Пекельна спаржа

Спеціально для «ВЗ»

Я довго намагалася знайти роботу за кордоном. Тож коли знайома запропонувала їхати в Польщу — різати спаржу на два місяці (з 30 квітня по 29 червня), вхопилася за цю можливість. Прислали запрошення, зробила візу — і ось вже їду. В салоні автобуса переважно молоді хлопці. Жінок — кілька.

Тут би мені насторожитися, що ця робота для чоловіків — молодих і сильних... Хоча мене попередили, що робота важка, не кожному під силу. Та я відмахувалася, казала, не боюся жодної роботи (в Україні підробляла на трьох).

Дитина закінчувала цього року школу. Кожен знає, які гроші йдуть у батьків на випускника середньої школи. Та скільки коштує студент.

Жили ми у бараках: чотири людини в кімнаті спали на залізних двоярусних ліжках. Туалет і умивальники надворі. Постіль ми везли свою, з хати. На місці за свої гроші можна було придбати робочий одяг і все необхідне для праці. Кожного понеділка нараховують аванси на чіп, що дає можливість купити щось в магазині на території фірми. Заробітна плата — скільки збереш, стільки й заробиш.

І ось почалися трудові будні: робочий день з п’ятої ранку до сьомої вечора, з двома перервами о 9 і о 17 год. по 15 хвилин, година обідньої перерви. Без вихідних. Під час обід­ньої перерви треба встигнути вистояти чергу в їдальні, поїсти і прилягти хоча б на кілька хвилин, щоб мати силу продовжувати працювати. Якщо швидше вийти на обід — штраф.

Одного разу після команди на обід двоє молодих поляків вирвалися вперед, щоб бути першими у черзі. За це були покарані — їм за наказом бригадира не дали карток на обід.

Видали нам інструмент — штекери (спеціальні ножі) і паски. Показав бригадир, як ними працювати — і вперед. Спаржа росте на спеціальних насипах — рейках, накрита поліетиленовою плівкою. Якщо надворі холодно, то ще однією прозорою — тунелем. Плівки по краях мають кайму, заповнену ґрунтом. Часто кайма була у воді, ґрунт набухав, і плівки важко було відкривати. Холодно, значить, спаржа росте погано. Тоді майже нічого не вдається зібрати. Тільки теплішає, і ми тішимося, що спаржа “піде”. Значить, щось заробимо.

Бригадири ходять між рядами і жорстко контролюють якість нашої роботи, аби не халтурили. Довжина спаржі має бути 28 см. Якщо менша чи зламана, могли оштрафувати. Вирізану спаржу складали в ящики, куди її вміщалося 15-20 кілограмів. Ящики возили важкими металевими, з одним колесом, тачками. Рейка довжелезна, тому брали по 2-3 порожні ящики на візок, щоб не відвозити по одному повному. Майже завжди між рейками стоїть вода, болото. Можете собі уявити, як тендітній жінці з наповненою тачкою важко пересуватися по такому полю? За день находжували кілометри... Весь час в гумових чоботях. У людей хворіли ноги. Особливо важко було в дощову погоду! Оскільки поля оточені лісами, розвелося стільки комарів, що бригадири не могли спокійно стояти і постійно обмахувалися гілками. А як нам відмахуватися від надокучливих кровососів, коли працюєш! Ніде не було від них рятунку — ні в полі, ні в житлових кімнатах. За зібраний кілограм в середньому платять 1,35 злотих. А де її взяти багато, коли дощ, холодно і спаржа не росте? Були у мене дні, коли за робочий день зібрала лише 3 кілограми.

На початках я постійно відставала. Інколи, коли спаржа виросла більш-менш рясно, перш ніж бригада переходила на інше поле, назустріч тим, хто відстає, ставили помічників. Тоді не відстаєш від бригади. Але були випадки, коли я залишалася на полі сама і потім блудила безкраїми полями, шукаючи свою бригаду.

За проступки (хтось присів на хвилю, бо поперек не розгинається, чи викурив цигарку, чи пропустив тріщину, під якою ховається спаржа) наглядачі-бригадири, серед яких були і наші українці, обкладали такими матами, що за все своє життя таких не чула. Бригадира-поляка теж боялися, але він хоча б менше лаявся. Матюки під час роботи лунали між людьми в такій рясній кількості, що до кінця другого місяця вже й я — людина культурна, з вищою освітою, в думках почала користуватися ненормативною лексикою.

Контингент (нас було близько 400 працівників) зібрався специфічний. Ніби найгірших людей з України звезли... Таких в Україні мені зустрічати не доводилося: нужду справляли, не звертаючи ні на кого уваги, прямо на полі — відвернувся і вперед; не зливали воду в туалеті, розкидали прокладки де попало, ламали сантехніку, смітили скрізь...

З нами працювали поляки (близько 30 осіб), і мені було нестерпно соромно перед ними за своїх неотесаних співвітчизників.

Саме поляки допомогли вижити в цих умовах. Мені пощастило, що трапилася така людина, як Рішард Соболевський, поляк, який мав багаторічний досвід різання спаржі у Німеччині. Він вчив мене правильної техніки праці, підказував нюанси. Я вже не відставала, не залишалася одна в полі, не озиралася щохвилини, чи не дуже відстала від інших, не боялася загрузнути в болоті з важкою тачкою. Наприкінці робочого дня не переживала, що здала мало ящиків спаржі і нічого не зароблю.

Здавали за робочий день ми з Рішардом практично однакову кількість спаржі. Вже були в мене такі урожайні дні, що здавала 8 ящиків — це 160 кілограмів. Щоправда, це були теплі дні, без дощу, а таких днів було кілька за сезон. Хоча те, що для українця пристойно, для поляка зовсім мізерний заробіток. Протягом сезону можна було взяти два вихідні — по півдня кожен. Я не брала жодного.

Жахи у Польщі снилися мені постійно. Пробуджувалась посеред ночі, і коли засинала, “дивилася” той самий сон — на ліжку, де я сплю, спаржа, і я повинна вирубати її всю, щоб мати місце для спання.

Заробили цього року на спаржі погано всі. Минулими роками, розповідали, працювали так само важко, але заробили добре, то й приїхали ще раз. Запитувала тих, хто приїхав перший раз, чи приїдуть знову? Відповідь була одностайна — ні, ще й іншим закажуть.

Назад завезли нас автобусами до польського кордону. Далі — наші проблеми, добирайтеся додому як хочете.

Вже тут, в Україні, під час адаптації до звичного життя, заспокоюю себе тим, що, крім масажу затерплих рук, лікування тріщини на ногах, є й позитивний досвід — побачила життя з не відомого мені боку, знайшла нових друзів, підівчила польську мову, за два місяці скинула 10 кг (!) ваги і тепер важу 48 кг — як у студентські роки. Та й, зрештою, ця робота зробила мене сильнішою. Додому за два місяці каторжної роботи я привезла 3,5 тисячі злотих (приблизно 9 тисяч гривень). Це вже були, як кажуть, чисті гроші, зі всіма відрахуваннями за проживання (8 злотих в день) та обіди (11 злотих). Признаюся чесно, що у Львові, коли працювала на трьох роботах, я мала ті самі гроші. Навіть трохи більше... Чи поїхала б ще “на спаржу”? Нізащо!!! Такої роботи ворогу не побажаєш.