Передплата 2024 «Добра кухня»

«Якщо дітям вистава не зайшла, ніяка сила не втримає їх у кріслах»

Юрій Мисак — директор-художній керівник Першого театру поділився з кореспондентом «ВЗ» своїми думками щодо життя театру, зачепив болючу тему контрактної системи в театрах і розповів про плани Першого театру на найближчий рік. Адже цей сезон для театру ювілейний — у березні виповниться 100 років з дня заснування цього театру.

— Сто років театру — багато чи мало?

— Наші колеги з Великобританії сказали нам, що є набагато старші театри. Порівняно з якими ми ще дуже юні.

Наш театр має свою історію, свою пам’ять. Історію театру не можна розглядати окремо від історії держави, у якій він був заснований і розвивався. З одного боку, це потужні вияви високого мистецтва, за які театр свого часу отримав орден Трудового Червоного прапора, і це була крута відзнака. Тут працювали такі титани як В. Козьменко — Делінде, М. Нестантінер, А. Куниця, Р. Віктюк. З іншого боку, не можна відкинути того факту, що театр був лише приниженим слугою радянського режиму, основним завданням якого було клепати мізки дітям, виховуючи з них правильних радянських людей.

— Багато хто згадує ті часи з ностальгією…

— Це швидше ностальгія за молодістю, яка у кожного лише одна, за друзями, колегами, багатьох вже нема. І звісно, за радянської влади театр мав величезну державну підтримку, спецфінансування, щорічні гастролі, але як на мене, платив за це завелику ціну. Ось і відповідь крізь призму сторіччя: у театрі варто робити лише те, чим можна буде пишатися і через сто років. Хоча є барикади, які ніколи не здавалися. Наприклад, тут ніколи не було вистав російською мовою, хоча, повірте, залізо у цьому напрямку, не припиняло куватися.

— Сьогодні держава підтримує?

— Так. Хоча дивлячись із чим порівнювати. Я застав ті часи, коли своїх мінімальних окладів ми чекали наче манну небесну, іноді й по два -три місяці. Взимку театр ледве опалювався, костюми, декорації робилися з підбору. Ми почувалися жебраками. Хто, як і я, пам’ятає ті «веселі» часи, той цінує нинішню відносну стабільність і ситість. За останні роки до театру прийшло багато нових людей, які вже хочуть більшого. І вони праві, бо якщо будемо рівнятися на успішний досвід управління театрами, яким вважаю, наприклад досвід Польщі, то все вже виглядає не так оптимістично, як хотілося б.

— А контракти?

— Це вигідна система для керівників і їхніх керівників. Це система контролю, а подекуди зачистки. Та хто сказав, що вона не потрібна? Але потрібні й амортизуючі фактори, а їх нема. Я би почав з диференціації оплати, коли артист отримує заробітну платню відповідно своєї заангажованості і складності ролей. Це абсурд, що артист, який грає стражника з алебардою, отримує за виставу стільки ж, як артист, який грає Гамлета. Має бути якийсь мінімум, однаковий для всіх, а тоді вже диференціація — чим більше працюєш, тим більше отримуєш. Це тоді б відсіялися люди, які роками сидять в театрі, бо мають зарплату і нічого не роблять за неї.

— Що, на вашу думку, гальмує розвиток Першого театру?

— Недолуге законодавство, з яким постійно доводиться боротися. Театр повинен мати можливість заробляти на себе, залучати спонсорські кошти, меценатів, а законодавство до такої міри не гнучке… Відсутність за час існування України притомної культурної політики, з якимись зрозумілими чіткими векторами. У нас ці вектори коливаються разом із лінією партії, яка виграє вибори. А часом люди приходять працювати в театр, як на вокзал, перебути, почекати наступного поїзду, який відвезе їх до кращого майбутнього. Не можу второпати, для чого приходити в театр, якщо це не твій театр, якщо все у ньому тобі чуже й огидне? Для чого всміхатися нещирими усмішками людям, яких ти не поважаєш?

— І багато таких людей?

— Вони завжди є. І серед технічних працівників, і серед творчих, зважаючи на специфіку театру.

— Ви маєте на увазі, що театр для дітей?

— Так. Вважається, важко зробити успішну кар’єру, ставлячи вистави для дітей і граючи в них. Це, так би мовити, не престижно.

— А це як?

— Ставити вистави для дітей складніше, аніж для дорослих, якщо не халтурити, звісно. Діти — вимогливий глядач, якщо їм вистава не зайшла, ніяка сила не втримає їх у кріслах. Діти зривають вистави, які їм не подобаються.

— І тому у вас з’явилася вечірня сцена з виставами для дорослих?

— Звісно, ні! Поява вечірньої сцени закономірна. По-перше — рентабельність, хіба це не марнотратство, коли театр вечорами простоює? По-друге, є запит львів’ян на такі вистави. Люди приходять по три-чотири рази на одні й ті ж вистави і навіть обурюються, що їх мало. По-третє, у цьому театрі завжди існувала традиція вечірніх вистав для дорослих. Старожили пам’ятають «Гамлета» у постановці Валентина Козьменко-Делінде і «За двома зайцями» Ади Куниці. Вже не кажу про необхідність таких вистав для творчого і професійного зростання артистів і режисерів, бо працювати весь час в одній специфіці — згубна практика.

— Розкажіть про ваші плани: що це за сто подій?

— Складно буде перелічити усі сто подій у форматі одного інтерв’ю. Поки що анонсували першу десятку основних. Театральна резиденція «Пам'ять. Тожсамість. Ми" — триває прямо зараз. У листопаді традиційно вирушимо до наших добрих друзів — Літературно-мистецького фестивалю «Кальміюс» у Краматорську. Плануються виставки, мистецькі проекти, наукові конференції, цікаві й несподівані зміни локацій, участь у фестивалях і навіть у Lviv Fashion Week. Будемо продовжувати традиції бенефісних вистав, цього року ювілеї у багатьох наших колег. І, звичайно, готувати нові прем’єри.

— Ви авторитарний чи демократичний керівник?

— Я демократичний керівник, мені цим часто дорікають, але кожен робить те, у що він вірить. Я вірю у принцип В. Кандінського: «У мистецтві не існує наказового способу, тому що мистецтво вільне». Не можливо змусити людину до творчості, а мені хочеться, щоби ми займалися в театрі саме цим.

Досьє «ВЗ»

Пізнання і освоєння нової для себе соціальної ролі відбувалось в оточенні відомих талановитих акторів, які також вплинули на розвиток майбутнього режисера. Пізніше, з 1998 по 2003 роки, навчався в Київському державному інституті театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого на факультеті режисури драми. Керівник курсу — н. а. України Едуард Митницький.

2003—2005 році він працював у «Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра» у Е.Митницького. Потім у Харкові в театрі «Post Scriptum» під орудою Степана Пасічника. Однак, виставу «Час та сім'я Конвеїв» (за твором Дж. Б. Прістлі), над якою працював Ю. Мисак, було скасовано, оскільки театр переживав кризу. У 2005 році Ю. Мисак переїхав до Львова. У режисерському доробку Юрія Мисака понад дванадцять вистав.

Схожі новини