«Те, що на знімальному майданчику, не можна переносити у життя поза ним»
Відома актриса Ірина Лановенко — про серіал «Відважні», життя на карантині та хобі
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/422779/lanovenkodsc0036.jpg)
Серіал «Відважні», що розкриває тему боротьби з домашнім насиллям, яку вперше показали на українському телебаченні, стартував на каналі «Україна» весною цього року. Відважні героїні, які вміють поставити домашнього ревнивця і деспота «на місце», настільки сподобалися вітчизняному глядачеві, що канал приступив до зйомок другого сезону. На початку листопада стартує другий сезон популярного детективного серіалу «Відважні», одну з головних ролей у якому зіграла актриса Ірина Лановенко.
— Ірино, ви керуєте підрозділом у серіалі «Відважні». Іноді ваша героїня доволі жорстка. Чи схожі ви у житті зі своєю Інгою?
— Люди, які спілкуються зі мною, кажуть, що навіть дуже схожа. За моїми відчуттями, її вчинки в основному видаються логічними та гармонійними. Щоб керувати людьми, треба мати авторитарні риси. Мені подобається йти за керівниками і лідерами, які навіть якщо і проявляють слабкості, то ці слабкості не від безпорадності, а від того, що у певний момент спрацьовує людський фактор. І ця твердість дає відчуття надійності та впевненості тим людям, які поруч. Оскільки ми говоримо про поліцейську дільницю, а не про салон краси чи про дитячий садок, де зрозуміло, що чужу дитину ти не маєш права бити, а говоримо про ситуацію, коли, скажімо, людина викликає у тебе співчуття, ти все одно мусиш розібратися у ситуації, щоб не помилитися.
— Відділ у серіалі, який очолюєте, бореться з домашнім насиллям. Чи знайомі зверталися до вас допомогти у побуті вирішити свої домашні проблеми?
— Насправді, я цього дуже боялася. Не хотіла, щоб хтось просив: ось ви там «розрулили» ситуацію, то й мені допоможіть. Але яке я маю право це робити? Це ж ілюзія. І не можна переносити те, що на знімальному майданчику, у життя поза ним. Так, на прикладах, які показано у фільмі, люди повинні чогось навчитися і робити висновки. Мені приємно, що після виходу фільму на екрани багато розмов на цю тему з’явилося у моєму оточенні. Бо ця проблема має епідеміологічний характер.
— Під час карантину, що тривав понад три місяці, акторам театру і кіно було особливо складно. Як ви виживали у цей період?
— Звісно, що заробляти у цей період не виходило. Ми жили на ті резерви, які вдалося відкласти до карантину. Богу дякувати, у моєму випадку все було не так плачевно, оскільки мій чоловік працював у період карантину. Але серед моїх знайомих є люди, які опинилися у ситуації «виживання». Не могла уявити, що нас колись таке може спіткати, і дехто зі знайомих опинився у ситуації, що не мав що їсти. Що стосується мене особисто, то мені на карантині вдалося приділити більше часу своїй родині і тим речам, до яких до цього не доходили руки.
— Може, якесь хобі відкрили у собі?
— На щось нове мене не «прорвало», натомість я з величезним задоволенням приділяла багато часу своїм старим хобі. Люблю вишивати, плести спицями і гачком, а також шити.
— Знаю, що граєте на багатьох музичних інструментах. Чи доводилося під час зйомок або у виставі застосовувати своє вміння?
— Це одна з моїх нереалізованих мрій. Неймовірно хочу, щоб це відбулося у моєму житті, але, на жаль, досі цього не було. Єдине, де могла цю мрію втілити, коли ставлю вистави. І хоча я цього як актриса не робила, але як режисер цим скористалася. У мене був максимально музичний ряд, підбирала акторів, які володіють музичними інструментами, і разом ми створювали цікаве музичне оформлення для вистав наживо. Це неймовірне відчуття, бо ж жива музика — фантастична енергія.
— Маючи талант до музики і співу, не було бажання взяти участь у якомусь вокальному конкурсі, як, скажімо, ваша партнерка по «Відважних» Дар’я Петрожицька у «Голосі країни»?
— Ні. Не хотіла. Маю певне упередження до подібних конкурсів. Але я рада, що Дар’я знайшла у собі сили та бажання і змогла зреалізувати свою мрію у «Голосі». Це круто і спогад на все життя.
— Ви не лише актриса кіно, а й 20 років присвятили сцені Театру на Липках. А ще викладаєте в Університеті кіно і телебачення та займаєтеся режисурою. Що для вас миліше у цьому списку?
— Не можу узагальнити. Тут мають місце різні періоди життя. Бо кожен період диктує свої умови. До прикладу, професії режисера та викладача — схожі. Єдине, що режисер втілює свої амбіції у постановках, а викладач повинен дати можливість розквітнути амбіціям і таланту своїм студентам. Актор — пасивна професія у плані виявлення волі. Бо мало де є можливість диктувати свої погляди, права, бачення конкретної сцени. Хоча є режисери, які співпрацюють з акторами, між ними йде емоційний обмін. Коли я тільки прийшла у театр, була впевнена: якщо у моєму житті виникне ситуація, що мені доведеться вибирати, я однозначно знала, що виберу театр. Однак через років п’ять, коли випустився перший набір студентів, я стала отримувати неймовірне задоволення від роботи зі студентами. І тоді я знову стояла перед дилемою: а що би я обрала, якби довелося, — театр чи викладацьку роботу? У кіно мені надзвичайно подобається зніматися. Це зовсім інша сфера. Однак не можу настільки почуватися впевненою, щоб, наприклад, відмовитися від усього іншого лише заради кіно.
