«У мене тричі були проби — з різними „Петлюрами“, бо на цю роль пробувалися кілька акторів»
Народний артист України Тарас Жирко привіз до рідного Львова свою режисерську роботу — моновиставу «Момент кохання»
2 грудня на сцені Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької відбулося незвичне дійство — моновистава за творами Володимира Винниченка «Момент кохання» у постановці народного артиста України Тараса Жирка з Євгеном Нищуком у головній ролі, який приїхав до Львова не як міністр культури України, а як актор.
Незвичною була не лише сама вистава — за півтори години перед глядачами розгорнулася палітра людських почуттів: болю, радості, страждання, кохання через призму пережитого головним героєм (в'язнем сумління, який перед стратою згадує зустріч з Панною і їхній «момент кохання»), незвичним було й те, що на сцені, в залі і за лаштунками не було байдужих людей. Кожен прийшов не лише переглянути чудову акторсько-режисерську роботу двох народних артистів України, а й підтримати заньківчанина Олеся Федорченка, який влітку потрапив у жахливу автокатастрофу. На його лікування та реабілітацію того вечора лише з проданих квитків було зібрано понад 146 тисяч гривень.
«Ця вистава — пожертва для нашого друга, колеги, який служив і буде служити на цій сцені, — сказав після вистави Євген Нищук. — Я сьогодні був в Олеся Федорченка і мав честь з ним поговорити і потиснути його мужню руку. Він переніс неймовірний фізичний біль, але не зламався внутрішньо. Я побачив мужню і вольову людину. Коли немає якоїсь частини тіла — це боляче, але це не означає, що в тебе хтось відняв душу і силу духу. І те, що ви сьогодні прийшли і витерпіли півтори години одну людину на сцені, підтверджує слова Олеся, який сказав: „Я сподіваюся, що для мене знайдеться у репертуарі вистава, яка передасть усе, що я пережив“. Ми запевнили, що чекатимемо його на цій сцені як нашого повноцінного партнера».
Про ідею цієї акції і новини театрально-кіношного життя наша розмова з режисером-постановником вистави «Момент кохання» народним артистом України Тарасом Жирком.
— Чому саме моновистава «Момент кохання» була обрана для благодійного показу на реабілітацію Олеся Федорченка? Може, ім’я Євгена Нищука зіграло «на руку» цій акції чи тема кохання?..
— Тут усі чинники зійшлися докупи і стали рушійним моментом. Цього року у червні ми грали цю виставу на фестивалі у Херсоні на великій сцені, потім нас покликали з нею у Кропивницький у вересні… Вже тоді ми знали про нещасний випадок, який стався з Олесем… Та ще й у мене склалися так сімейні обставини, що я не міг фізично долучитися до збору коштів на його лікування, — у дружини помер тато. У тестя була онкологія, а її лікування дуже вартісне. Проте неймовірно хотілося допомогти Лесику. І от, коли ми приїхали до Кропивницького, то ця тема якось сама народилася — показати благодійну виставу. Вона ефективна тим, що дуже мало людей, задіяний один виконавець. Бо везти велику виставу з декораціями немає сенсу — затрат буде більше, ніж зібраних коштів. Тому ми вирішили у вільний від основної роботи день Євгена Нищука приїхати з «Моментом кохання» до Львова. Приїжджаємо у свій вихідний, тобто театр ім. Івана Франка, де ми працюємо, не зазнає жодних збитків. Дуже добре, що дирекція заньківчан порозумілася з дирекцією франківців, адже є об’єктивні вимоги, яких потрібно дотримуватися, і вони були виконані.
— Останнім часом люди ідуть у театри, про це можна судити із аншлагів на багатьох виставах не лише у львівських театрах. І, Богу дякувати, відроджується українське кіно. Не так давно на великі екрани вийшов фільм Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри», де ви зіграли роль французького журналіста. Розкажіть про свою кіношну діяльність.
— Приємно, що аншлаги у театрах саме на українських назвах. Це свідчить про те, що людям потрібне українське, українець хоче бачити себе на сцені. Якщо трактувати театр як дзеркало, то люди хочуть бачити себе в успішних і талановитих речах: «Наталка Полтавка», «Кайдашева сім’я», «Мартин Боруля», «Шельменко-денщик»… Я не кажу, що не ходять на «Кіна IV» чи «Незрівнянну», — звісно, ходять на вистави, які є талановитими, але українське зараз дуже важливе. Щодо кіно. Днями я був на пробах — це тепер називається словом «кастинг». Зі мною були студенти з інституту ім. Івана Карпенка-Карого російського курсу Рушковського, які прекрасно «щебечуть» українською. Коли раніше приходив на кастинги, усі «разгаварівалі на язикє», а тепер прийнято рішення — українське кіно, і все! І всі дуже добре розмовляють українською. Що стосується «Таємного щоденника…», то я боровся за цю роль, бо мені режисер пропонував три інші ролі…
— Які саме?
