«Те, що на знімальному майданчику, не можна переносити у життя поза ним»

Серіал «Відважні», що розкриває тему боротьби з домашнім насиллям, яку вперше показали на українському телебаченні, стартував на каналі «Україна» весною цього року. Відважні героїні, які вміють поставити домашнього ревнивця і деспота «на місце», настільки сподобалися вітчизняному глядачеві, що канал приступив до зйомок другого сезону. На початку листопада стартує другий сезон популярного детективного серіалу «Відважні», одну з головних ролей у якому зіграла актриса Ірина Лановенко.

— Ірино, ви керуєте підрозділом у серіалі «Відважні». Іноді ваша героїня доволі жорстка. Чи схожі ви у житті зі своєю Інгою?

— Люди, які спілкуються зі мною, ка­жуть, що навіть дуже схожа. За моїми відчуттями, її вчинки в основному вида­ються логічними та гармонійними. Щоб керувати людьми, треба мати автори­тарні риси. Мені подобається йти за ке­рівниками і лідерами, які навіть якщо і проявляють слабкості, то ці слабкості не від безпорадності, а від того, що у пев­ний момент спрацьовує людський фак­тор. І ця твердість дає відчуття надійнос­ті та впевненості тим людям, які поруч. Оскільки ми говоримо про поліцейську дільницю, а не про салон краси чи про дитячий садок, де зрозуміло, що чужу дитину ти не маєш права бити, а говори­мо про ситуацію, коли, скажімо, люди­на викликає у тебе співчуття, ти все одно мусиш розібратися у ситуації, щоб не по­милитися.

— Відділ у серіалі, який очолює­те, бореться з домашнім насиллям. Чи знайомі зверталися до вас допо­могти у побуті вирішити свої домаш­ні проблеми?

— Насправді, я цього дуже боялася. Не хотіла, щоб хтось просив: ось ви там «розрулили» ситуацію, то й мені допо­можіть. Але яке я маю право це робити? Це ж ілюзія. І не можна переносити те, що на знімальному майданчику, у життя поза ним. Так, на прикладах, які показа­но у фільмі, люди повинні чогось навчи­тися і робити висновки. Мені приємно, що після виходу фільму на екрани бага­то розмов на цю тему з’явилося у моєму оточенні. Бо ця проблема має епідеміо­логічний характер.

— Під час карантину, що тривав по­над три місяці, акторам театру і кіно було особливо складно. Як ви вижи­вали у цей період?

— Звісно, що заробляти у цей період не виходило. Ми жили на ті резерви, які вдалося відкласти до карантину. Богу дя­кувати, у моєму випадку все було не так плачевно, оскільки мій чоловік працю­вав у період карантину. Але серед моїх знайомих є люди, які опинилися у ситу­ації «виживання». Не могла уявити, що нас колись таке може спіткати, і дехто зі знайомих опинився у ситуації, що не мав що їсти. Що стосується мене особисто, то мені на карантині вдалося приділити більше часу своїй родині і тим речам, до яких до цього не доходили руки.

— Може, якесь хобі відкрили у собі?

— На щось нове мене не «прорвало», натомість я з величезним задоволенням приділяла багато часу своїм старим хобі. Люблю вишивати, плести спицями і гач­ком, а також шити.

— Знаю, що граєте на багатьох му­зичних інструментах. Чи доводилося під час зйомок або у виставі застосо­вувати своє вміння?

— Це одна з моїх нереалізованих мрій. Неймовірно хочу, щоб це відбулося у мо­єму житті, але, на жаль, досі цього не було. Єдине, де могла цю мрію втілити, коли ставлю вистави. І хоча я цього як актриса не робила, але як режисер цим скористалася. У мене був максималь­но музичний ряд, підбирала акторів, які володіють музичними інструментами, і разом ми створювали цікаве музичне оформлення для вистав наживо. Це не­ймовірне відчуття, бо ж жива музика — фантастична енергія.

— Маючи талант до музики і співу, не було бажання взяти участь у яко­мусь вокальному конкурсі, як, скажі­мо, ваша партнерка по «Відважних» Дар’я Петрожицька у «Голосі країни»?

— Ні. Не хотіла. Маю певне уперед­ження до подібних конкурсів. Але я рада, що Дар’я знайшла у собі сили та бажання і змогла зреалізувати свою мрію у «Голо­сі». Це круто і спогад на все життя.

— Ви не лише актриса кіно, а й 20 років присвятили сцені Театру на Липках. А ще викладаєте в Універси­теті кіно і телебачення та займаєте­ся режисурою. Що для вас миліше у цьому списку?

— Не можу узагальнити. Тут мають міс­це різні періоди життя. Бо кожен період диктує свої умови. До прикладу, професії режисера та викладача — схожі. Єдине, що режисер втілює свої амбіції у постанов­ках, а викладач повинен дати можливість розквітнути амбіціям і таланту своїм сту­дентам. Актор — пасивна професія у плані виявлення волі. Бо мало де є можливість диктувати свої погляди, права, бачення конкретної сцени. Хоча є режисери, які співпрацюють з акторами, між ними йде емоційний обмін. Коли я тільки прийшла у театр, була впевнена: якщо у моєму жит­ті виникне ситуація, що мені доведеться вибирати, я однозначно знала, що вибе­ру театр. Однак через років п’ять, коли ви­пустився перший набір студентів, я стала отримувати неймовірне задоволення від роботи зі студентами. І тоді я знову стоя­ла перед дилемою: а що би я обрала, якби довелося, — театр чи викладацьку робо­ту? У кіно мені надзвичайно подобається зніматися. Це зовсім інша сфера. Однак не можу настільки почуватися впевненою, щоб, наприклад, відмовитися від усього іншого лише заради кіно.

