«У супермаркеті до мене підійшов серйозний чоловік і запитав: «Опер за викликом?»

Олександр Пожарський не мріяв стати актором. Усе сталося випадково. Він запізнився з документами у військове училище, а у коридорі залізничного технікуму розвернувся і пішов геть… Того ж дня подав документи у театрально-художнє училище у його рідному Дніпрі. А тепер не мислить себе без театральної сцени і знімального майданчика. За творчу кар’єру зіграв у 25 фільмах, серед яких «Сувенір з Одеси», «Шляхетні волоцюги», «Максим Оса»… Та, мабуть, найбільшу популярність Олександрові приніс детективний серіал «Опер за викликом», продовження якого незабаром відбудеться на каналі «2+2». Про те, як мало не залишився без зубів під час зйомок «Опера», про нюанси акторської роботи та труднощі виховання двійні Олександр Пожарський розповів журналістові «ВЗ».

— Олександре, новорічно-різдвяні свята добігають кінця. Як вони мину­ли у вас?

— Свята я провів удома. Ми нещодав­но переїхали до Києва. Зараз ми з дру­жиною майже не відпочиваємо. У нас двійня, діткам виповнився рочок. Бать­ки, які були з нами, поїхали додому, і ми з коханою залишилися вдвох. Тому май­же увесь час проводили в сімейних кло­потах.

— Уже звикли до ритму столиці?

— Коли тільки переїхав у Київ, було важко. У рідному місті знаю кожну вулич­ку, а в Києві з цим були проблеми. Зараз почуваюся у столиці комфортно. Але як би мені тут не було добре, Дніпро наза­вжди залишиться для мене рідним.

— Ви небагатослівні, коли мова за­ходить про сім’ю. Та все ж розкажіть, як познайомилися з дружиною?

— Сім'я — це найголовніше, тому нама­гаюся оберігати дружину, дітей, близь­ких. Але ніяких секретів немає, з коханою ми познайомилися ще в училищі. Навча­лися з різницею у два роки. Зустрічатися почали пізніше. Потім я переїхав до Киє­ва, а вона поїхала зі мною.

— Ваша дружина також займається творчістю…

— Танцювала у мюзик-холі, бра­ла участь в антрепризній виставі «Чор­ний лебідь» балету «Маріме». Їхній ко­лектив навіть гастролював Японією. Пізніше дружина працювала у балеті Дні­провського академічного українського музично-драматичного театру імені Та­раса Шевченка. Рік тому у нас народила­ся двійня — хлопчик і дівчинка, і зараз ко­хана займається лише дітьми.

— Серед ваших рідних є актори? Чи рішення стати актором стало для батьків несподіванкою?

— Батько — військовий, мама — дорож­ній робітник. Батьки мене завжди під­тримували, але я став актором випад­ково. Попри те, що вчителі літератури говорили про мої акторські задатки ще у школі, ніколи не сприймав ці розмо­ви серйозно. Коли закінчив 10-й клас, у військове училище запізнився. Треба було кудись вступати. На сімейних збо­рах розглядали два варіанти — Дніпров­ську політехніку та залізничний техні­кум у моєму рідному районі, на Тополі. Але коли приїхали подавати докумен­ти в технікум, раптово передумав. Це було імпульсивне рішення. Сказав бать­кам, що хочу спробувати свої сили в теа­трально-художньому училищі. Ми поїха­ли туди, і я вступив.

— За роки театральної кар’єри ви встигли попрацювати в Одесі, Дніпрі та Донецьку. Про який з театрів у вас найбільше спогадів?

— Кожен з них мені по-своєму близь­кий, хоча вони були зовсім різні, у першу чергу за своїм репертуаром. Мені всюди було комфортно працювати… Театр — це жива енергія, трапляється різне. Гляда­чі можуть почати відповідати на діало­ги, актори забувають слова, інколи важко приховати на сцені переживання.

— Можете назвати роль, яка зміни­ла вас чи стала знаковою?

— Це головна роль у виставі «Прода­вець дощу» Річарда Неша. Ми ставили її ще в театральному училищі, але вона мені запам’яталася найбільше. Це та роль, яка буде зі мною усе життя. Я дуже багато чого навчився під час роботи над нею, як актор, як людина, як особис­тість. Але найприємніше — це та мотива­ція, якою ми заряджали наших глядачів і одне одного.

— Вас впізнають на вулиці?

