«В одному з київських театрів мені перед виходом на сцену в туфлі скла насипали…»

Популярна українська актриса Анна Саліванчук — про роль продавщиці Віри у телесеріалі «Одного разу під Полтавою», непросту кар’єру та щасливу сім’ю

Більшість глядачів знають Анну Саліванчук за роллю продавщиці сільмагу Віри у народному серіалі «Одного разу під Полтавою». Загалом за її плечима — 48 кіноролей. Затребувана і в Київському академічному драматичному театрі на Подолі, в якому служить дванадцять років. З чоловіком Олександром виховує трирічного сина Гліба.

Дивлячись на цю щасли­ву жінку, дружину, матір, складається враження, що її шлях у мистецтво був устеле­ний квітами. Насправді, коли у 17 років з невеличкого містеч­ка Шепетівки на Хмельниччині Анна приїхала до гамірного Києва, не мала ні грошей, ні роди­чів, ні знайомих… Студенткою університету театру, кіно і те­лебачення імені Карпенка-Ка­рого жила в гуртожитку. Щомі­сяця батьки надсилали по 250 гривень, та цього було замало. На першому курсі, аби підзаро­бити, працювала на різних ро­ботах. Удень — на пари, увече­рі — до праці… Чому на початку акторської кар’єри актриса пе­режила сильний стрес? Як реа­гує на тих, хто полюбляє ставити колегам підніжки? Про це Анна Саліванчук розповіла в ексклю­зивному інтерв’ю журналісту «ВЗ».

— Анно, відколи почалася війна з Росією, російські кіно­режисери запрошують вас на ролі?

— До Москви їздила лише раз, 2014-го. Там знімали фільм, і потрібна була українська актри­са. В Україні, до слова, досі зні­мають фільми одночасно для України та Росії. Українські ак­тори від ролей не відмовляють­ся. Запрошують на ролі — пого­джуються.

— Коли російські режисе­ри знімають фільми в Україні, нашим акторам зазвичай діс­таються головні чи другоряд­ні ролі?

— Раніше на головні ролі за­тверджували лише російських акторів. Зараз трохи краще. На знімальному майданчику ми на­решті перестали бути «подруж­ками» російських артисток. Та все одно відчувається майже однакове співвідношення ро­сійських та українських акторів. Наприклад, у фільмі «Сурогатна мати», зйомки якого заверши­лись нещодавно, — дві головні ролі. Одну з них зіграла я, іншу — російська актриса.

— Переважно знімаєтеся в україномовних чи російсько­мовних фільмах?

— Російськомовних. Україно­мовних фільмів в Україні зніма­ють менше. Пам’ятаю, на по­чатку акторської кар’єри мене не хотіли знімати в російсько­мовному фільмі, бо розмовляла з величезним акцентом. Адже виросла в україномовній сім’ї. Тітка і бабуся — українські філо­логи, мама — з міста Стрия на Львівщині. У школі не вчила ро­сійської, відповідно, її не знала. Щоб бути задіяною як кіноак­триса, доводилося працювати над російською вимовою. І так поринула у вивчення російської, що тепер часом українські слова важко згадати. Бабуся сварить­ся, коли розмовляю зі сином ро­сійською. Бабуня, моя мама, вихователі дитсадка спілкують­ся з Глібом українською.

— У скетчкомі «Одного разу під Полтавою» актори роз­мовляють суржиком. Вухо не ріже таке мовлення?

— Спочатку було незвично. Хотілося розмовляти літератур­ною мовою. Жоден актор із се­ріалу не з Полтавщини. Нам ка­зали, що жителі цього регіону саме так спілкуються. А полтав­ці, навпаки, стверджують, що в них — інший суржик.

— Кажуть, торік для зйомок фільму «Свінгери-1» ви спе­ціально набрали 3,5 кілогра­ма…

— Зараз я важу 53 кілограми. А перед зйомками «Свінгерів-1» режисер запитує: «Аню, можеш поправитись, щоб у фільмі ви­глядати „смачною українською жінкою“ з пишними формами?». «Добре», — кажу. За місяць я на­брала 3,5 кілограма. А перед зйомками «Свінгерів-2», навпа­ки, схудла на дев’ять кілограмів. Тож можу похвалитися силою волі. Коли режисер мене поба­чив, вигукнув: «Анечко, що ти зі собою зробила?! Навіщо так схудла?».

