала у селян — у Швейцарії він не росте.«Трави у чаї компоную за власними смаками, — каже пані Крістіна. — Наприклад, є «Зимовий чай», куди кладу бузину, чебрець, липу, мати-мачуху, які підвищують імунітет, а є «Вечірній», що розслаблює та заспокоює.

З 200 кілограмів зеленого — 20 сушеного

На горищі двоповерхового будинку (колишнього профілакторію), де живуть фермери, пані Крістіна облаштувала сушарню для трав. Сушить зілля у спеціальній шафі на дерев’яних полицях, схожих на сито, або за допомогою сушильного апарата-дегідратора. Після цього кладе трави у величезні паперові мішки і, оберігаючи від вологи, обгортає целофаном. Чаї подрібнює за допомогою січкарні, а спеції розтирає з сіллю в електричному млинку. Більшість роботи жінка робить руками, каже, тоді чаї та спеції якісніші.

«Мої спеції — це аромат України. Потуторські трави мають неповторний запах і дуже насичений аромат, бо вбирають частинку усього, що є навколо: вітру, води, сонця. Це концентрат Потуторів. Цього року через прохолодний вересень не вродив базилік, замовила його у Швейцарії, витративши багато грошей. А тепер цей пакунок лежить у мене без діла — швейцарський базилік використовувати не можу, має зовсім інший запах», — пані Крістіна відкриває два мішечки і пропонує «продегустувати» аромати.

Таким електромлинком Крістіна перемелює спеції.

З двох соток городу жінка отримала цьогоріч 200 кілограмів пряних трав, а з них — лише 20 кілограмів сушених. Крістіна результатами задоволена, показує готові пляшечки зі спеціями. Каже, цінова політика у неї гнучка: місцевим продає прянощі по 12 гривень, для київських супермаркетів ціна дорожча — 23 гривні. На моє зауваження, що ціна невисока (одна красива пляшечка чого варта), жінка дивується: «Що ви, у магазині шоколадка коштує п’ятнадцять гривень. Хіба спеції можуть коштувати дорожче, ніж шоколад?». У пляшечках — лише пряні трави, ніякої хімії для начебто «довшого зберігання». Крістіна зауважує, що корисні прянощі лише рік, адже вони покликані не лише додавати стравам пікантного смаку, а й приносити користь організму.

Похмурі українці лише на перший погляд...

У Швейцарії пані Крістіна залишила двох дорослих синів та онуків. Сумує за ними. Свій будинок у Швейцарії здає в оренду, з рідними спілкується через скайп та на два місяці щороку їздить на батьківщину. Про те, як наважилась на переїзд, відповідає рішуче: «Не вагалась ні хвилини. Завжди мріяла почати власну справу, пов’язану з улюбленим заняттям — городництвом. В Україну закохалась одразу — у природу, чисте небо... У вас щирі і зичливі люди. Дуже багато усього святкують, майже щодня якесь свято. Ми разом відзначаємо великі релігійні свята, ходимо у Потуторівську церкву. Це тільки на перший погляд українці видаються похмурими. Так виглядає, бо, до прикладу, у швейцарському магазині тобі разів зо п’ять скажуть «дякую», а тут усе по-іншому».

Попри захоплення Україною, іноземка не ідеалізує ситуації в країні. «В Україні життя набагато важче, аніж у Швейцарії. Здивували погані дороги та бюрократія, — каже жінка. — Хотіла привезти свою машину, але переправити її через кордон коштує вдвічі більше за реальну вартість авто. Купила старенький «Опель» тут. З сертифікацією продукції проблем не було, а от виробити дозволи на працю в Україні дуже складно. Хоча й у Швейцарії для іноземця це не просто».

Фото автора