«На шпагат може сісти кожен, хто любить своє відображення у дзеркалі»

Львів’янка Софія Баран у свої 79 років легко сідає на шпагат. Але «легко» нікому нічого не дається, бо за цим спортивним досягненням і гнучкістю стоять роки тренувань, а ще — любов до себе, своїх дітей і онуків. За словами Софії (не кажу «пані Софії», бо попросила називати її просто Софія. — Г. Я.), саме невісточки вмовили її 14 років тому піти на пілатес. Про стиль одягу, про те, чи дотримується дієти та про свою родину Софія Баран розповіла журналістові «ВЗ».

— Була вражена, коли по­бачила у соцмережах ваше фото, де сідаєте на шпагат…

— Без підготовки на шпагат ніхто не сяде. Щодня треба займатися.

— Скільки часу тренуєтеся?

— Ходжу на пілатес, мабуть, вже років з 14. А на йогу — шос­тий рік. Почала займатися цими видами у доволі поважному віці. А загалом моє тіло доволі м’яке, гнучке. Ще у школі грала у волейбол. Маленькою дівчин­кою страшенно хотіла танцюва­ти. Але були такі тяжкі часи, що було не до гуртків. На календарі — 1948-й, ніхто й не думав води­ти мене на танці… Але мрія тан­цювати мене не покинула досі. От ми зараз з чоловіком ходимо на латиноамериканські танці.

— І він погодився?

— Моя колежанка виїхала, то мені не було з ким танцювати (сміється. — Г. Я.). Не мала пари. Попросила Володимира, але він відмовлявся, казав, що у нього не вийде. Хоча на весіллях чи ще десь любив танцювати. Правда, з чужими жінками (сміється. — Г. Я.). Кажу: ти спробуй. Якщо не вийде, то не будеш ходити. Але чоловік пішов раз, потім другий, і йому сподобалося. Ми навіть готували танець до 45-річчя на­шого шлюбу, але карантин пере­креслив наші плани.

Спортом зараз вдома займа­юся сама. Поки прийде моя ін­структор Лєна, я ще 45 хвилин сама тренуюся. Я це люблю. І вже без того не можу. На ву­лицю зараз не виходжу, бо лю­дям, яким минуло 60, бажа­но не виходити. Але я знаю, що я не старша за 60. Як запиту­ють мої дівчата, чому я не брала участі у конкурсі краси, коли їз­дила у Болгарію з Оксаною Бо­бошко (львів'янка, яка посіла на міжнародному конкурсі призо­ве місце. — Г. Я.), то відповідаю, що там був не мій вік. Там були жінки 50 плюс. А у мене менше — лише 45 плюс (сміється. — Г. Я.).

— А якби такий конкурс ор­ганізовували для красивих жінок вашого віку, взяли би участь?

— Мабуть, ні. Ніколи не стави­ла собі високу оцінку, вважаю, нічим особливим не займаю­ся, тож не матиму чим здивува­ти суддів. На шпагат може сісти кожен, хто любить своє відобра­ження у дзеркалі й має бажан­ня займатися спортом. Як каже моя інструкторка, у топику мені вже не варто ходити, але у маєч­ці — можу. Знаєте, після занять йогою у мене такий настрій, що хочеться літати. Так само піс­ля пілатесу. Те фізичне наван­таження, яке даєш тілові, а по­тім — розвантаження, приносять неймовірне задоволення.

— Пані Софіє…

— Я би вас просила, не кажіть до мене «пані». Просто Софія.

— Софіє, кажете, 14 років займаєтеся пілатесом. Що стало поштовхом до занять у доволі поважному віці?

— Шість років я доглядала па­ралізовану маму. Це були 90-ті, коли все розвалювалося. Чоло­вік працював на автобусному заводі, який також уже не осо­бливо процвітав. Коли мама померла, мої невісточки, а у мене надзвичайно гарні неві­сточки, казали: «Мамо, а чому б вам не піти на пілатес». Я, звіс­но, не погоджувалася, казала, що вже застара для цього, але вони мене вмовили. І я пішла. А тепер, коли ви попросили про інтерв’ю, я також не поспіша­ла погоджуватися. Але моя не­вісточка Галюся просила, щоб я не відмовляла. Казала — нехай люди знають, що є така жінка у Львові, яка любить спорт, лю­бить життя, бо ж жінка розвива­ється не лише фізично, а й лю­бить себе, людей, бачить їх уже іншими очима. Я ще люблю ме­дитувати. Важко передати сло­вами, наскільки медитація дає внутрішній спокій і врівноваже­ність…

— Мабуть, ви і дієти у хар­чуванні дотримуєтеся?

