«Кшиштоф Зануссі повністю довіряє актору. І йому хочеться творити»

Виконавець однієї з головних ролей у фільмі «Ефір» Остап Вакулюк розповів, як йому вдалося пройти кастинг. І як уся знімальна група ледь не злетіла у повітря…

Фото з особистого архіву актора

Новий художній фільм «Ефір» Кшиштофа Зануссі, знаного польського кінорежисера, лауреата Каннського й Венецій­ського кінофестивалів, кінокритики оцінили схвально, а преса охрестила «новим «Доктором Фаустом». Дія фільму відбува­ється на початку ХХ століття, головний герой — лікар, який проводить експерименти з ефіром — газом, що дозволяє підкорювати волю людей. Події розгортаються на теренах Га­личини та Поділля. Головну роль виконує відомий польський актор Яцек Понєдзялек. «Ефір» — один із переможців конкурс­ного відбору Держкіно, отримав державну підтримку у сумі 16 млн. 650 тисяч грн. Це міжнародний проект — польсько-українсько-угорсько-литовсько-італійський.

Щойно у Києві відбула­ся українська прем’єра фільму, який стартував у нашому прокаті 21 лютого. Окремі епізоди стрічки знімали у Львові й на Львівщині (Музей «Тюрма на Лонцького, колишня австрійська військова казарма «Червоний кляштор» і Свірзький замок), там задіяно багато укра­їнських акторів. Уже рік тому, на початку зйомок, стало певною сенсацією те, що на одну з го­ловних ролей метр обрав ніко­му не відомого студента-акто­ра Остапа Вакулюка (на фото). Він грає Тараса, помічника «док­тора Фауста». Тарас — простий український парубок зі села, який має шляхетний добрий ха­рактер і хоче допомагати лю­дям. Критики схвально оціни­ли дебют Вакулюка на великому екрані. Журналіст «ВЗ» зустрі­лася з Остапом, коли він їхав із Польщі, де вчиться, до рідно­го Ходорова, що на Львівщині, — провідати батьків.

— Остапе, після успіху української прем’єри «Ефіра» ви опинилися у центрі ува­ги преси. Вас буквально роз­ривають на різні інтерв’ю. На зіркову хворобу не захворі­ли?

— Мене це просто не цікавить. У людях понад усе ціную щи­рість, простоту, почуття гумору і вміння посміятися зі себе. На­магаюся культивувати ці риси також у собі. А інтерв’ю, справ­ді, даю дуже багато. Я навіть під цим впливом книгу собі ку­пив — «Мистецтво інтерв’ю». Ду­мав, що там написано, як давати інтерв’ю, а там — як брати його…

— Як сталося, що Кшиштоф Зануссі обрав саме вас? Адже, наскільки я знаю, на вашу роль влаштовували по­вторний кастинг, і було сер­йозне лобіювання інших кан­дидатур.

— Це досить довга історія — як я познайомився з Кшишто­фом Зануссі. 2014 року, у розпал Майдану, нас, вісьмох студен­тів Університету театру, кіно і те­лебачення імені Карпенка-Каро­го, викрали працівники карного розшуку, замасковані під таксис­тів. Ми під ранок поверталися додому в гуртожиток, ніч прове­ли на Грушевського, де трапи­лися перші зіткнення з «Берку­том». Потім у райвідділку міліції нам почали «шити» тероризм. На щастя, одному з наших студен­тів вдалося втекти. Він зателе­фонував до моєї сестри Лесі Ва­кулюк (журналістка 24-го каналу. — Авт.), і вона почала визволя­ти всіх наших студентів. Хоча вже була заведена криміналь­на справа, мене відпустили. Аби знову не заарештували, я пере­ховувався у різних місцях. А по­тім довелося тікати до Польщі.

Кілька тижнів ночував у різ­них людей — день там, день там. У Варшаві про Майдан не забу­вав, ходив на проукраїнські мі­тинги і пікети європейських по­сольств, коли Росія анексувала Крим. А потім мені сестра ска­зала, що польський уряд виділив 50 стипендій для студентів-май­данівців — до кіношколи Сілезь­кого університету в Катовіце.

