Передплатити Підтримати

«Першу роль Ангела я зіграла у чотири роки»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомою українською актрисою Дар’єю Петрожицькою

Дар’я Петрожицька. Фото компанії FILM.UA.Group

Дар’ю Петрожицьку не можна охарактеризувати одним словом — актриса. Вона не лише знімається у кіно, а й грає у Театрі на Липках, співає з гуртом «Дичка», а тепер ще й бере участь у шоу «Голос країни». Однак левову частку свого творчого часу Дар’я Петрожицька віддає на знімальному майданчику серіалу «Відважні» виробництва студії FILM.UA.Group на замовлення каналу «Україна». Незабаром відбудеться прем’єра цього детективного серіалу, у якому йдеться про чотирьох дівчат, які працюють у спеціальному підрозділі поліції і допомагають дітям, жінкам і чоловікам, які потерпають від побоїв, проявів тиранії і насилля у сім’ї. Одну з головних ролей у «Відважних» зіграла Дар’я Петрожицька.

--Дар’є, ви зараз знімає­теся у новому проєкті кана­лу «Україна» — 40-серійному фільмі «Відважні». Розкажіть про свою героїню.

--У моєї Уляни — складна доля. Напередодні початку цієї істо­рії моя героїня, яка є хакером, за те, що зламала один сайт, пови­нна була відсидіти у в’язниці. Але їй запропонували піти на рік від­працьовувати у жіночому підроз­ділі, який займається сімейними проблемами. Вона вибрала не в’язницю, а підрозділ, і момен­тально влилася у роботу.

--Ви народилися у Черніго­ві в акторській родині. То ще з дитинства ваша акторська доля була визначена?

--Можливо, однак я до остан­нього моменту не хотіла всту­пати у театральний університет, але коли настав час, зрозуміла, що акторство — це те, чим хочу займатися.

--А може, початок вашої кар’єри відіграла роль Анге­ла, яку вам доручили зіграти у чотирирічному віці?

--Роль Ангела була першою у моєму житті, а потім таких ро­лей було дуже багато. Я була однією з тих театральних дітей, які грали дитячі ролі у театрі.

--Можливо, були випадки, що вам, дитині, не хотілося виходити на сцену, а побігати десь за лаштунками чи поба­витися з друзями?

--Мені завжди подобалося виходити на сцену. Не можу при­гадати випадку, коли я не хотіла брати участі у репетиції чи виста­ві.

--Приблизно у 10-річному віці ви зіграли у кіно. Що це була за роль? І чи заздрили вам тоді однокласники?

--Це не була велика роль у кіно, а лише епізод. Вже навіть не пригадую, як та картина нази­валася. Бо для мене це не було подією, адже виходила на сцену вже давно. Однокласники мені не заздрили або принаймні цьо­го не показували. Це було нор­мально, що я грала у театрі і зня­лася у кіно, адже я з театральної родини.

--З маленької дитини ба­чили, як тяжко працюють ваші батьки. Не страшно було впрягатися у таку складну професію?

--Не страшно, але, повто­рюся, я до останнього саме че­рез це не хотіла вступати у теа­тральний. Та й привід у мене для цього був.

--Який?

--У театрі, який був єдиним у Чернігові, не всім вистачало ро­боти. Мої батьки переживали різні періоди. Творчі люди також бувають різними, їм також при­таманна заздрість, нечесні і за­здрісні люди із задоволенням вставляють іншим палиці у ко­леса. Я це все бачила на прикла­ді батьків. Тому боялася, щоб і мені не довелося переживати такі складні моменти.

--Ви не лише талановита ак­триса, а, як з’ясувалося, ще й чудово співаєте. От і зараз бе­рете участь у 10-му сезоні шоу «Голос країни». Як наважилися взяти у ньому участь?

--Я з дитинства співаю. По­при те, що не маю музичної осві­ти, бо для моїх батьків на той час віддати мене у вокальну студію чи музичну школу було задоро­го. Мої однолітки навчалися у музичних школах, а я — ні. Зате я все одно співала. І ось цей 10-й «Голос країни» — це вже моя тре­тя спроба. У перші рази я не так далеко доходила. Перший раз я взагалі злякалася, була трохи не впевнена у собі на той момент. За другим разом дійшла до сце­наристів, однак мені так і не вда­лося дійти до сліпих прослухо­вувань. А вже за третім разом, можливо, мені пощастило.

--Чи сподівалися ви на та­кий успіх, що до вас повер­неться Тіна Кароль?

--Надія була, звісно. Але коли до мене повернулася Тіна, було враження, що повернулися усі чотири крісла. Для мене було дуже важливо, що це зробила саме Тіна Кароль.

--З Данієлем Салемом на етапі поєдинків вас вряту­вав Дан Балан. Що відчули у цей момент і чи сподівалися, що після того, як Тіна вибра­ла Данієля, вас хтось перехо­пить?

--Так, надія була. Вважаю, що ми з Данієлем зробили гар­ний номер. У день виступу ми добре розуміли, що комусь з нас треба буде піти, бо ж це батли. Але ми з Данієлем на­стільки не були зацікавлені у тому, щоб якось конкурувати, тому, мабуть, у нас і вийшов та­кий чудовий номер. Нам вдало­ся зробити таку ситуацію, що не залишили байдужим до нашого виступу Дана Балана. У мене від самого початку була надія, що когось із нас «вкрадуть». Я була щаслива, коли Тіна обрала Данієля. Все сталося так швид­ко, що я потім довго не могла повірити своїй радості. Ми двоє залишилися, ми ще в нокаутах. Насправді це дуже круто.

--Відчуваєте різницю у під­готовці між Тіною Кароль і Да­ном Баланом?

