«Я не боявся залишитися Мажором, бо вірю, що зіграю ще багато знакових ролей»

У житті 23-річного українського актора Макара Тихомирова ще не так багато зіграних ролей, однак усі вони запам’яталися кожному, хто хоч раз дивився фільми за його участі. Свою першу знакову роль у фільмі Ахтема Сеітаблаєва «Чемпіони з підворітні» Макар зіграв у 14 років, а через п’ять років режисер знову запросив його у свою нову картину «Кіборги», де Макар блискуче впорався з роллю кіборга-Мажора. Зараз Тихомиров працює над головною роллю у 24-серійній детективній стрічці телеканалу «Україна» «Зречення». Про новий фільм, творчість, «залаштункове» дитинство та забобони Макар Тихомиров розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістові «ВЗ».

— Макаре, зараз знімаєтеся у ново­му серіалі «Зречення», де граєте го­ловну роль. Хто він, ваш герой?

— Це хлопець, який після певних по­дій у житті обирає шлях справедливості, стає слідчим. Він швидко усього вчиться, швидко отримує звання капітана і за на­казом начальника особливого відділу по­трапляє туди на місце загиблого співро­бітника.

— Детективні серіали передбача­ють погоні, стрибки мало не з дахів будинків… Самі виконуєте складні трюки у серіалі чи каскадер?

— У цьому фільмі майже нема склад­них трюків, але «заноси» під час швидкіс­ної їзди за мене виконує дублер. Я й сам їжджу за кермом, але мій дублер зробить все для того, щоб не вбити авто, що ко­штує чималих грошей (сміється. — Г. Я.).

— Три роки тому ви зіграли роль Ма­жора у фільмі Ахтема Сеітаблаєва «Кіборги». Чи змінилося ваше став­лення після цього фільму до подій, що відбуваються в Україні?

— О, кардинально змінилося. До того як потрапити у цю картину, я взагалі не цікавився цією темою. Мені на той час було 19 років, і я навіть жодного разу ще не голосував. А коли отримав сценарій фільму, почав глибше вникати у те, що робиться навколо. На самому знімально­му майданчику познайомився з кілько­ма справжніми кіборгами — людьми, які прожили ці страшні моменти, в яких по­трапляли кулі та уламки гранат, і які ось тепер усміхалися поруч зі мною. Розумі­єте, побувавши у тому пеклі, люди збе­регли вміння усміхатися. Я маю на увазі режисера Андрія Шараскіна, який отри­мав позивний Богема під час бойових дій, та доцента Дніпропетровського уні­верситету внутрішніх справ Кирила Не­дрю. Ці люди не лише зіграли у філь­мі, вони справжні кіборги, які дивилися смерті у вічі. Після зйомок фільму я по-іншому почав дивитися на людей у фор­мі, у моїй свідомості відбулася перео­цінка цінностей… Але для мене це дуже болюча тема.

— Наприкінці фільму ви граєте на трубі чудову мелодію «Гуцулка Ксе­ня». Насправді вмієте грати на цьому інструменті?

— На духових інструментах взагалі не вмію грати. Але для цього фільму ми ви­рішили, що я маю виконувати саме «Гу­цулку Ксеню». Актор Віктор Жданов, який зіграв роль Старого, чудово грає на тру­бі. І у Театрі на Лівому березі Дніпра, де працює, також часто бере у руки трубу. Оскільки ми працюємо в одному театрі, Віктор давав мені уроки гри. Я вивчив аплікатуру (положення пальців. — Г. Я.), щоб я міг зімітувати «Гуцулку Ксеню». Там особлива техніка видування самого зву­ку, але цього треба дуже довго вчитися. За короткий репетиційний період я так і не зміг навчитися грати цей чудовий твір, але беззвучно «Гуцулку Ксеню» я повніс­тю програвав. На жаль, під час монтажу з певних технічних причин ці кадри тро­хи з’їхали, і моєї імпровізації, на жаль, не видно.

— Після виходу фільму на екрани вас назвали майбутнім секс-символом України. Чи таким себе вважаєте?

— У майбутньому, якщо я дуже сильно постараюся, можливо, у мене це вийде. А зараз серед молодих українських акто­рів є багато таких, які заслуговують на це звання більше, ніж я.

— Ваш позивний у фільмі — Мажор. Не боялися, що цей позивний «при­клеїться» до вас на все життя?

— На момент виходу «Кіборгів» був пе­ріод післявоєнного зародження кінема­тографа. Почали з’являтися нові філь­ми. Перед тим ми також знімали непогані стрічки, але вони з’являлися дуже рідко, як-от, наприклад, «Поводир». А потім по­чався підйом. На той момент я не боявся залишитися Мажором з кількох причин. Перша: не був переконаний, що «Кібор­ги» подивляться аж так багато україн­ців, як би ми того хотіли. Друга: усе за­лежить від мене. Бо якщо роль Мажора моя єдина знакова у житті, то ним і зали­шуся. А якщо я зможу зіграти після цього ще багато знакових ролей, то Мажор за­лишиться у минулому.

— Цього ж року була картина «Кві­ти дощу», де ви зіграли головну роль. Мабуть, після виходу цієї мелодра­ми відбою від повідомлень у соцме­режах і дзвінків від закоханих дівчат нема? Як даєте собі з цим раду?