Моє навчання в Університеті ім. Карпенка-Карого у Києві обі­рвалося на третьому курсі. Але я, чесно кажучи, був і радий, бо в мене був такий викладач-дик­татор, що мене просто «забем­бав»… У кіношколі в мене був курс польської мови. А тут Леся мені написала, що колега з Бі­лорусі має знайомого білору­са, який теж втік звідти, бо мав проблеми з владою, і Кшиштоф Зануссі йому допоміг. Оскіль­ки пан Кшиштоф завжди допо­магає молоді, любить відкритих людей, які щось хочуть змінити, то було б добре, писала сестра, мене з ним познайомити. Спо­чатку знайомство зі знаним ре­жисером здалося мені чимось неймовірним. Але вони домови­лися про мою зустріч, і я прий­шов до пана Кшиштофа у його «продакшн» у Варшаві. Розпо­вів про себе, сказав, що хотів би дізнатися більше про продю­серство на практиці, бо не маю про це зеленого поняття. Кажу, мовляв, я вам хоч каву тут роби­тиму, тільки щоб чогось навчи­тися. Він відповідає: «Добре, що ти прийшов, але зараз я нічого такого не роблю, як буде наго­да, матиму на увазі».

А вже за кілька днів він запро­сив мене на показ свого філь­му. І згодом уже був моїм ви­кладачем у Катовіце. Допомагав і багатьом іншим студентам. Навчав, радив, які фільми пере­глядати, що читати, що й де ди­витися. Завжди казав студен­там: «Акторство — важка праця, і не треба тільки акторством за­робляти собі на життя. Треба шукати інші джерела прибутку».

Повідомив також, що зараз пише сценарій, і йому, можливо, буде потрібен актор, який би го­ворив і польською, і українською. Згодом почалися кастинги на цей фільм, де я теж брав участь. Усього було три кастинги, і мене затвердили. Не знаю, чому саме мене він обрав. До того я вже п’ять років ходив на кастинги в Україні. Жодного разу не вигра­вав (сміється. — Авт.).

— В якій атмосфері відбува­лися зйомки?

— Спочатку я був трохи шо­кований, що мене взяли на цей фільм… Трохи нервував, бо вже чотири роки не робив нічого в акторській професії. Можна ска­зати, вже попрощався з нею і думав, що забуду, як страшний сон (сміється. — Авт.). Думав, працюватиму в кіновиробни­цтві, й десь колись зіграю щось епізодичне. Тому перший день зйомок я боявся. А потім ска­зав собі: якщо буду боятися, то нічого в мене не вийде. І вирі­шив про це не думати, а працю­вати так, як можу. Усе було про­фесійно організовано, ніхто не влаштовував істерик. Усі працю­вали на фільм, кожен хотів зро­бити все якнайкраще. Зйомки у цьому фільмі для мене — най­кращі спогади як для актора, так і для продюсера-початківця.

— Який стиль роботи у Кшиштофа Зануссі?

— Він повністю тобі довіряє, дає повну свободу дій. Ти мо­жеш робити все, що запропону­єш. Загалом йому все подобало­ся. Не сказав би, що було багато дублів. Ну, деколи бувало, одна сцена трохи важче йшла. Я навіть просив, аби він мені сказав, що було не так, може, щось випра­вити. Але він казав: «Ні-ні, усе до­бре». Він так з усіма співпрацює. Йому дуже цікаво, що запропонує актор. Він не буде вибудовува­ти тобі кожен рух. Звичайно, пе­ред цим ми обговорювали, який має бути мій персонаж, як він по­водиться. Зануссі дає напрями, яких ти маєш дотримуватися, і певні «маяки», до яких маєш руха­тися. Спочатку я почувався дещо розгубленим, бо не звик до такої свободи. А потім відчув, що мені хочеться творити.

— Як співпрацювалося із вашим партнером — Яцеком Понєдзялком?

— Дуже добре. Він додавав мені ентузіазму, енергії, прихо­див такий наповнений енергією, підбадьорював мене. Іноді ро­били з ним повторні дублі. Бо він завжди передивлявся знятий матеріал і, бувало, хотів щось змінити у своїй грі, що йому не подобалося.

— На кінозйомках, як пра­вило, трапляються різні кур­йози. У вас таке було?

