• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Хто не вітається зі мною, це їхні проблеми. Може, вони мене не бачать, бо забули одягнути контактні лінзи?»

«Хто не вітається зі мною, це їхні проблеми. Може, вони мене не бачать, бо забули одягнути контактні лінзи?»

Ексклюзивне інтерв’ю з травесті-дівою Монро

Фото з особистого альбому Монро

Коли на червоній доріжці Х Одеського міжнародного кінофестивалю з’явилася травесті-діва Монро, публіка вибухнула свистом і оплесками. Попри високі підбори, Монро не йшла, а здавалося, наче пір’їнка, пропливла повз нас. Наступного дня ми випадково зустрілися біля кінотеатру «Родіна», куди епатажна травесті-діва прийшла на перегляд фільму. На моє прохання записати інтерв’ю охоче погодилася. Вона щиро розповіла про життя «до» і те, яким живе зараз, у якому почувається комфортно. Як реагує на образи і чи має друзів у шоу-бізнесі, травесті-діва Монро розповіла журналістові «ВЗ».

— Монро, щоразу вмієте здивувати публіку епатажніс­тю. Протягом 20 років приду­муєте собі новий образ. От і цього разу ви з’явилися на червоній доріжці Х Одеського міжнародного кінофестива­лю в образі русалки, можли­во, доброго ельфа. Що вкла­ли у зміст цього вбрання?

— У мене була сукня і принт, що навіює спогади про твір Сент-Екзюпері «Маленький принц». Попри те, що багато читаю, цей твір прочитала лише три роки тому. Сукня від українського ди­зайнера, одеситки Лариси Лоба­нової, з якою я дружу десять ро­ків, принт у вигляді лисичок був в одній з її колекцій. А тоді почала думати-гадати, як доповнити об­раз, адже сукня дуже легка. За­зирнула у свою колекцію перук і знайшла те, що треба. Дизайнер Олена Романова надіслала мені прикраси. Вона хотіла, щоб я була схожою на дівчат з полотен Альфонса Мухи. От і вийшов об­раз мавки, русалки, казкової по­вітряної жінки, яка демонструє своїм існуванням легкість.

— До вашої персони публіка ставиться по-різному — хтось відверто захоплюється, хтось відверто зневажає. Дехто на­магається образити. Як реа­гуєте на образи і критику?

— Не реагую на образи і не зважаю на людей, які ставляться до мене негативно. Я їх ігнорую. А сама продовжую займатися своєю улюбленою справою. Ні­коли не вступаю у перепалку. Правда, іноді на їдкі коментарі можу так само їдко і саркастич­но відреагувати.

— А послати можете?

— Ні. Не можу опуститися до рівня людини, яка мене образи­ла. Як відомо, результат словес­ної перепалки нічого, окрім вну­трішнього роздратування, що забирає красу, молодість і жит­тя в цілому, нічого доброго не дасть. Знаю, що є такі люди, які мене обговорюють на публіці. Якщо врахувати, що я сама веду власні соцмережі, читаю усі дум­ки про себе, мене тішить, що по­зитивних коментарів з кожним роком стає все більше й біль­ше. Негативних, натомість, може бути один-два. Таким не відпо­відаю, бо їх до себе у соцмере­жі не запрошувала. Негатив не викликає у мене інших емоцій, окрім співчуття. Бо якщо людина дивиться 20 хвилин моє відео, а потім виливає у коментарі відро бруду, я можу їй лише поспівчу­вати. Бо вже на першій хвилині, якщо тобі не подобається, тре­ба натиснути кнопку «стоп», і ви­йти зі сторінки. Є люди у шоу-бізнесі, які мене дратують. Іноді не можу зрозуміти, як можуть та­кими людьми захоплюватися глядачі? Але ж я не буду про це писати на кожному розі, яка ти, скажімо, Оля, Маша чи ще хтось страшненьке стерво та нездара. Просто перемкну канал. Дуже поважаю людей, які мною захо­плюються. Нікому не відмовляю у фото, автографі. Роблю макси­мально все для того, щоб саме та людина, яка зі мною фотогра­фується, добре вийшла на фото­графії, а не я. Щоб людина зали­шилася щасливою.