— Не можу сказати, що на мене був аж такий «напад» закоханих. Але серіал пройшов не лише в Україні, а й у Росії. Судячи з повідомлень, у Ростові-на-Дону у мене з’явився такий собі фан-клуб. Бо кожна третя людина, яка мені писа­ла, була саме з цього міста. Спочатку я з вдячністю відповідав усім, а коли почи­нали переходити на особисті запитання і пропонували зустрітися, переставав від­повідати. Однак коли люди дякували за роботу, було приємно, і я також кожному подякував за гарні слова. Це «бомбарду­вання» тривало доти, поки йшов серіал. Потім було затишшя. Якщо зараз його знову покаже якийсь канал, розумію, що отримаю багато повідомлень (сміється. — Г. Я.).

— Чи можете сказати, що сьогодні українське кіно є?

— Можу. Можливо, з певними пробле­мами і великими ворогами, але воно є. Попри те, що не бачив усіх нових фільмів, серед пе­реглянутих є стріч­ки, що заслугову­ють високої оцінки. Бачив кілька філь­мів, якими можна пишатися. Напри­клад, «Коли пада­ють дерева» Марисі Нікітюк, «Шляхетні волоцюги» Олексан­дра Березаня, фільм «Додому» Нарімана Алієва. Хоча «Додому» знятий в основно­му кримськими татарами, але чудовий український фільм. Мені приємно, що люди, які дуже близькі до нас, здатні створити таке якісне кіно.

— Ви — з акторської родини. Мама — актриса, батько — режисер. То вам вже на долі було написано з дитин­ства, що станете актором? Може, ви переконували батьків, що акторство — це не ваше майбутнє?

— Мені з батьками дуже пощастило, бо вони мене ніколи ні в чому не обмежува­ли. У дев’ятому класі я дуже хотів піти зі школи. Тоді мені здавалося, що хочу ста­ти психологом. Але тоді, мабуть, не було коледжів, у які б приймали на навчан­ня на психолога. Почав думати, куди б то піти, аби тільки не вчитися у цій шко­лі. Навіть думав піти у коледж зв’язку на комп’ютерні технології, але доля розпо­рядилася по-іншому. Під час уроку гео­графії принесли рекламні буклети з 23-ї школи. Це школа, в якій є театральні кла­си. У старших класах пів дня звичайні уроки, а після обіду — профільні, актор­ські. Після того, як пішов на День від­критих дверей, подумав: «Прикольно!». Вирішив, що два роки якось пересиджу у цій школі, а після її закінчення вирішу, куди маю вступати. У випускному класі ми готували програму для вступу в уні­верситет імені Карпенка-Карого. Окрім того, в університет того року на свій курс набирав студентів Дмитро Богомазов, який зробив з моєю мамою дев’ять ви­став. Мій тато — його однокурсник. І тато, і мама каза­ли: якщо до когось йти вчитися на ак­торський, то тільки до Богомазова. Я вагався, бо у мене визріла ідея стати перекладачем, або йти вчитися на фа­культет «туризму» чи «готельної справи». Але вирішив: якщо я не спробую побути актором, то все життя потім буду думати, що би було, якби… А якщо мені не спо­добається акторська професія, тоді вже буду обирати щось інше.

— Але ж на той час ви вже мали ак­торський досвід, бо вперше зняли­ся в кіно у десятирічному віці, а у 14 років зіграли одну з головних ролей у фільмі Ахтема Сеітаблаєва «Чемпіо­ни з підворітні». Тоді це була ваша за­слуга чи все ж таки батьки допомогли зіграти у «Чемпіонах…»?

— «Чемпіони з підворітні» — це був по­чаток мого шляху до «Кіборгів». Ахтем мене не бачив довгий час. 14 років — це той вік, коли хлопці починають швидко рости. Якось зайшов за лаштунки під час маминої вистави. Там був Ахтем, вони працюють в одному театрі. Він мене побачив: «О! А не хочеш до мене на кастинг?». Звісно, я хотів. Наскіль­ки знаю (так мені казали батьки і так ка­жуть зараз), я пройшов кастинг за зді­бностями.

— Оскільки ми заговорили про те­атральні залаштунки, розкажіть про ваше «залаштункове» життя. Адже ви з маленької дитини щодня там були…

— Мама розповідала, що на дверях її гримерки навіть висіла табличка: «Тихо! Макар спить!». Погано пам’ятаю своє дитинство у театрі, але я постійно до всіх приставав, бо мені так хотілося ува­ги з боку дорослих. Просив дати теле­фон побавитися. Пам’ятаю, у реквізиті була голова бика, до якої було пришито плащ. То я одягав ту голову з плащем і бі­гав коридорами. Мені всі розповідають, коли треба було їхати додому, я просив: «Мамо, давай ще трохи тут побудемо». Мені подобалася атмосфера, увага стар­ших. Але коли мені кажуть, що я виріс у театрі і просякнутий ним, не погоджу­юся. Бо я там лише проводив час. Ніко­ли не задумувався, як працюють актори, у професійному плані перебування там мені мало чого дало.

— А чому у мами у театрі, а не з ба­бусею та дідусем залишалися?

— Мої бабуся і дідусь по татовій лінії, оскільки жили у Києві, часто мене заби­рали. Дідусь також режисер, і дуже мною займався. Він рано навчив мене читати, інтелектуальний поштовх для мого роз­витку дав саме він.

— Більшість акторів забобонні. А ви?

— Я не забобонна людина. Але є пев­ні правила, яких дотримуюся. Вірю, що працюють лише ті забобони, в які люди­на вірить. Якщо людина сама себе про­грамує на щось, то це й спрацює. На­приклад, перебігла чорна кішка дорогу — будуть неприємності. Якщо людина ві­рить, що через кішку ці неприємності не­минучі, так воно і буде.