Лариса КРУШЕЛЬНИЦЬКА: «Коли сіла писати книгу спогадів про репресії української інтелігенції, дитяче заїкання повернулося»

Лариса Крушельницька (на фото) — яскрава представниця шляхетського українського роду, який, за словами академіка Ігоря Юхновського, “упродовж усього часу не спольщився, не злитовщився, не зросійщився”. Важко переоцінити внесок цієї жінки в українську історію та культуру. Лариса Іванівна як письменниця висвітлила злочинні дії сталінської доби зі знищення української еліти, як археолог здійснила ряд важливих для української історії відкриттів, як культурний діяч врятувала від занепаду Львівську національну бібліотеку ім. В. Стефаника.

Величезний вклад у розвиток українства і жодних дій для власної вигоди. “ Я досі живу у бабусиній квартирі, ніяких статків не маю, — розповідає пані Лариса. — Розжилась лише стендом у бібліотеці та у 90-х купила «Москвича» з файної бляхи. Возили ним закордонних меценатів, котрі допомагали нам підняти на ноги Наукову бібліотеку ім. В. Стефаника”.

Кореспондент “ВЗ” зустрілася з Ларисою Крушельницькою в бібліотеці ім. Стефаника, на дверях кабінету професора — табличка “почесного директора”. Пані Лариса в літах і тяжко говорить, але її постава, манери одразу видають жінку інтелігентну, освічену, поважну. “Перш за все, коли думаю про Ларису Іванівну, — каже академік НАН України Ігор Юхновський, — спадає на думку вроджена інтелігентність і культура цієї людини. Її постійність у переконаннях, відданість роботі і відданість вітчизні. Ту вітчизну вона носить у собі, мабуть, від народ-ження”.

“Лариса Крушельницька є берегинею цінностей українського суспільства, — розповів проректор Українського католицького університету отець Богдан Прах. — Вона, як жінка, зуміла вберегти кращі традиції поколінь. Доля Лариси Іванівни дуже нелегка, вона пройшла різні стежки, але та незламність, витривалість і віра в те, що кожне життя і кожна праця має сенс, заслуговують великої поваги”.

Книга-спогадів «Рубали ліс» перевидавалась тричі. Видання стало потрясінням для всіх, бо викривало поступові і цілеспрямовані дії радянської політики, націлені на повне винищення сімей українських інтелігентів.

У резонансному творі Лариса Іванівна обдумує причини, чому її дідусь ризикнув покинути Польщу і перевезти родину у Радянську Україну. Професор розповіла, що у бурхливий час після Першої світової війни галицькі інтелігенти одне за одним вирушали у Велику Україну, прагнучи принести користь українському народу. “Радченко, консул СРСР у Львові, обіцяв можливість працювати для розвитку українства, — розповідає пані Лариса, — а польський уряд не поспішав давати роботу українській інтелігенції. Була можливість виїхати у Канаду, але мій дідусь покладав надії на Велику Україну. Моя мати — відома піаністка Галина Левицька — мала на той момент концерти, крім того, їй повинні були провести операцію з видалення апендициту, тому затрималась у Львові на півроку. За п’ять місяців після переїзду всі вже були заарештовані. Я залишилась з бабусею, яка після розстрілу синів і дочки не витримала горя й померла (Тараса та Івана Крушельницьких розстріляли разом із 28 харківськими письменниками у Києві. — “ВЗ”)”.

Завдяки старанням дружин Юзефа Пілсудського й Максима Горького маленьку Ларису вдалось врятувати і вивезти до Львова. “Якщо ви подивитесь списки померлих на Соловках, то побачите, що серед них безліч галичан, — додає Лариса Крушельницька. — Після приїзду до Львова я дуже заїкалась, проте мене вилікували. Коли сіла писати книгу спогадів “Ламали ліс” про репресії української інтелігенції, те дитяче заїкання повернулося”.

Лариса Крушельницька обрала професію археолога і присвятила своє життя тому, щоб ніхто і ніщо не залишилось у забутті. Вона врятувала історичні пам’ятки на землях майбутнього Яворівського сірчаного комбінату, першою проводила розкопки в зоні затоплення Бурштинської ДРЕС. Професор здійснила рятувальну для населення експедицію на місці нинішнього водосховища Дністровської ГЕС — людей, що жили вздовж Дністра, примусово переселяли з метою затопити територію водосховищем Дністровської ГЕС. “Кожне переселення є трагедією для людей, — розповідає про ті події пані Лариса. — Тим більше, що затоплювали родючі ґрунти. Але, в першу чергу, я рятувала пам’ятки історії. Найсмішніше те, що будували ГЕС для зрошення виноградників у Молдові, які після приходу до влади Хрущова повністю знищили”. Загалом жінка провела понад 50 археологічних експедицій, підсумком яких стали 206 наукових дослід-жень.

Ставши у 1991 році директором Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника, — у прямому розумінні, витягла заклад зі злиднів. “Я поїхала за кордон просити у діаспори грошей для відродження бібліотеки. Тричі була в Америці, раз — у Лондоні. Мені вірили, знали, що пожертвувані кошти підуть лише на відновлення закладу. Повернула бібліотеку до життя саме українська діаспора, бо в ті роки ми місяцями сиділи без зарплат”. Лариса Іванівна першою розповіла про численні факти пограбування львівської бібліотеки, зокрема підняла на поверхню факт викрадення зі Львова рисунків Альбрехта Дюрера. “Тривалий час домінувала думка, що літературу з бібліотек Львова в часи німецької окупації вивозили виключно фашисти, — пише Лариса Іванівна польському виданню. — Про це писали радянські засоби масової інформації, і навіть ми — майже до минулого року. Сьогодні відомі достовірні факти, які засвідчують, що дві найбільші акції вивезення літератури і мистецьких творів здійснили польські працівники за підтримки німецьких окупаційних чиновників”. Лариса Крушельницька називає прийняте сьогодні роздаровування іноземним гостям історичних документів “планомірним нищенням історії”.

Лариса Іванівна підписала довготривалі угоди про співпрацю з провідними бібліотеками та культурними центрами Європи, Північної Америки і країн СНД. Жінка працює у складі Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України.

У Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника урочисто відкрили виставку, присвячену цій видатній жінці. На стендах виставлено наукові та літературні праці Лариси Крушельницької, книги з особистої колекції професора, які дарували їй визначні історичні та культурні постаті.