«За кордоном людину, яка звертається до когось без усмішки, вважають агресивною»

Ведучий програми «Загублений світ» Максим Сухенко — про правила виживання у критичній ситуації, невивчену планету й недосліджену природу

Максим Сухенко. Фото телеканалу «2+2»

За плечима ведучого інформаційно-розважальної програми «Загублений світ» на каналі «2+2» Максима Сухенка понад 15 років роботи на телебаченні. Розпочав свою кар’єру як репортер, побував у найгарячіших точках світу, зняв сотні сюжетів, а останній рік щотижня дивує глядачів власними відкриттями та неочікуваними фактами про природу. В ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ» Максим Сухенко розповів про перші зароблені гроші, зйомки під час буревію на Гренландії та участь у миротворчій місії в Іраку.

— Максиме, який сюжет вас осо­бливо шокував? Яка ваша улюблена програма «Загубленого світу» і чому?

— Вразила мене програма про ріки і океани. Виявляється, хоч ми свято пере­конані, що епоха вликих географічних від­криттів давно минула, насправді, це не так. Ми досі зовсім мало знаємо про свою планету. Ось кілька фактів: Ніл — уже дав­но не найдовша річка світу. На планеті більше чотирьох океанів, а Світовий океан людство дослідило лише на 5%! Тож гео­графію нам ще вчити і вчити. Часи першо­відкривачів нікуди не поділися. Улюблену програму мені назвати важко, але осо­бливою вважаю програму про космос.

— У «Загубленому світі» розповідає­те про природні катаклізми. Вам осо­бисто доводилося зустрічатися віч-на-віч зі стихією?

— Доводилося стикатися і зі стихією, і з її наслідками. Що може наробити агре­сивна стихія, я побачив в іранському міс­ті Бам. У 2003 році мобільний шпиталь МНС прилетів туди допомагати ліквідо­вувати наслідки потужного, майже се­мибального землетрусу. Мене із гру­пою українських журналістів пустили в Іран лише через місяць після удару зем­лі. Проте побачене вразило. Місто, побу­доване із глинобитних матеріалів, було фактично стерте з лиця землі. За сім се­кунд загинуло майже 75 тисяч людей. Навіть через місяць, коли прилетіли ми, з-під завалів дістали менш ніж полови­ну тіл. Безпорадність влади і натовпу лю­дей, які з надією в очах тягнулися в укра­їнський шпиталь, запам’ятав назавжди. Легендарна фортеця Арге Бам, яка про­стояла тисячу триста років, за мить пере­творилася на гору уламків. На все життя запам’ятався страшний трупний сморід, який навіть через місяць після поштов­хів висів над містом і подив лікарів: у по­роділь, які приходили до шпиталю, наро­джувалися лише дівчатка.

Сам під гнівну руку природи потра­пив десять років тому в Гренландії. Тоді українські військові транспортники пере­возили на данську метеорологічну стан­цію пальне, без нього життя біля полю­са просто неможливе. Це була операція «Козаки на кризі». І ось у передостанній день відрядження на Гренландії підня­лася справжня буря. Протокол для таких випадків на військовій базі дуже простий: сиди там, де тебе застала буря, доки не закінчиться. Без варіантів і винятків. У Гренландії навіть прислів’я є: не ти ви­рішуєш, що робити завтра, — вітер вирі­шує. Просиділи в готелі чотири дні. У пе­редостанній день буревію у мені таки не втримався журналіст, вийшли з операто­ром на ґанок готелю записати шикарну підводку під час бурі. Ну де я ще справ­жню бурю зможу зняти? Але нас побачи­ла військова охорона, надавала по шиї, до кінця відрядження від нас не відходи­ла озброєна варта. На «підводці», крім ревіння вітру, нічого не було чути.

— Маючи такий досвід, якими пра­вилами для виживання можете поді­литись?

— Правила дуже прості, тому й ефек­тивні. По-перше, вдома завжди мати за­пас води, консервів, ліків, акумуляторів, бажано травматичну зброю (звичайно, якщо у вас є на неї дозвіл). Такий комп­лект неважко і зовсім не дорого один раз зібрати і перевіряти раз на п’ять років. Тоді, навіть за найгіршого сценарію, змо­жете протриматися 3−4 дні до приходу рятувальників. По-друге, ретельно готу­ватися до будь-яких поїздок, як-от похід у гори із друзями, відрядження чи по­їздка із родиною на курорт за путівкою. Інформації в Інтернеті купа. Перевір­те, наскільки в країні, куди ви зібралися, стабільна політична ситуація (регулярно «трусить» навіть Туреччину), чи планують у районі масштабні події (на кшталт «Єв­робачення», чи місцевого фіналу з фут­болу), чи не ввели там останнім ча­сом дивні законо­давчі обмеження, яка ситуація із по­годою і сезонними хворобами (вірус Коксакі вже кіль­ка років гуляє го­телями Туреччини, у більш екзотич­них — Таїланді, Ін­дії — все набагато серйозніше). По-третє, завчасно ви­вчіть місцеву кух­ню та бодай 5−6 слів мовою тієї кра­їни, куди їдете: «до­бридень», «дякую», «чи не допоможете», «скільки коштує?». Повірте, з усмішкою цього достатньо, аби місцеві виокре­мили вас із загального натовпу. І остан­нє — усміхайтеся! Нам це не звично, але за кордоном людину, яка звертається до когось без усмішки, вважають агресив­ною.

— Чому вирішили стати журналіс­том та як потрапили на телебачення?