— Був один випадок — і сміш­ний, і небезпечний водночас. Знімали батальну сцену, було багато статистів. І була гру­па історичних реконструкторів (люди, які захоплюються відтво­ренням старовинних обладун­ків, беруть участь у змаганнях). І вони невідомо чому принесли зі собою якісь два великі ящи­ки. У процесі зйомки на ці ящи­ки хтось поставив великий паль­ник. За задумом, вогонь у ньому мав час від часу сильно спала­хувати. Я біля того пальника теж весь час ходив, розмовляв із оператором тощо. Тут підхо­дить реконструктор і питає: «А що ви там на ящик поставили?». Ми кажемо, пальник. А він: «Так у ящиках… порох!». Усі аж оні­міли. У всіх був настільки такий шок, страх, розуміння того, що могло статися, що всі тихень­ко забрали той пальник і про­сто «витерли з пам’яті» той епі­зод. Ми усі могли просто злетіти в повітря!

І ще смішно бувало, коли я у кадрі мусив говорити поль­ською мовою з українським ак­центом. А я вже зовсім не маю того акценту, настільки добре освоїв польську мову, бо вже не перший рік у польськомов­ному середовищі. Тому я мусив собі кілька разів повторювати фразу з «неправильним» поль­ським словом, щоб до неї звик­нути, вслухатися. Це мене дуже смішило, бо досі в Україні, коли я брав участь у кастингах, треба було говорити російською мо­вою, і мене тоді не брали через мій український акцент. А коли я його позбувся, тут він якраз і знадобився…

— Як польські «кіношники» ставилися до українських?

— Люди, які працюють у кіно­виробництві, працюють у різних країнах, у копродукції з інши­ми країнами, знають по кілька мов, це люди мистецтва, у них відкрита свідомість, для них не­має різниці, якої ти взагалі на­ціональності. Те, що ти з іншої країни, це для них «нормалька». Тим більше, що я добре розмов­ляю польською. Загалом, нам, галичанам, польська культура є дуже близькою.

— Після цього успіху в кіно, може, знову захотілося по­вернутися в акторство?

— Звичайно, а чого ні? Нара­зі хочу знову їхати в Іспанію, на­вчатися за обміном. Потім зно­ву, можливо, буду подаватися на кастинги. Поживемо — по­бачимо. Хоча я думаю, що кас­тинги — це несуттєво. Якщо хтось тебе захоче взяти у свій фільм — це станеться. Але варто пам’ятати, що під лежачий ка­мінь вода не тече!

— Ким ви хотіли бути у ди­тинстві?

— Футболістом. Я просто біля стадіону виріс. Але бабця мені сказала, що треба доросліша­ти, і мої мрії перекреслила. Баб­ця була директором Центру ди­тячої та юнацької творчості у Ходорові. Тому я зі самого ди­тинства ходив на усі гуртки, які тільки можна. Малювання, теа­тральний, танці, скрипка, шахи, карате, поезія, футбол… Деякі мої знайомі навіть жартують: «У тебе дитинства не було». У мене батьки — лікарі (батько — орто­пед-травматолог), і я думав, що теж лікарем буду. Але пішов на хімію і подумав, Боже, як я то все буду вчити? І пішов до Уні­верситету імені Карпенка-Каро­го на акторство. Але зараз уже інколи шкодую, що не став ліка­рем. Може, це прозвучить трохи цинічно, але в лікарській профе­сії мені подобається те, що там є якась стабільність, впевне­ність, бо хворі завжди будуть. А акторство часом нагадує лоте­рею, весь час мусиш щось шу­кати.

— Коли закінчите у Польщі вуз, чим будете займатися?

— Штукатурка, трускавки… (сміється. — Авт.). Якщо сер­йозно, бачу себе і в Польщі, і в Україні. Продюсер — це така спеціальність, де можуть бути різні міжнародні проекти. Пла­ную працювати у кіновиробни­цтві.

— Як оцінюєте український кінематограф, які українські фільми дивитеся?

— Мені подобається те, що зараз відбувається в україн­ському кінематографі. Бо п’ять років тому не було взагалі тако­го явища, як український кіне­матограф. Один-два фільми на рік знімали. Тому, коли хтось на­рікає на якість наших фільмів, я кажу: добре, що є на що наріка­ти, бо добре, що є фільми. Коли країна не знімає кіно, вона сама себе не знає. Коли є кіно, ми мо­жемо поспілкуватися одне з од­ним через екран і пізнати себе. Але, звичайно, не може бути так, щоб на порожньому місці щось з’явилося таке, що вже треба давати «Оскара». Мають вихо­ватися і вирости українські ре­жисери. Це цілий процес, і тре­ба, щоб він тривав, тоді з часом хороших фільмів буде все біль­ше. З українських фільмів бачив «Браму», «Кіборгів»…