— Чому пішли з театру?
— Для мене це дуже болюча подія. Я — людина-однолюб, після закінчення інституту імені Карпенка-Карого прийшла у цей театр і працювала до недавнього часу. Мабуть, працювала б тут до кінця життя. Але склалося так, як склалося… У моєму житті з’явився інший проєкт — «Відважні». Як кажуть, це той випадок, коли одні двері зачинилися, а інші — відкрилися.
— Чи доводилося відмовлятися від ролей?
— У театрі не доводилося відмовлятися. Я вихована так, що це моя робота — подобається мені ця театральна роль чи ні. І зробити цю роботу маю якісно. Тому намагалася завжди чесно робити усі театральні ролі. У кіно відмовлялася від ролі, але не тому, що мені щось не підходило. Працювала у театрі, і не мала змоги поєднувати сцену зі знімальним майданчиком.
— Чи готові ви заради ролі чимось пожертвувати?
— Жертвувати нічим не хочу. Багато втрат по житті було — душевних, особистих, що залишили поганий слід… Натомість, якщо це буде необхідно і дадуть пів року, за які доведеться схуднути чи набрати вагу, як це зробила свого часу Рене Зеллвегер, звісно, погоджуся.
— А чому ви стали актрисою?
— Поняття не маю (сміється. — Г. Я.). З дитинства про це не мріяла. От ми навіть нещодавно з мамою про це говорили. Цьогоріч влітку ми набирали новий курс в університеті театру та кіно імені Карпенка-Карого. Усе відбувалося у дивному режимі через карантин. Згадували з мамою, як я вступала колись. Хотіла займатися музикою. Оскільки мені було лише 16 років після школи, порекомендували вступити спочатку в музучилище, а потім — у консерваторію. Батько заборонив. Сказав: «Нема чого часу витрачати на дурню! Треба йти у вищий навчальний заклад». От і почали думати — а куди? Вирішила йти на режисуру. На консультації режисер відверто посміявся з мене: «Малишка, ну яка режисура? Чому б тобі не спробувати на акторський?». Зараз це правило змінилося, і вступають на режисуру багато дівчат. Змінився світогляд, і сучасні 17-річні дівчата справді якісь доросліші, ніж ми у такому віці.
— Батьки не були проти, що обираєте акторство?
— Мама не заперечувала, а батько був проти. Він був переконаний, що маю займатися медициною, як і він. Казав, що у мене гарна пропорція — жорсткості і людяності. І, на його думку, з мене міг би вийти добрий хірург.
— Актори на зйомках чи у театрі стикаються з різними непередбачуваними обставинами, іноді з курйозними. А що вам найбільше закарбувалося з курйозів?
— О, багато можна розповідати про такі речі, навіть видати книжку. Але назавжди у моїй пам’яті залишиться найперший курйоз. Він і найцінніший, бо був першим у моєму творчому житті. Це трапилося у перший сезон моєї роботи у Театрі на Липках. Мені пощастило потрапити у виставу «Мораль пані Дульської» з чудовим колективом, яку поставив режисер Костянтин Дубінін. Головну роль у виставі грала народна артистка України Валерія Чайковська, яка стала для багатьох з нас хрещеною матір’ю. Уся подія відбувається на рівні однієї сім’ї. Вистава на три дії. Моя героїня — служниця — вагітніє від панича, про це дізнається уся родина, і думають, що зі мною робити. У третій дії повинна з’явитися моя хрещена, роль якої зіграла Ганна Соловей, яка має мене захищати. Зазвичай, Ганна Соловей приїздила до театру вже під час вистави, і виходила на сцену близько 9-ї вечора. Це був 2001 рік, мобільні телефони були рідкістю. І тут з’ясовується, що актриси досі нема. Зателефонували додому — нема. І вже антракт після другої дії, однак її досі нема. Це вже наступного дня ми дізналися, що вона просто сплутала дні. Для нас це був шок. Стрес. Ми в антракті за кілька хвилин переписали третю дію п’єси, сюжетну лінію, розкидали між собою її репліки. І нам це вдалося! Сюжетні колізії були збережені. Третю дію ми зіграли без головної героїні третьої дії (сміється. — Г. Я.). Після цього ми всі довго відходили, але відчували страшенний підйом, бо ми це змогли. Це свідчить і про те, наскільки у виставі була хороша і здорова атмосфера, що це не призвело до жодного конфлікту чи завалу виставу. Ця прекрасна командна робота мене зарядила тим відчуттям, що я хочу, щоб у моєму житті завжди так усе прекрасно було. Щоб у творчому житті була команда-родина, в якій я би почувалася комфортно і надійно.