--Насправді є різниця. Ма­буть, Дан трохи лаконічніший. Він щось одне скаже, і ти му­сиш розуміти. Тіна віддається повністю. Але це також складно порівнювати, у цьому, мабуть, полягає різниця між жінкою і чо­ловіком.

--Повернемося до вашої театральної діяльності, адже ви ще й актриса Театру на Липках. Де почуваєтеся ком­фортніше — на сцені театру, на знімальному майданчику чи на сцені, де співаєте?

--Не можу цього порівнюва­ти. Це часточки однієї професії. Є окремо театр, є кіно, є вокал і є танці. Це чотири кити, яки­ми має володіти актор. Бо актор має бути не лише кіношним, а й театральним. А це два різні спо­соби існування. Тому це не мож­на порівнювати. І я хочу бути і там, і там. Думаю, зі мною пого­дяться більшість акторів. Скажі­мо, театральна сцена — це публі­ка, енергія насамперед. І кайф я відчуваю на всіх сценах.

--Знаю, що ви ще й висту­паєте з групою «Дичка». Що це за гурт з такою дивною на­звою?

--Група існує давно — понад десять років, але я у «Дичці» спі­ваю трохи більше року. Там за­вжди змінювався склад гурту, однак я одна з трьох Даш, які за­раз співають у гурті. Для мене «Дичка» — це моя енергія. Спо­діваюся, з цим гуртом енергії у мене буде ще більше.

--То можна сказати, що ви акторка і музикант?

--Мабуть, співоча актриса. Наразі я не готова назвати себе музикантом, але працюю над цим.

--Однією з ваших зіркових ролей була роль Лізи у серіа­лі «Папік». А це правда, що цю роль писали саме під вас? І як так трапилося, що ви у цей фільм потрапили без кастингу?

--Про те, що цю героїню пи­сали саме під мене, я дізналася після завершення зйомок. Цю таємницю мені відкрив режисер Андрій Яковлєв. З ним я позна­йомилася давніше, він вже тоді побачив у мені Лізу. Два роки я нічого не знала і навіть не здога­дувалася, що Андрій планує зні­мати серіал «Папік». Але, як зго­дом з’ясувалося, у цей час під мене уже писали сценарій. Зго­дом я прочитала у його інтерв’ю, що коли ми зустрілися на зйом­ках попередньої картини, він вже тоді побачив у мені Лізу. Для мене це стало несподіванкою.

--Після того, як серіал вий­шов на екрани, ви, мабуть, прокинулися зіркою. Довело­ся боротися із зірковою хво­робою чи у вас її не було?

--Не відчула, що прокинула­ся знаменитою. Я просто ро­блю свою роботу, яку дуже лю­блю. Моя робота — це ще й моє хобі. Продовжую робити те, чого мене навчили батьки. Не тре­ба хворіти на зіркову хворобу, бо це нікому не потрібно. Краще чесно виконувати свою роботу. Правда, після серіалу мені пи­сали есемески: «Привіт, Ліза». А тепер, коли беру участь у «Голо­сі» чи просто зустрічають на ву­лиці, кажуть: «Привіт, Даша».

--У такому марафоні — кіно, театр, музика, якщо випадає вільний день, якому відпо­чинку надаєте перевагу?

--Якщо чесно, не дуже люблю відпочивати. Якщо є два вихід­ні поспіль, то під кінець другого дня мені стає сумно, і я думаю, чим би то зайнятися. Зараз у мене цих вихідних дуже мало, а якщо випадає вільний день, то проводжу цей час вдома зі сім’єю — сестрою і кращим дру­гом. Дивимося серіали, готує­мо їсти.

--Чи є у вас якісь ритуали, коли виходите на сцену чи на знімальний майданчик?

-- Я задумувалася над цим. Мені здається, що вони є, але я їх наразі ще шукаю, тому що у кожної людини, представника кожної професії є свої ритуали. От і я у пошуку і думаю: а де ж ці мої таргани?

--Якому стилю одяг нада­єте перевагу у повсякденно­му житті?

--Зручному. Для мене це може бути будь-який одяг, але найчастіше спортивний. Поки їду на роботу, одягнута так, як мені зручно. А на роботі мене переодягають у те, що потріб­но для сцени чи для кадру. Мені подобається, що у наш час таке змішання стилів, що можна од­ного дня вийти на вулицю вишу­каною леді, а вже наступного — як мені зручно. Я змішую стилі, мені це подобається.

--Одяг при цьому має бути брендовим?

--Ні, може бути і звичайний, зі звичайного магазину. Вва­жаю, якщо тобі подобається ця річ, зовсім не важливо, скільки вона коштує. Навіть якщо вона дешева, не треба цього сороми­тися. Головне, щоб ця річ подо­балася людині. Не треба гнати­ся за брендами, на мою думку. Є багато альтернатив, тож для чого витрачати багато грошей на бренд?

--Ви шопоголік?

--Швидше, ні. Якщо йду зі се­строю по магазинах, то ми про­сто гуляємо. Якщо мені щось сподобається, можу купити, але останнім часом більшість речей знаходжу в Інтернеті. Якщо є річ мого розміру, замовляю. Це значно економить час. Але за­раз так склалися обставини, що усього цього нема часу носити.

--У вас досвід нещасливо­го шлюбу. Зараз ваше серце вільне?

--Відразу уточню, що це був не нещасливий шлюб. Я про нього згадую з усмішкою і радіс­тю. Я спокійно спілкуюся з ко­лишнім чоловіком, ми з ним дру­зі. Зараз серце моє вільне.

--Якби довелося вибира­ти між стосунками і роботою, що би ви вибрали?

--Складно відповісти. Споді­ваюся, у моєму житті буде так, що я зможу поєднувати і оби­рати мені ніколи не доведеть­ся. Мабуть, це має бути людина з моєї сфери.