— Чому пішли з театру?

— Для мене це дуже болюча подія. Я — людина-однолюб, після закінчення ін­ституту імені Карпенка-Карого прийшла у цей театр і працювала до недавньо­го часу. Мабуть, працювала б тут до кін­ця життя. Але склалося так, як склало­ся… У моєму житті з’явився інший проєкт — «Відважні». Як кажуть, це той випадок, коли одні двері зачинилися, а інші — від­крилися.

— Чи доводилося відмовлятися від ролей?

— У театрі не доводилося відмовляти­ся. Я вихована так, що це моя робота — подобається мені ця театральна роль чи ні. І зробити цю роботу маю якісно. Тому намагалася завжди чесно робити усі теа­тральні ролі. У кіно відмовлялася від ролі, але не тому, що мені щось не підходило. Працювала у театрі, і не мала змоги поєд­нувати сцену зі знімальним майданчиком.

— Чи готові ви заради ролі чимось пожертвувати?

— Жертвувати нічим не хочу. Багато втрат по житті було — душевних, особис­тих, що залишили поганий слід… Нато­мість, якщо це буде необхідно і дадуть пів року, за які доведеться схуднути чи набрати вагу, як це зробила свого часу Рене Зеллвегер, звісно, погоджуся.

— А чому ви стали актрисою?

— Поняття не маю (сміється. — Г. Я.). З дитинства про це не мріяла. От ми на­віть нещодавно з мамою про це говори­ли. Цьогоріч влітку ми набирали новий курс в університеті театру та кіно імені Карпенка-Карого. Усе відбувалося у див­ному режимі через карантин. Згадува­ли з мамою, як я вступала колись. Хотіла займатися музикою. Оскільки мені було лише 16 років після школи, порекомен­дували вступити спочатку в музучилище, а потім — у консерваторію. Батько забо­ронив. Сказав: «Нема чого часу витрача­ти на дурню! Треба йти у вищий навчаль­ний заклад». От і почали думати — а куди? Вирішила йти на режисуру. На консуль­тації режисер відверто посміявся з мене: «Малишка, ну яка режисура? Чому б тобі не спробувати на акторський?». Зараз це правило змінилося, і вступають на режи­суру багато дівчат. Змінився світогляд, і сучасні 17-річні дівчата справді якісь до­росліші, ніж ми у такому віці.

— Батьки не були проти, що обира­єте акторство?

— Мама не заперечувала, а батько був проти. Він був переконаний, що маю за­йматися медициною, як і він. Казав, що у мене гарна пропорція — жорсткості і лю­дяності. І, на його думку, з мене міг би ви­йти добрий хірург.

— Актори на зйомках чи у театрі стикаються з різними непередбачу­ваними обставинами, іноді з курйоз­ними. А що вам найбільше закарбува­лося з курйозів?

— О, багато можна розповідати про такі речі, навіть видати книжку. Але на­завжди у моїй пам’яті залишиться най­перший курйоз. Він і найцінніший, бо був першим у моєму творчому житті. Це тра­пилося у перший сезон моєї роботи у Те­атрі на Липках. Мені пощастило потра­пити у виставу «Мораль пані Дульської» з чудовим колективом, яку поставив ре­жисер Костянтин Дубінін. Головну роль у виставі грала народна артистка України Валерія Чайковська, яка стала для бага­тьох з нас хрещеною матір’ю. Уся подія відбувається на рівні однієї сім’ї. Виста­ва на три дії. Моя героїня — служниця — вагітніє від панича, про це дізнається уся родина, і думають, що зі мною робити. У третій дії повинна з’явитися моя хре­щена, роль якої зіграла Ганна Соловей, яка має мене захищати. Зазвичай, Ган­на Соловей приїздила до театру вже під час вистави, і виходила на сцену близько 9-ї вечора. Це був 2001 рік, мобільні те­лефони були рідкістю. І тут з’ясовується, що актриси досі нема. Зателефонували додому — нема. І вже антракт після другої дії, однак її досі нема. Це вже наступного дня ми дізналися, що вона просто сплу­тала дні. Для нас це був шок. Стрес. Ми в антракті за кілька хвилин переписали третю дію п’єси, сюжетну лінію, розкида­ли між собою її репліки. І нам це вдало­ся! Сюжетні колізії були збережені. Тре­тю дію ми зіграли без головної героїні третьої дії (сміється. — Г. Я.). Після цьо­го ми всі довго відходили, але відчували страшенний підйом, бо ми це змогли. Це свідчить і про те, наскільки у виставі була хороша і здорова атмосфера, що це не призвело до жодного конфлікту чи зава­лу виставу. Ця прекрасна командна ро­бота мене зарядила тим відчуттям, що я хочу, щоб у моєму житті завжди так усе прекрасно було. Щоб у творчому житті була команда-родина, в якій я би почува­лася комфортно і надійно.