— Так, зараз почали дуже часто впізна­вати. Нещодавно в супермаркеті до мене підійшов чоловік, років п’ятдесяти, такий серйозний на вигляд, і запитав: «Опер за викликом?». Подякував, сказав, що ра­дий був побачити. Виявляється, він пол­ковник у відставці, дивиться наш серіал, і йому дуже подобається. Також біля су­пермаркету підійшов чоловік, сказав, що він мене впізнав, і навіть запропонував підвезти.

— Чи доводилося йти на жертви за­ради жаданої ролі?

— Раніше ніколи. Я не худнув, не на­бирав ваги і не фарбував волосся. А для нового проекту, дитячої казки «Пекель­на хоругва, або Різдво козацьке», мені довелося поголити голову. Я там граю головного антагоніста — чорта. Зйомки цієї повнометражної картини були од­разу після виходу другого сезону «Опе­ра». І весь третій сезон мені довелося працювати у перуці. Саме тому в «Опе­рі» можна буде побачити мою дивну за­чіску.

— Не було складно після детективу грати у дитячій казці?

— Моя емоційна підготовка дозво­ляє швидко вжитися в роль. За це вдяч­ний моєму педагогу Неллі Пінській. Вона була неймовірним майстром, мабуть, саме тому багато її випускників зараз успішно працюють, дехто навіть у Голлі­вуді.

— Зйомки у серіалі та кіно, теа­тральні виступи, домашні клопоти — чи вистачає у вас часу на відпочинок?

— Обожнюю айкідо. Але останнім ча­сом зовсім не можу знайти на це час. Сподіваюся, скоро діти підростуть, і я знову зможу повернутися до спортзалу, на стадіон. За цим я страшенно сумую. Мрію про те, що син підросте і ми буде­мо туди ходити разом.

— Займалися спортом завжди чи почали тренуватися перед зйомками?

— Скільки себе пам’ятаю, увесь час займався спортом. У дитинстві постій­но змінював секції, ходив на дзюдо, лег­ку атлетику, футбол. Навіть коли виріс, спорт не кинув. Почав займатися айкідо, аби не відставати від молоді і бути у фор­мі. Звісно, моя фізична форма допомо­гла мені на зйомках «Опера».

— Як проводите час із дітьми?

— Прокидаємося вранці, граємось, їмо, збираємося і йдемо на вулицю. Там трохи гуляємо, повертаємося, вечеря­ємо і лягаємо спати. Наразі у нас такий розпорядок дня. Мабуть, у всіх батьків, у кого є маленькі діти, він такий. Зараз ді­ткам рік і 2 місяці. Народилися якраз тоді, коли ми почали знімати перший сезон «Опера». Для мене це була третя чи чет­верта зміна.

— Як встигали все поєднувати?

— У той період було важко. На щастя, у нас дуже добрі батьки. Поки був на зйом­ках, вони допомагали дружині. Я підклю­чався, як тільки з’являвся вільний час. Загалом, хочеться проводити з рідними більше часу, адже без них моя робота, зйомки, серіали не мають сенсу.

— Незабаром вийде четвертий се­зон «Опера за викликом». Що зі зйо­мок нового сезону запам’яталося найбільше?

— За чотири сезони «Опера» було дуже багато екшену. Цього разу хочемо зди­вувати глядачів динамічними сценами і крутими локаціями. Будуть і реалістичні вибухи, і масштабні перестрілки, і навіть падіння з даху. Іноді заради ефектного кадру ми йшли на певний ризик, але за­вдяки роботі інструкторів на майданчику завжди все минало безпечно.

— Кінозйомки не проходять без кур­йозів. Можете пригадати щось над­звичайне?

— На екваторі зйомок стався форс-мажор. Після важкого дня я сидів удо­ма, їв горіхи і… зламав зуб. При чому передній, відсутність якого точно не за­лишиться непомітною у камері. Зран­ку зйомки, і зупиняти знімальний процес аж ніяк не можна. Зателефонував продю­серу. Почали вдвох придумувати, як ви­йти з цієї ситуації. Усю ніч їздили Києвом у пошуках стоматології. Звісно, могли б залишити все як є, трохи відкоригува­ти сцени, але не хотіли ламати сценарій. Уявляєте, рік ми знімали і перестрілки, і сутички, і складні трюки — жодної травми, а тут через горіх позбувся зуба…