— За місяць схудли на дев’ять кілограмів? Це ж за­повітна мрія багатьох жінок-«пампушечок»…

— Пішла до «зіркового» трене­ра-дієтолога, розповіла про свій щоденний раціон, і вона розпи­сала мені «правильне» харчу­вання. Їла все, що смакує (дуже люблю м’ясо і рибу), але п’ять разів на день і тільки по 150 гра­мів. Після сьомої вечора — ні крихти до рота, навіть води не пила. Щоправда, для правиль­ного обміну речовин ходила ще й на масажі.

— Театр, кіно, «Ліга сміху», гумористичне шоу «Три се­стри»… Не втомлює шалений ритм життя?

— Навпаки, коли нема ні зйо­мок, ні репетиції, ні вистави, втомлююсь від того, що почуваюся домогосподаркою.

— Слухаючи вас, склада­ється враження, що ви з тих, кому манна небесна падає…

— Щоб домогтися слави, за­робити ім’я на великій сцені, не обов’язково народитися в за­можній сім’ї. Знаю це по собі. Коли батьки переїхали до Ше­петівки, тіснилися в гуртожитку. Якийсь час нам жилося дуже су­тужно. Батько виріс у бідній ро­дині. До школи ходив у сусід­нє село за вісім кілометрів. У Шепетівці спочатку працював дільничним інспектором, але швидко просувався кар’єрними сходами: став начальником по­даткової поліції. Мама влашту­валася в торгівлю. Життя поволі налагоджувалось. Скільки себе пам’ятаю, мріяла стати актри­сою і жити в Києві. На першо­му курсі мене навіть запрошу­вали співати у групі «ВІА Гра». Їм потрібна була співачка. Прослу­ховування проводили в нашо­му університеті. У мене — гарний вокал, запропонували пройти кастинг. Тоді мені було 17 років. Пригадую, йду і думаю: «Взяти академічну відпустку, покинути інститут, Україну і переїхати до Росії? Хіба я про це мріяла?! Я ж не проживу без акторської про­фесії». Та й побоялася, що хтось вимагатиме від мене більшого, аніж вокалу. І я відмовилась.

— Без чого тепер не могли б прожити?

— Не задумувалася. От без кого — знаю: без матері, чоло­віка і сина. Мама переїхала до Києва. Допомагає нам догля­дати Гліба. Тато живе і працює у Шепетівці. Каже: «Народиш ону­чок — переїду до столиці». Бать­ки жартують, що кохання на від­стані лише зміцнює стосунки.

— Могли б пожертвувати сім’єю заради кар’єри?

— Ніколи. Колись художній ке­рівник нашого театру, народний артист України Віталій Мала­хов сказав: «Анечко, театр — це робота. Найголовніше для ак­триси — сім’я». Він був правий. У театрі на Подолі одне одно­го поважаємо, одне одному до­помагаємо, до колег ставимося доброзичливо. Пригадую, піс­ля закінчення університету мене запросили працювати в один із київських театрів. У перший же день відчула, що заради ролей актори цього театру можуть піти «по трупах». Під час кастингу пе­ред виходом на сцену в мої туф­лі скла насипали. Побачили в мені конкурентку і дали зрозу­міти, що мене не хочуть тут ба­чити. Від роботи в цьому театрі відмовилась. У пункті договору навіть було зазначено: без до­зволу художнього керівника те­атру актриса не має права вагіт­ніти. Знаєте, коли дізналася, що моя колега разом із чоловіком усиновила восьмирічного хлоп­чика, я плакала.

— Які риси характеру допо­магають вам «не зламатися»?