— Роль, яку зіграв мій друг Лесь Задніпровський, Аусмена, потім роль радянського дипломата, який вмовляв французького функціонера натиснути на суд… Але всі вони мені не подобалися. Коли режисер запитав, чого я хочу, то я відповів — роль французького журналіста. Претендентом на цю роль був ще Гриць Гладій. Я почав готуватися до цієї ролі. У мене тричі були проби — з різними «Петлюрами», бо і на цю роль пробувалися кілька акторів.
— Це уже не перший фільм Янчука, в якому ви знялися…
— Третій. Я «прогуляв» «Атентат — осіннє убивство у Мюнхені» про Бандеру, — але тоді ми з Олесем Янчуком ще були не знайомі. Знімався я у «Залізній сотні», де зіграв роль священика, і у фільмі «Владика Андрей», де мені дісталася роль брата владики Климентія Шептицького.
— Знаю, що і в театрі ім. Івана Франка у вас була прем’єра…
— Вийшла дуже серйозна робота «Деміург» за творами Бруно Шульца — нашого галичанина. Для України це неймовірний крок, бо Бруно Шульца грають в усьому світі, тільки не у нас, від нас тільки вивозять його фрески… Не грають, можливо, ще й тому, що він неймовірно складний. У нашій виставі режисеру Олегу Ліпцину вдалося створити якусь неймовірну канву. Він бореться з поняттям «мізансцена» та з іншими усталеними канонами. Якби ви мене запитали, про що вистава, то я сказав би, що про те, про що і «Момент кохання», — про цінність життя, про цінність кожної миті. За сюжетом помирає батько, роль якого я зіграв, і син, прочитавши рекламу, що є такий санаторій, де продовжують життя, платить гроші і батько в цьому санаторії живе. Батько начебто й живий, але не зовсім і живий… Проте ця історія буде зрозуміла людині у будь-якій точці світу, а це дуже важливо.
— Ваша дружина — Тетяна Олексенко — теж актриса театру ім. Івана Франка. Як воно, мало не 24 години на добу бути разом? Знаю, що в деяких акторських сім’ях вдома говорити про роботу табу. Як у вас?
— Іноді виникають такі бесіди, коли ми розуміємо, що досить, більше не треба на цю тему. Але спеціальних якихось заборон не існує. Проте, коли я граю на сцені з Тетяною, то не скажу, що мені легко. Є момент пошуку абстрагування. У мене неймовірно високий критерій оцінки. До своєї коханої ставишся дуже вимогливо. Якщо іншій актрисі я щось можу подарувати, то дружині — ні. Звісно, треба мати совість і певні межі. Коли Тетяна грала в мене як актриса, а я ставив виставу — теж було дуже непросто. Кожного разу по-іншому, але не можу сказати, що все так сонячно і веселково… Прагнемо досконалості.
— У вас двоє прекрасних діток. Розкажіть про них.
— Вони вчаться у Дитячій академії мистецтв ім. Михайла Чимберджі. Володимир-Іван вчиться на театральному, Анна-Марія — на хореографії. Чи підуть вони в акторство — не знаю. Я хочу, щоб вони були щасливими людьми. Звісно, хотілося б, щоб вони продовжили нашу справу, але якщо не захочуть, то це буде їхнє рішення. Є багато випадків, коли батьки-актори змушують своїх дітей іти їхнім шляхом. Дітей це неймовірно травмує, потім виникають великі проблеми. Це твій стан душі, і якщо тебе до цього вабить, то треба іти туди, куди велить серце. В театрі радісно і дуже тяжко. Щоб пережити і радісне, і тяжке, треба цього дуже хотіти.
— Що ви хотіли б сказати улюбленому Львову і його жителям?
— Є в мене серйозні наміри щодо Львова, а точніше — щодо постановки в одному з львівських театрів.
— Уже знаєте, з ким будете ставити виставу і яку?
— Є кілька назв, які я пропоную до розгляду. У Львові так багато хороших акторів, що це не проблема. Хотілось би, щоб це був репертуарний спектакль.
— Вас більше приваблює режисура чи все-таки більшу насолоду отримуєте на сцені як актор?
— Це моя проблема. Коли потрапляєш у руки хорошого режисера і вимикаєш свій режисерський тумблер, то просто купаєшся. Буває таке, що ти просто робиш чужу роботу за режисера… Мені байдуже, в якій іпостасі, — я можу бути актором, а коли виникає в мене режисерська ідея і вдається «запалити» людей, то щастя приходить туди…
Із досьє «ВЗ»
Тарас Жирко народився 31 січня 1961 року у Львові. Український актор театру і кіно, театральний режисер, лауреат премії ім. І. Котляревського (1995), заслужений артист України (2002), народний артист України (2018). Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого у 1985 році (курс народної артистки України, професора Валентини Зимньої). Працював у Львівському ТЮГу (1985−86), потім була служба в армії (1986−87). З 1988 р. — актор Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької (1988−2004). Від 2004 року — актор Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. Знявся у понад десяти фільмах. Одружений. З дружиною Тетяною виховують сина Володимира-Івана та доньку Анну-Марію.