— Відомо, у шоу-бізнесі друзів, як правило, не буває. Є заздрісники, а є такі, хто носить камінь за душею. На світських тусовках вам при­діляють уваги значно більше, ніж іншим зіркам…

— (Сміється. — Г. Я.). Хочу від­повісти на цю ремарку. Зі мною люблять спілкуватися журна­лісти, бо я охоче відповідаю на всі запитання і вмію побудува­ти фразу так, що потім не до­ведеться монтувати. Але, окрім журналістів, ще є головні редак­тори і продюсери. І навіть, якщо, наприклад, Потап скаже два слова «не в тему», а я скажу 22 слова — усе в тему і конкретно, то виріжуть мене, а поставлять Потапа, бо він популярніший. А на сьогодні він ще й герой на­шого часу. А я так — проходи­ла повз. Десь прошмигне моя сукня, але я й за це вдячна. І я це розумію. Не роблю трагедії з того, що роздала 20 інтерв’ю на червоній доріжці і потім би хотіла себе побачити, резуль­тат своєї роботи, а мене… ніде нема. Це закони шоу-бізнесу.

— Друзів маєте у середови­щі шоу-бізнесу?

— Не маю. Ти можеш бути дру­гом, але ти все одно конкурент. Ринок збуту дуже маленький. Якщо, скажімо, містами проїхала якась рок-група або Оля Поляко­ва, то наступним артистам тре­ба перечекати час, бо аудиторія неспроможна щотижня виклада­ти доволі велику суму за квитки. Я до цього ставлюся дуже про­сто. Вітаюся з усіма, бо мене так виховали. А хто не вітається зі мною, це їхні проблеми. А може, вони мене не бачать, бо забули одягнути контактні лінзи?

— Багато років тому ви ки­нули виклик усім, зізнавшись, що не така, як усі. Як сприйняла ваша мама, що її син Саша жінка не від наро­дження, а за покликанням?

— Знаєте, у цьому сенсі я пер­сонаж програшний. Ви, мабуть, хочете почути драматичну істо­рію, як ми сварилися і як мама мене виганяла з дому? Не почу­єте, бо нічого цього не було. Я поступово віддалялася від ро­дини, від мами, був у мене по­вільний перехід, коли з хлопчика Саші, який навчався в універси­теті, я перетворилася у травес­ті-діву Монро. Повільно в’їхала у своє життя, у свій світ, з яким моя мама не має нічого спільно­го. Ми з мамою ніколи не прова­димо бесіди на цю тему, тому що я не бачу сенсу, а вона не почи­нає. Мого батька, на жаль, вже нема, мама вже немолода жін­ка і намагається не залазити на мою територію. Кордони роз­ставлені. Але ми не з’ясовували стосунків. Хоча мама намагала­ся на початках якось провести, так би мовити, роз’яснювальну роботу, та я їй пояснила, що це моє життя, а вона своє жит­тя проживає так, як вона хоче. Тому не треба вказувати мені, що я маю робити. І зараз у нас чудові родинні світські стосун­ки. Коли я їду з дому, мама до­глядає за моїми котиками. Якщо я раніше боялася маму впусти­ти у своє життя, боялася образ­ливих зауважень з її боку, то їх не було. Моя мама — дуже вихо­вана і толерантна жінка. Попри те, що їй 73 роки, вона знає, хто така Леді Ґаґа. Вона прогресив­на жінка, спілкується у фейсбуці та швидко може знайти інфор­мацію в Ґуґлі. Я пишаюся своєю мамою.

— А як мама вас називає?

— Називає дитинкою, або си­ночком. Я ніколи не буду вима­гати, щоб мама називала мене по-іншому. Це її вибір.

— Повернемося у 1999 рік. Було важко одного разу вго­лос заявити, що ви — травес­ті-діва?

— 4 вересня виповниться 20 років, як я про це сказала усім. Не було складно, бо я знайшла себе. Я так страшенно хвилюва­лася, що навіть ті 150 грамів ко­ньяку, які я випила перед цим, не подіяли заспокійливо. Це був такий стрес! Але мене до цього зізнання підштовхнуло моє ба­жання з’явитися на людях у тому образі, який я собі намалювала ще, мабуть, у шестирічному віці. Окрім того, що займалася му­зичною пародією, ще вела про­грами, тож треба було спілку­ватися з людьми. Це вже потім було складніше зрозуміти, що я така, як усі. Бо коли мені почали казати, що я — унікальна, у мене почали рости крила. Я «літала» високомірно над усіма. Протя­гом 20 років зі мною відбува­ються внутрішні трансформації, і зараз впевнено можу сказати, що я знайшла себе, і мені ком­фортно тут. Мені не потрібно те­пер нічого нікому доводити.

— Вам не зірвало дах від зіркової хвороби?

