«Хто не вітається зі мною, це їхні проблеми. Може, вони мене не бачать, бо забули одягнути контактні лінзи?»

Коли на червоній доріжці Х Одеського міжнародного кінофестивалю з’явилася травесті-діва Монро, публіка вибухнула свистом і оплесками. Попри високі підбори, Монро не йшла, а здавалося, наче пір’їнка, пропливла повз нас. Наступного дня ми випадково зустрілися біля кінотеатру «Родіна», куди епатажна травесті-діва прийшла на перегляд фільму. На моє прохання записати інтерв’ю охоче погодилася. Вона щиро розповіла про життя «до» і те, яким живе зараз, у якому почувається комфортно. Як реагує на образи і чи має друзів у шоу-бізнесі, травесті-діва Монро розповіла журналістові «ВЗ».

— Монро, щоразу вмієте здивувати публіку епатажніс­тю. Протягом 20 років приду­муєте собі новий образ. От і цього разу ви з’явилися на червоній доріжці Х Одеського міжнародного кінофестива­лю в образі русалки, можли­во, доброго ельфа. Що вкла­ли у зміст цього вбрання?

— У мене була сукня і принт, що навіює спогади про твір Сент-Екзюпері «Маленький принц». Попри те, що багато читаю, цей твір прочитала лише три роки тому. Сукня від українського ди­зайнера, одеситки Лариси Лоба­нової, з якою я дружу десять ро­ків, принт у вигляді лисичок був в одній з її колекцій. А тоді почала думати-гадати, як доповнити об­раз, адже сукня дуже легка. За­зирнула у свою колекцію перук і знайшла те, що треба. Дизайнер Олена Романова надіслала мені прикраси. Вона хотіла, щоб я була схожою на дівчат з полотен Альфонса Мухи. От і вийшов об­раз мавки, русалки, казкової по­вітряної жінки, яка демонструє своїм існуванням легкість.

— До вашої персони публіка ставиться по-різному — хтось відверто захоплюється, хтось відверто зневажає. Дехто на­магається образити. Як реа­гуєте на образи і критику?

— Не реагую на образи і не зважаю на людей, які ставляться до мене негативно. Я їх ігнорую. А сама продовжую займатися своєю улюбленою справою. Ні­коли не вступаю у перепалку. Правда, іноді на їдкі коментарі можу так само їдко і саркастич­но відреагувати.

— А послати можете?

— Ні. Не можу опуститися до рівня людини, яка мене образи­ла. Як відомо, результат словес­ної перепалки нічого, окрім вну­трішнього роздратування, що забирає красу, молодість і жит­тя в цілому, нічого доброго не дасть. Знаю, що є такі люди, які мене обговорюють на публіці. Якщо врахувати, що я сама веду власні соцмережі, читаю усі дум­ки про себе, мене тішить, що по­зитивних коментарів з кожним роком стає все більше й біль­ше. Негативних, натомість, може бути один-два. Таким не відпо­відаю, бо їх до себе у соцмере­жі не запрошувала. Негатив не викликає у мене інших емоцій, окрім співчуття. Бо якщо людина дивиться 20 хвилин моє відео, а потім виливає у коментарі відро бруду, я можу їй лише поспівчу­вати. Бо вже на першій хвилині, якщо тобі не подобається, тре­ба натиснути кнопку «стоп», і ви­йти зі сторінки. Є люди у шоу-бізнесі, які мене дратують. Іноді не можу зрозуміти, як можуть та­кими людьми захоплюватися глядачі? Але ж я не буду про це писати на кожному розі, яка ти, скажімо, Оля, Маша чи ще хтось страшненьке стерво та нездара. Просто перемкну канал. Дуже поважаю людей, які мною захо­плюються. Нікому не відмовляю у фото, автографі. Роблю макси­мально все для того, щоб саме та людина, яка зі мною фотогра­фується, добре вийшла на фото­графії, а не я. Щоб людина зали­шилася щасливою.