— Спеціальної дієти не маю. Можу і шматочок м’яса з’їсти, і ковбаски, але намагаюся це ро­бити не щодня. Хоча мої сини кажуть, що то не треба робити, але якщо я до 70 років їла м’ясо, то чому не можу його їсти те­пер? Їм м’ясо окремо від каші. Або каша, або м’ясо… Але вагу тримаю. Раз на тиждень роблю розвантажувальний день — нічо­го не їм, лише п’ю каву. Фрук­ти також не їм, бо я їх не люблю. Зате споживаю багато овочів: і сирих, і тушкованих.

— А солодке?

— О, дуже люблю солодке, але намагаюся його замінити зефіром. У нас є знайома жінка, яка робить зефір сама на яблуч­ному пюре, у ньому мало цукру. То два зефіри за день можу собі дозволити. Але буває, що й бул­ку з капустою можу з’їсти. Бо торти не дуже люблю. На сніда­нок можна все їсти, головне — не їсти ввечері. Хоча, коли пра­цювала, приходила з роботи і їла тушковані овочі. На каран­тині намагаюся з’їсти обід і до ранку більше нічого. Якщо дуже хочеться, можу собі дозволити рисовий сухарик. Щодня прохо­джу 10 тисяч кроків. І на каран­тині цих 10 тисяч ніхто не відмі­няв. У нас є подвір’я, то маю де ходити. У мене така програма: якщо не проходжу цієї відстані, не посипляться зелені фанфа­ри. А коли я бачу ці фанфари, ті­шуся. Можна відпочивати.

— Ваші сини, невістки і ону­ки беруть з вас приклад?

— Галюся і мій син Олег жи­вуть зі мною по сусідству. У них п’ятеро дітей. Щодня займа­ються йогою. Друга невістка Те­тяна також приходить до них на ці заняття. Старший син Олек­сандр такий спортивний, як і мама, багато займається. Хоча ми зі старшими спілкуємося лише телефоном. Треба той ка­рантин пережити. У них також п’ятеро дітей. А ще у мене є де­сятеро внуків і троє правнуків!

— Яке ще маєте хобі, окрім спорту?

— Дуже люблю подорожува­ти. От недавно була у Парижі на виставці Родена. Ой, скіль­ки вражень я привезла! Та Ка­міла, яка була його ученицею і великим коханням, ті робо­ти, від яких не можна відірва­ти очей… А з чоловіком ми вже об’їздили багато країн. Не можу сказати, що увесь світ, але дуже багато.

— Бачила ваші фото, на яких ви стильно одягнуті. Як часто оновлюєте гардероб?

— Я дуже люблю одягати­ся. У мене багато речей. Чоло­вік жартує, мовляв, де там мої речі, всюди тільки твої… Моя невісточка Галюся — мені як ко­лежанка. От йдемо з нею, щось гарне побачили, і вона мене на­мовляє купити. Відмовляюся, а вона: «Мамо, подобається — бе­ріть». Вона мене підштовхує, і я купую. Як кажуть мої дівчата, я люблю підбирати собі «лук». Ча­сом мої невісточки мені кажуть кудись там прийти, де вони зі­бралися. Кажу: не можу, бо йду з тренування і одягнута невід­повідно. А вони відповідають: «У вас такий „лук“, що можете прийти у будь-який час». Куди б я не йшла — чи то на тренуван­ня, чи ще кудись, завжди нама­гаюся підібрати собі такий одяг, щоб виглядати елегантно.

— Софіє, кажете, що тим­часово не ходите на роботу через карантин. А де працю­єте?

— У нас сімейний бізнес. Чо­ловік, я і діти маємо «Родинну ковбаску».

Фото з особистого альбому Софії Баран.