— Це тепер я мудра і знаю, як поводитися, а колись була дуже чесною і відкритою. Думала, всі навколо такі самі, як я. Не­вдовзі зрозуміла: людська за­здрість може наробити великої біди. Був період, коли ролей у кіно не мала. Відповідно, і гро­шей. «Сиділа» на бобах. Якось зустрічаю кінорежисера. А він: «Анечко, куди ти поділася? Хотів затвердити тебе на одну з хоро­ших ролей. Розпорядився, щоб кастинг-директор тебе розшу­кала. Сказала, що ти виїхала з Києва». «Але мені ніхто не те­лефонував», — кажу здивовано. Кастинг-директору я просто не подобалась як людина… Рані­ше часто телефонувала матері: «Мамо, чому все так несправед­ливо? Чому у вічі люди усміха­ються, позаочі — брудом обли­вають?». І виливала матері свої проблеми. На початку кар’єри так цим переймалася, аж пере­жила сильний стрес.

— Як поводитеся з людьми, які із-за заздрощів люблять ставити підніжки?

— У кіно інші стосунки, аніж у театрі. На знімальних майданчи­ках на обличчя доводиться одя­гати «маску». До людини фаль­шивої, нещирої, яка бодай раз зрадила, довіри більше не ма­тиму і потаємним не поділюся. Таких людей намагаюся уника­ти. Каменя за пазухою ні на кого не тримаю, але іноді так хочеть­ся сказати все, що на душі на­кипіло. Колись, у 20 років, мама застерігала: «Анечко, будеш в очі казати правду, ролей не по­бачиш». А я так люблю правду. Якщо в театрі хтось хоче зна­ти, як виглядає, як зіграли роль, звертаються до мене: «Аню, ти лукавити не будеш. Знаємо, що скажеш правду».

— Ваш чоловік — Олександр Божков — виконавчий продю­сер «95-го кварталу». За які риси його покохали?

— Олександр — мудрий чо­ловік, жива енциклопедія. Знає п’ять мов. Здається, на будь-яке запитання дасть відповідь. Коли чогось не знає, може ніч не поспати, вичитувати у книж­ках, навіть якщо це йому і не знадобиться. Таким росте і наш син. Не люблю дурних і ску­пих чоловіків. Познайомились з Олександром під час зйомок серіалу «Одного разу під Пол­тавою». У гримерку зайшов мо­лодий чоловік. «Це хто?» — пи­таю. Мені відповіли, але хто він, так і не зрозуміла. За кілька мі­сяців випадково зустрілися на концерті Джамали. Розгово­рились. Після того телефонує: «Анечко, можна прийти на твою виставу? Квитки купив». «Якщо купив квитки, то чому питаєш у мене дозволу?». «Раптом ба­чити мене не захочеш», — каже. Мені було 29 років. Щаслива, бо знайшла «другу половинку». Наш трирічний син Гліб — копія батька.

— Думаю, від залицяльни­ків відбою не маєте. Як часто набридливим чоловікам до­водиться казати «ні»?

— «Я заміжня, — кажу. — Дуже люблю свого чоловіка». Багато років тому пережила потрясін­ня. Роками ні з ким не зустріча­лася, перестала вірити чолові­кам. Рятувалася роботою. Можу не знати, яку страву замовити в ресторані, а в житті достеменно знаю, чого прагну і з якою ме­тою.

— Яким хочете бачити сина?

— Добрим, чесним, порядним і розумним. Не хотіла б, аби став актором. Хоча сам обиратиме професію, і я не перешкоджати­му. Коли Гліб народився, навіть не заплакав. «Чому всі новона­роджені плачуть, а мій син — ні?» — перелякано запитую в акушер­ки. Такий він і зараз. Не вередує, як інші діти: купи те, купи се. Я балую малого, а чоловік більш строгий.

— Ваша близька подруга працює косметологом. Ма­буть, ділиться з вами секре­тами вічної молодості?

— Секретів вічної молодос­ті не знає ніхто (усміхається). На обличчя накладаю маски з лікувальної глини. Раз на мі­сяць наношу маску на волосся: 2 столові ложки оливкової олії, 1 столову ложку меду розмішую з яєчним білком та соком з півли­мона. Через дві години змиваю теплою водою. Волосся стає густим і розкішним. Жодні най­дорожчі процедури не вартують цього природного рецепта.