«Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу»

Наприкінці жовтня на сцені Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької з успіхом відбулась перша прем’єра нового, 101-го сезону заньківчан — «Гуцульський рік» за Гнатом Хоткевичем у постановці заслуженого діяча мистецтв України Вадима Сікорського (на фото). З 6 листопада до 60-річчя режисера в театрі оголошено «Листопад вистав Сікорського». А потім продовжить свою тріумфальну ходу «Гуцульський рік», а тиждень перед днем народження Вадима Івановича шанувальники його таланту матимуть змогу переглянути вистави у постановці режисера: «Небилиці про Івана…», «Ханума», «Ревізор», «Голий король».

— З якими думками, почут­тями переступаєте ще один життєво-творчий рубіж?

— Думаю і згадую себе у сту­дії, всіх, з ким вчився, і всіх, хто викладав. Згадую, як перший раз вийшов на сцену, свої перші слова на сцені…

— Яка це була роль?

— Це був Матюша в «Суєті» Карпенка-Карого. Зараз зга­дую своїх партнерів по сце­ні, як сон чи щасливу казку. Уя­віть, що я граю на одній сцені з Федором Стригуном, Олексан­дром Гриньком, Борисом Ро­маницьким, Надією Доценко, Таїсією Литвиненко, Богданом Кохом, Богданом Ступкою, Во­лодимиром Максименком… Ти — «шпана», ще хлопчисько, а уже серед них! Це виховання куль­тури, драматургії, поведінки за лаштунками, шанування театру, відношення до театрального процесу… І ти серед них! А ви­кладачами в студії були Анато­лій Хостікоєв, Сергій Данченко, на паралельному курсі — Олек­са Ріпко, Любов Каганова, сце­нічної мови вчив Володимир Глухий… Це люди, які відбулися в мистецтві, які мали право ви­кладати. Мені тоді дуже пощас­тило, як пощастило і з тим, що мене залишили працювати в те­атрі. Всі мріяли, і я мріяв — про інший театр навіть не думав.

— Коли ви захотіли стати актором?

— Якби старшокласником я не потрапив в аварію, якби не операція, після якої я уже не міг стати пілотом, як батько, то не знаю, що могло б бути, якби не театр…

— Ви мріяли літати?

— Я виріс у середовищі, де були літаки…

— То ви з родини того ле­гендарного Сікорського?

— Це не так, але й так, бо все одно Сікорський. Бать­ка раз на півроку викликали в особливий відділ і продовжу­вали з’ясовувати, чи він не ро­дич того Сікорського, який був авіаконструктором у США. Я хо­тів бути там — у небі, ближче до зірок, бачити сонце за хмара­ми… Така романтика. А додай­те сюди Сент-Екзюпері з його «Маленьким принцом»… Тому хочеш бути льотчиком у небе­сах, чи моряком під вітрилами, чи підкорювати гірські верши­ни… Я ріс у такому середови­щі, яке формувало ці мрії. Піс­ля операції про все це треба було забути. Я вступав в уні­верситет на історичний факуль­тет, але мені забракло балів, бо погано знав англійську. Восе­ни мав здавати документи на так званий нульовий чи підго­товчий курс, після якого за рік легше було б вступити до уні­верситету. Але сталося так, що, читаючи газету, побачив оголо­шення про набір у студію при театрі ім. Марії Заньковецької, і моя улюблена тітка пожарту­вала: «Може, вступиш?». Я ска­зав: «Вступлю»…

— Але до вступу в театраль­ну студію чи інститут люди серйозно готуються, вчать якісь тексти, пісні, танці… У вас так було?

— Мене готував до вступу, — що стосується мови, адже тре­ба було читати байку, оповідання, монолог, — мій двоюрідний брат, який на той момент вчився в шостому класі. Я ж приїхав до Львова з Владивостока, де ви­ріс. Української не знав.

— Коли ви приїхали до Львова?

— Після закінчення школи. Приїхав сюди продовжити на­вчання. За рік мій батько мав демобілізуватися і теж поверну­тися в Україну. Я мешкав у тітки — маминої сестри. Був дуже не­посидючим, все мене цікави­ло — те, що навколо, і далі теж: люди, країни, моря-океани… Я не можу сидіти на одному місці. Тому, можна сказати, я був про­блемною дитиною.

— Українську мову почали вивчати лише після закінчен­ня школи?

— Можна сказати й так. Я її вивчав, як пісню, як звуки. І за карі очі мене взяли у студію. Я так думаю, бо я би себе не взяв. Можливо, хтось із членів комісії (чи всі?) щось у мені розгледі­ли. Ці карі очі… Ну так, я співаю, немає проблем з ритмами, але… Але я настільки був не го­товий, щоб приходити в цей те­атр і пропонувати себе! Напев­но, це було щось таке, що ні від кого не залежало, — навіть від тієї комісії.

— Про театр ім. Марії Зань­ковецької ви почали мріяти під час навчання в студії?

— Звичайно. Час минув, але я своєї думки не змінив, — кра­щого театру не було. До нас приїжджали на гастролі театри, ми їздили з творчими обміна­ми, тобто я бачив інші театри. І це порівняння лише утверджу­вало мене в думці, що кращого за театр ім. Марії Заньковецької немає. Такої високої театраль­ної смакової культури, як тут, не було ніде. На той час були про­блеми навіть у Київському теа­трі ім. Івана Франка. Саме тому туди поїхали Данченко, Ступка… І вони «підняли» театр ім. Івана Франка.