— Розповідати історії я любив із дитин­ства. У старшій школі зрозумів, що мож­на жити на передньому фланзі, пережи­ваючи всі події країни одним із перших. Я хлопець дуже цілеспрямований, тож вирішив стати журналістом. Вступив в Інститут журналістики в Університе­ті ім. Шевченка. На другому курсі попро­сив у керівництва телекафедри допомо­ги. Вони скерували мене на практику до найкрутішої на 2000 рік служби новин — ТІА «Вікна» із Миколою Канішевським. Після закінчення практики я відмовився йти із редакції. Через кілька місяців ро­боти стажером Микола Дмитрович за­пропонував мені мою першу репортер­ську зарплатню.

— Ви понад 15 років працювали ре­портером. У які небезпечні місця вас закидала професія?

— Репортерство завжди кличе в найці­кавіші місця, де відбуваються найгострі­ші події. До того ж однією зі своїх про­фесійних спеціалі­зацій я обрав ро­боту українських військових у мирот­ворчих операціях. Тож з ними і їздив по небезпечних місцях: Іран, Ірак, Півден­ний Ліван, Йорда­нія, Косово, Ліберія, Лівія та Сьєрра-Ле­оне… Власне у по­воєнних країнах, чи країнах, де триває війна, журналістам працювати найне­безпечніше. У, зда­валось би, казковому Багдаді на інозем­ців, особливо на журналістів, полюють. Викрадення європейців заради викупу — це в Іраку окремий бізнес. Тож без охо­рони «Альфи» СБУ нас навіть у туалет ае­ропорту не пускали. Виявляється, звідти вже теж людей викрадали. Одна із най­неприємніших історій трапилася у краси­вому і теплому Бейруті. Ми знімали рес­торан ліванця, який вчився у Харкові і одружився з українкою. Записали теплі інтерв’ю, а коли вирішили зняти заклад ззовні, почалися проблеми. Це був центр шиїтського кварталу. Нас швидко оточила зграя озброєних чоловіків на мотоциклах, які намагалися понатягати нам на голо­ви мішки і вивезти на польову базу «Хез­болли». Врятувало те, що ми були на офі­ційній машині місії ООН. Більше поганого розповідати не буду. Раптом це інтерв’ю мама побачить (сміється. — Г. Я.).

— Зважаючи на ваш досвід, здаєть­ся, що ви безстрашний…

— Страх, звичайно, є, як у будь-якої нормальної людини. Боюся речей, на які не можу впливати. За здоров’я рід­них турбуюся передусім. Боюся, що в разі виникнення проблем, не зможу до­помогти. Після того, як, знімаючи красиві плани старого міста, ледь не зірвався із карнизу будинку, побоююся висоти. Без паніки, але якщо можна обійтися без за­йвого підйому, я краще обійдуся.

— Сумуєте за репортерським мину­лим?

— Аякже! Після півтора десятка років роботи «в полі», репортерство вже у кро­ві. Буває, що, дивлячись на роботу колег, досі руки сверблять: ех, мені б туди, я б там зараз зняв (сміється. — Г. Я.). Зви­чайно ж, тягне в дорогу. Було кілька років перерви у мандрах, бо народився син. Зараз йому вже два роки, донька — стар­ша. Тож можна з наступного року плану­вати регулярні сімейні подорожі.

— Рахували, у скількох країнах вда­лося побувати?

— Кілька років тому намагався пора­хувати. Зупинився на 40 країнах, відтоді ще трохи додав. Тиждень тому повернув­ся із Португалії, побував у неймовірному місці, на мисі Рока. У Середньовіччі його вважали кінцем Європи, а отже, і кінцем світу. Але зупинятися не збираюсь!

— Як досвідчений мандрівник, яку країну порадите відвідати?

— Надзвичайно багатогранний і ціка­вий Бейрут, незважаючи на неприємнос­ті, які там траплялися. Сподіваюсь, ско­ро у Лівані настане мир, і країна поверне собі статус арабського туристичного раю. Також вразив Рим, звичну картину світу перевернуло Осло… Далі перелічу­вати не буду, адже важливе не конкрет­не місце. Головне — бажання мандрува­ти, бачити нових людей і розуміти, що можна жити інакше, ніж ми звикли, кра­ще, смачніше, спокійніше, отримувати і давати людям більше поваги. Це немож­ливо пояснити, це треба побачити, відчу­ти. Тому неважливо, поїдете ви в Європу, Азію, Африку чи США. Важливо те, що з будь-якої мандрівки ви повернетесь трі­шечки мудрішою людиною.

— Без яких трьох речей не обійтись у подорожі?

— Паспорт, телефон, кредитна карт­ка. Якщо є ще й голова — з цим комплек­том можна викручуватися із будь-яких іс­торій.

— Кухня якої країни вразила вас най­більше? Можливо, куштували щось незвичне…

— Найекзотичнішу кухню скуштував не у мандрах, а в Україні. Під час зйомок програми про найдивнішу і найдорож­чу їжу довелося познайомитися з мекси­канською кухнею. Зі смаженими цвірку­нами, гострющими стравами і, звичайно, чарчиною старшого брата текіли — мес­каля.

— Як відволікаєтесь від роботи — екстрим, медитація, спорт, кіно?

— Люблю гарне кіно і активний спорт. Останнім часом довелося сповзти на се­ріали. Усі глибокі історії тепер якось непо­мітно опинились там: «Видозмінений вуг­лець», «Світ дикого заходу», «Терра нова», «Картковий» і «Паперовий будинки» (це окремі і зовсім різні серіали). Цим після вкладання дітвори спати можна прикра­сити вечір. Спорт люблю активний — лижі і яхтинг. На лижі мене і усіх моїх друзів підсадила дружина Аня — фанат лижного спорту. Тепер мінімум три рази на рік ви­бираємося в гори. А влітку — море, друзі, яхта, пригоди. Кілька років тому спробу­вав вітрильний спорт, тепер фанат яхтин­гу. Море — завжди різне, а друзі завжди чудові.