— Відомо, у шоу-бізнесі друзів, як правило, не буває. Є заздрісники, а є такі, хто носить камінь за душею. На світських тусовках вам при­діляють уваги значно більше, ніж іншим зіркам…

— (Сміється. — Г. Я.). Хочу від­повісти на цю ремарку. Зі мною люблять спілкуватися журна­лісти, бо я охоче відповідаю на всі запитання і вмію побудува­ти фразу так, що потім не до­ведеться монтувати. Але, окрім журналістів, ще є головні редак­тори і продюсери. І навіть, якщо, наприклад, Потап скаже два слова «не в тему», а я скажу 22 слова — усе в тему і конкретно, то виріжуть мене, а поставлять Потапа, бо він популярніший. А на сьогодні він ще й герой на­шого часу. А я так — проходи­ла повз. Десь прошмигне моя сукня, але я й за це вдячна. І я це розумію. Не роблю трагедії з того, що роздала 20 інтерв’ю на червоній доріжці і потім би хотіла себе побачити, резуль­тат своєї роботи, а мене… ніде нема. Це закони шоу-бізнесу.

— Друзів маєте у середови­щі шоу-бізнесу?

— Не маю. Ти можеш бути дру­гом, але ти все одно конкурент. Ринок збуту дуже маленький. Якщо, скажімо, містами проїхала якась рок-група або Оля Поляко­ва, то наступним артистам тре­ба перечекати час, бо аудиторія неспроможна щотижня виклада­ти доволі велику суму за квитки. Я до цього ставлюся дуже про­сто. Вітаюся з усіма, бо мене так виховали. А хто не вітається зі мною, це їхні проблеми. А може, вони мене не бачать, бо забули одягнути контактні лінзи?

— Багато років тому ви ки­нули виклик усім, зізнавшись, що не така, як усі. Як сприйняла ваша мама, що її син Саша жінка не від наро­дження, а за покликанням?

— Знаєте, у цьому сенсі я пер­сонаж програшний. Ви, мабуть, хочете почути драматичну істо­рію, як ми сварилися і як мама мене виганяла з дому? Не почу­єте, бо нічого цього не було. Я поступово віддалялася від ро­дини, від мами, був у мене по­вільний перехід, коли з хлопчика Саші, який навчався в універси­теті, я перетворилася у травес­ті-діву Монро. Повільно в’їхала у своє життя, у свій світ, з яким моя мама не має нічого спільно­го. Ми з мамою ніколи не прова­димо бесіди на цю тему, тому що я не бачу сенсу, а вона не почи­нає. Мого батька, на жаль, вже нема, мама вже немолода жін­ка і намагається не залазити на мою територію. Кордони роз­ставлені. Але ми не з’ясовували стосунків. Хоча мама намагала­ся на початках якось провести, так би мовити, роз’яснювальну роботу, та я їй пояснила, що це моє життя, а вона своє жит­тя проживає так, як вона хоче. Тому не треба вказувати мені, що я маю робити. І зараз у нас чудові родинні світські стосун­ки. Коли я їду з дому, мама до­глядає за моїми котиками. Якщо я раніше боялася маму впусти­ти у своє життя, боялася образ­ливих зауважень з її боку, то їх не було. Моя мама — дуже вихо­вана і толерантна жінка. Попри те, що їй 73 роки, вона знає, хто така Леді Ґаґа. Вона прогресив­на жінка, спілкується у фейсбуці та швидко може знайти інфор­мацію в Ґуґлі. Я пишаюся своєю мамою.

— А як мама вас називає?

— Називає дитинкою, або си­ночком. Я ніколи не буду вима­гати, щоб мама називала мене по-іншому. Це її вибір.

— Повернемося у 1999 рік. Було важко одного разу вго­лос заявити, що ви — травес­ті-діва?

— 4 вересня виповниться 20 років, як я про це сказала усім. Не було складно, бо я знайшла себе. Я так страшенно хвилюва­лася, що навіть ті 150 грамів ко­ньяку, які я випила перед цим, не подіяли заспокійливо. Це був такий стрес! Але мене до цього зізнання підштовхнуло моє ба­жання з’явитися на людях у тому образі, який я собі намалювала ще, мабуть, у шестирічному віці. Окрім того, що займалася му­зичною пародією, ще вела про­грами, тож треба було спілку­ватися з людьми. Це вже потім було складніше зрозуміти, що я така, як усі. Бо коли мені почали казати, що я — унікальна, у мене почали рости крила. Я «літала» високомірно над усіма. Протя­гом 20 років зі мною відбува­ються внутрішні трансформації, і зараз впевнено можу сказати, що я знайшла себе, і мені ком­фортно тут. Мені не потрібно те­пер нічого нікому доводити.

— Вам не зірвало дах від зіркової хвороби?