— Мій дах поїхав, коли я по­чала тусуватися, спілкувати­ся з заможними людьми. Мені тоді здавалося, що я відчула на сто відсотків смак життя, а на­справді це було нікчемне іс­нування. Це була така собі цу­керка у красивій обгортці, яка всередині була несмачна. Од­ного разу о п’ятій ранку я опи­нилася під дверима своєї квар­тири без ключів. Коти нявкали за дверима, а я не могла увійти всередину. І я заснула під две­рима. А коли прокинулася, по­думала: «Господи, та яка ж я зірка?!». Взяла тайм-аут. Почис­тила коло спілкування, прочита­ла кілька книжок, зрозуміла, що мені бракує розуміння життя. Усе, до чого я йшла, не має гли­бокого змісту. У кожної людини бодай раз у житті настає ефект дна. І людина має вибір: падати далі чи відштовхнутися.

— Ваш образ вимагає кіло­грамів косметики, високих підборів, епатажних суконь. Не хочеться в один момент відкинути усе це?

— Обожнюю ходити у туф­лях на підборах. Колись я біль­шу половину свого гонорару витрачала на взуття. Маю вдо­ма дуже багато модного і еле­гантного взуття на каблуках. У мене навіть ніколи не було дум­ки, що мені важко. Я насолоджу­юся атмосферою. Потім, звісно, доводиться і контрастний душ приймати, і застосовувати ан­тиварикозні креми. Але це все потім, коли знімаю туфлі, а пе­ред цим я кайфую. Я би щодня бігала на підборах, якби всюди був асфальт. Раніше я могла о шостій вечора вийти з дому, по­вернутися лише о шостій ран­ку, і каблуки мені не заважа­ли. Двадцять років тому, коли я вперше вийшла на сцену у чер­воних «лодочках» і червоній сук­ні, я знайшла себе, зріднилася зі собою. Я була завжди короле­вою в душі.

— Часто колете ботокс?

— Раз на вісім місяців. Вперше вколола, коли мені було дале­ко за тридцять. Аутотренінгом змусила себе не морщити чоло. Постійні масажі, вміння контр­олювати емоції, навчилася усмі­хатися лише нижньою щелепою, бо ботокс не таке вже й деше­ве задоволення. Краще ці гроші витратити на нову пару туфель.

— Як підтримуєте форму — виснажливі дієти чи спорт­зал?

— Щоранку бігаю з 14 ро­ків. Мінімум 5 кілометрів. Потім розтяжка. Маю цілий комплекс вправ. Щоб добре виглядати, свої ритуали краси треба втіли­ти у звичку.

— Скільки котів живе у ва­шій квартирі?

— П'ять кицьок. Я їх не запро­шувала — вони самі прийшли. І залишилися. Коли я переїж­джала у власне помешкання від батьків, дала собі слово: жод­них тварин. Але через два роки з’явилася перша кицька, потім друга… І так до п’яти. П’яту киць­ку я хотіла віддати у добрі руки, написала пост у фейсбуці. Понад 600 людей зробили репости, але ніхто з них не зателефонував. Я зрозуміла, що це знак.

— Хто за ними прибирає?

— Я сама. Обожнюю приби­рати і мити посуд. Якщо хоче­те, щоб вечірка вдалася, запро­сіть Монро. Вона потім перемиє увесь посуд (сміється. — Г. Я.). Ще у дитинстві я любила мити посуд і прати, бо вода змивала усі ці внутрішні образи, які у мені сиділи.

— Бачите у майбутньому по­руч дітей?

— Ні. Хіба що це можуть бути учні, або мої пацієнти. Маю намір піти вчитися на психолога. Зараз даю безкоштовні рекомендації в Інстаграмі, веду недільну рубри­ку «Питання — відповідь». У неді­лю я отримую більше 150-ти за­питань, і на всі даю відповідь. Питання задають різні, але мені іноді бракує знань. Тому виріши­ла повчитися.

— Ви не лише телеведуча, блогерка, актриса, а й пись­менниця. Написали книжку «Хорошо, что я не баба». Як виникла ідея написання?

— Назву придумала під час ранкової пробіжки. Ідея визрі­вала довго. Сім років тому хоті­ла написати книжку «33 золоті правила Монро». Хоча не знала, про що вона буде, але я вже ба­чила обкладинку. Але це була лише ідея. А через п’ять років до мене звернулося видавництво з пропозицією написати книгу. Це мала бути книга про шоу-бізнес, але потім видавництво делікат­но попросило змінити тему, мов­ляв, краще напишемо книжку для жінок і про жінок, де будуть поради. І я написала книжку так, як я бачу жінок. Рекомендую для розуміння, хто ти є.

Одеса.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Хто не вітається зі мною, це їхні проблеми. Може, вони мене не бачать, бо забули одягнути контактні лінзи?»