— Скільки років вам було достатньо залишатися тіль­ки актором, перш ніж ви за­хотіли стати режисером?

— Мало кому було так до­бре в акторстві, як мені. Ще на­вчаючись у студії, я уже грав на сцені, мене любили партне­ри, навіть не партнери, а боги з театрального Олімпу. Коли до тебе підходить Романицький і через «перепрошую» каже: «Чи можу я вам дещо порадити?», ти розумієш рівень культури, тебе «паралізує». І він радить у толерантній формі, і ти відчува­єш себе достойним цих порад. Потім так у мене було й у теа­трі ім. Івана Франка. Гарна ви­става була «Декамерон» — це було щастя акторської реаліза­ції. Дуже любив «Рисове зерно» і того пацана, якого грав, — Чі­лістіно, Мекініж у «Тригрошовій опері», «Ромео і Джульєтту», де зіграв Меркуціо, — це була моя остання роль, яку зіграв у те­атрі ім. Марії Заньковецької. Тобто все в мене було благопо­лучно і мило, але настав такий час, коли пішов Сергій Данчен­ко, і ми почали падати в прір­ву. Приходила режисура, яка мене не влаштовувала. Після Данченка, після того розумін­ня театру, яким з нами ділили­ся наші корифеї, раптом прихо­дили люди, які були абсолютно протилежні тому, у що ми пові­рили. Це була наша релігія. Я не винен, що виріс у цій релігії, де сповідують якісну драматур­гію, певні стосунки в колекти­ві, смак, такт, етикет, ставлен­ня до репетиційного процесу, до репертуару… З’явився вну­трішній протест і бажання втечі, коли все те, у що ти вірив, руй­нується, як будиночок з карт, і не просто падає, а падає у прір­ву. Мені знову пощастило, бо ми поїхали на гастролі в Київ. Я заходив до театру, а Данчен­ко виходив з прохідної, ми при­віталися, і він каже: «Ти до мене влітку приїжджаєш вступати на режисуру». Поїхав до Києва, вступив на режисуру в інститут ім. Івана Карпенка-Карого, до­гравав вистави у театрі ім. Ма­рії Заньковецької, грав у театрі ім. Івана Франка, літав на га­стролі з Тбілісі через Київ у Пол­таву, з Полтави — в Тернопіль… Потім настав період, коли тре­ба було прийти у рідний театр і почати ставити вистави, а це був неймовірно складний пері­од, адже не так давно ми з ко­легами були партнерами, а те­пер ти маєш керувати.

— А взяли вас сюди легко?

— Було все просто, тому що всі думали, що я залишуся в Ки­єві. Але приїхав директор теа­тру ім. Марії Заньковецької до Києва, вони зустрілися з Дан­ченком, потім сповістили, що чекають мене. Сергій Сенчук (тоді — директор театру ім. Марії Заньковецької. — Авт.) запитав, де я буду працювати. Я сказав, що в рідному театрі у Львові. Данченко відійшов у кращий світ, а я так і не встиг йому ска­зати, що він для мене був тим, хто визначив мене в театрі, лі­тературі, смаках репетиційно­го процесу, людських стосун­ках, спортивних вподобаннях… У нас було багато спільного.

— Дружите зі спортом?

— З дитинства займався дзю­до, добре грав у футбол і хокей.

— Зараз як підтримуєте форму?

— Ніяк. Ходжу на репетиції.

— Пішки?

— Так. Роздивляюся Львів і ще не весь роздивився.

— Розпочався «Листопад вистав Сікорського». Як ви до цього ставитеся?

— Спокійно. Нема у мене емоцій. Я зрозумів, що це не поминки поки що. Для мене це свято. Тиждень мій. Перед ним відіграли прекрасну прем’єру «Гуцульський рік», якою я дуже тішуся. А ще на фестивалі в Чернівцях я отримав премію за кращий режисерський задум і його втілення — виставу «Реві­зор», а Степан Глова був відзна­чений за кращу чоловічу роль. 1 грудня будемо з цією виста­вою на фестивалі у Польщі… Мені приємно.

— Що ви зараз читаєте і над чим хотіли б працювати найближчим часом?

— Навіть якби й не хотів чита­ти, то в мене така професія, що мушу читати. Читати різне і різ­ної якості. Потім ти хочеш роз­повісти історію, яка тобі сподо­балася. Чи це «Історія коня», чи «Амадей», чи «Три товариші»… Це моє, мені це цікаво, і я хочу розповісти про це людям. Якщо мій Ангел побуде ще зі мною, то я б хотів поставити Юрія Винни­чука «Танго смерті» чи «Малень­кого принца» Сент-Екзюпері.

Довідка «ВЗ»

Вадим Сікорський — український режисер-постанов­ник, заслужений діяч мистецтв України. Народився 11 листопада 1958 року в родині військового льотчика. Ріс у Владивостоці. До Львова переїхав після закінчення шко­ли, за рік до батькової демобілізації. Поставив близько 50 вистав.