— Мій дах поїхав, коли я по­чала тусуватися, спілкувати­ся з заможними людьми. Мені тоді здавалося, що я відчула на сто відсотків смак життя, а на­справді це було нікчемне іс­нування. Це була така собі цу­керка у красивій обгортці, яка всередині була несмачна. Од­ного разу о п’ятій ранку я опи­нилася під дверима своєї квар­тири без ключів. Коти нявкали за дверима, а я не могла увійти всередину. І я заснула під две­рима. А коли прокинулася, по­думала: «Господи, та яка ж я зірка?!». Взяла тайм-аут. Почис­тила коло спілкування, прочита­ла кілька книжок, зрозуміла, що мені бракує розуміння життя. Усе, до чого я йшла, не має гли­бокого змісту. У кожної людини бодай раз у житті настає ефект дна. І людина має вибір: падати далі чи відштовхнутися.

— Ваш образ вимагає кіло­грамів косметики, високих підборів, епатажних суконь. Не хочеться в один момент відкинути усе це?

— Обожнюю ходити у туф­лях на підборах. Колись я біль­шу половину свого гонорару витрачала на взуття. Маю вдо­ма дуже багато модного і еле­гантного взуття на каблуках. У мене навіть ніколи не було дум­ки, що мені важко. Я насолоджу­юся атмосферою. Потім, звісно, доводиться і контрастний душ приймати, і застосовувати ан­тиварикозні креми. Але це все потім, коли знімаю туфлі, а пе­ред цим я кайфую. Я би щодня бігала на підборах, якби всюди був асфальт. Раніше я могла о шостій вечора вийти з дому, по­вернутися лише о шостій ран­ку, і каблуки мені не заважа­ли. Двадцять років тому, коли я вперше вийшла на сцену у чер­воних «лодочках» і червоній сук­ні, я знайшла себе, зріднилася зі собою. Я була завжди короле­вою в душі.

— Часто колете ботокс?

— Раз на вісім місяців. Вперше вколола, коли мені було дале­ко за тридцять. Аутотренінгом змусила себе не морщити чоло. Постійні масажі, вміння контр­олювати емоції, навчилася усмі­хатися лише нижньою щелепою, бо ботокс не таке вже й деше­ве задоволення. Краще ці гроші витратити на нову пару туфель.

— Як підтримуєте форму — виснажливі дієти чи спорт­зал?

— Щоранку бігаю з 14 ро­ків. Мінімум 5 кілометрів. Потім розтяжка. Маю цілий комплекс вправ. Щоб добре виглядати, свої ритуали краси треба втіли­ти у звичку.

— Скільки котів живе у ва­шій квартирі?

— П'ять кицьок. Я їх не запро­шувала — вони самі прийшли. І залишилися. Коли я переїж­джала у власне помешкання від батьків, дала собі слово: жод­них тварин. Але через два роки з’явилася перша кицька, потім друга… І так до п’яти. П’яту киць­ку я хотіла віддати у добрі руки, написала пост у фейсбуці. Понад 600 людей зробили репости, але ніхто з них не зателефонував. Я зрозуміла, що це знак.

— Хто за ними прибирає?

— Я сама. Обожнюю приби­рати і мити посуд. Якщо хоче­те, щоб вечірка вдалася, запро­сіть Монро. Вона потім перемиє увесь посуд (сміється. — Г. Я.). Ще у дитинстві я любила мити посуд і прати, бо вода змивала усі ці внутрішні образи, які у мені сиділи.

— Бачите у майбутньому по­руч дітей?

— Ні. Хіба що це можуть бути учні, або мої пацієнти. Маю намір піти вчитися на психолога. Зараз даю безкоштовні рекомендації в Інстаграмі, веду недільну рубри­ку «Питання — відповідь». У неді­лю я отримую більше 150-ти за­питань, і на всі даю відповідь. Питання задають різні, але мені іноді бракує знань. Тому виріши­ла повчитися.

— Ви не лише телеведуча, блогерка, актриса, а й пись­менниця. Написали книжку «Хорошо, что я не баба». Як виникла ідея написання?

— Назву придумала під час ранкової пробіжки. Ідея визрі­вала довго. Сім років тому хоті­ла написати книжку «33 золоті правила Монро». Хоча не знала, про що вона буде, але я вже ба­чила обкладинку. Але це була лише ідея. А через п’ять років до мене звернулося видавництво з пропозицією написати книгу. Це мала бути книга про шоу-бізнес, але потім видавництво делікат­но попросило змінити тему, мов­ляв, краще напишемо книжку для жінок і про жінок, де будуть поради. І я написала книжку так, як я бачу жінок. Рекомендую для розуміння, хто ти є.

Одеса.