• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Коли вчилася у Москві, приїжджала на Київський вокзал, аби послухати біля кас, як люди спілкуються українською»

«Коли вчилася у Москві, приїжджала на Київський вокзал, аби послухати біля кас, як люди спілкуються українською»

Відверта розмова з відомою українською актрисою Олесею Жураковською

Фото з особистого альбому Олесі Жураковської

У творчому портфелі заслуженої артистки України Олесі Жураковської понад 60 кіноролей. Однією з перших, за яку її полюбили глядачі, була роль Люськи у мюзиклі «За двома зайцями». Відтоді поява цієї харизматичної актриси у фільмі чи проекті приносить йому успіх і високі рейтинги. Олесю запрошують у свої картини імениті режисери, а на сцені Театру на Лівому березі Дніпра вона — одна з провідних актрис. Її поважають і люблять за чесність, професіоналізм і неймовірну працездатність. Актриса підкуповує своєю щирістю і повною відсутністю «зіркової хвороби».

— Ви закінчили московський ГІТІС і свого часу багато знімалися у Росії. Глядачі вас спочатку знали як російську актрису. Знаю, зараз категорично відмовляєтеся зніматися у Росії…

— Не категорично. Не люблю брехати. Оскільки я навчалася у Росії і жила у Москві вісім років, маю там хрещеника і багато друзів — людей вихованих та інтелігентних. Людей, які стояли під міністерствами, коли почалася російська агресія. То як можу припинити спілкування з ними?! І ці люди продовжують знімати кіно.

Скажімо, у проекті «Острів», за який мене хіба що не розіп’яли, половина групи — українці. Киянин режисер, продюсерська група з Дніпра, постановочна група — ХерсонМиколаїв… Люди, які багато років живуть і працюють у Росії. У першому сезоні «Острова» я погодилася зніматися ще до війни, а у другому все ж таки вагалася. І погодилася лише тому, що там немає спецслужб, військових… Це — молодіжна комедія. А ще я там співаю українських пісень.

Мета кожної порядної людини — не розпалювати ворожнечу, а навпаки, об’єднувати людей. Якщо є порядні люди навіть серед ворожої зграї, треба за цих людей триматися. Ви їх будете підтримувати, а вони поширюватимуть правду, а не ту пропаганду, що ллється на людей з екранів російського телебачення.

— Після закінчення ГІТІСу у вас вимальовувалася непогана перспектива: вам давали цікаві ролі, але ви все кинули і поїхали до Києва.

— Це пов’язано з моєю особистою трагедією. Я розлучилася з чоловіком, хотіла збільшити дистанцію, і тому повернулася додому. Коли поїхала до Москви на навчання, дуже скучала за Києвом. Причому настільки, що часто приїжджала на Київський вокзал у Москві, підходила до квиткових кас, аби послухати, як люди у черзі спілкуються українською. А коли зустрічала знайомих, то моєму щастю не було меж. Коли їхала вчитися у Москву, це був зовсім інший час, я була вихована у Союзі, і не сприймала Москву як іншу країну.

— Знаю, ви відмовили Говорухіну…

— Так, це було під час анексії Криму. Я мала зніматися у проекті, який курирував Говорухін, у Вільнюсі. Дала згоду. Але, як тільки почула коментар Станіслава Сергійовича, що він радіє, що Крим нарешті належатиме Росії, зателефонувала у знімальну групу і сказала, що не братиму участі у зйомках.

— Кілька років тому ви відмовилися від участі у фільмі «Матч смерті». Натомість багато українських акторів там зіграли.

— Я багато різних сценаріїв читала, де українці дивно виглядають. Але у «Матчі» у мене була особливо гостра реакція… Прочитала сценарій увечері, вранці мала йти знайомитися з режисером. До ранку не спала. Прочитала той сценарій ще раз. Думала, може, була втомлена і неправильно зрозуміла. Жодного негативного персонажа, який би говорив російською мовою, не було. А всі падлюки, зрадники, мерзотники були або українцями, або розмовляли суржиком. А той персонаж, який запропонували мені, ще був дебільний. Матч смерті був у 1943 році. Тобто минуло два роки війни. А ця жінка, яку мала зіграти я, після двох років війни, живучи у Києві, під час бомбардування ховається під ліжком… Я зателефонувала і сказала, що не буду зніматися у такій картині. Мене вмовляли бодай познайомитися з режисером. Сказала, що не хочу знатися з людиною, яка бере таку картину в роботу. Бо більш шовіністичного сценарію не зустрічала. Фільму цього я не дивилася. Було гидко. І дякую Богові, фільм не мав комерційного успіху!

— У вашій творчій біографії є такий пункт — шоу «Зважені та щасливі». Під час шоу ви й самі скинули багато кілограмів…

— Дотримувалася дієти, і у мене були інтенсивні тренування — ходила у зал. Це дало результат, вагу я скинула, але це ніколи не було моєю метою. Люблю експериментувати. І на шоу хотілося простежити, як усе завершиться. Ніколи у житті не була худою, бо генетику ніхто нікуди не подів, але мені було цікаво. Це шоу — конструктивне, у ньому є гармонія, довершеність. Тобто людині, яка хоче навчитись побороти проблему, радять — як це зробити. Доходять з нею до самого кінця. Їх ніхто не кидає. Якщо, скажімо, люди мріють про славу, приходять на інші шоу, співають, а потім про них забувають, — це неправильно. А у «Зважених…» все залежить тільки від тебе. Не від грошей, не від продюсера. Це мене підкупило, тому й погодилася його вести.

— Знаю, під час шоу ви показували приклади фанатичної сміливості. Як кудись треба було лізти, а всі боялися, ви лізли першою…

— У мене така позиція: якщо щось вимагаю від людей, повинна вміти це робити сама. Скажімо, чотири роки тому вирішила опікуватися Будинком ветеранів сцени. Перш ніж збирати гроші, спочатку туди поклала власні кошти. Показала приклад.

— І після «Зважених та щасливих» ви у фільмі «Трубач» сіли на шпагат.

— Я все життя сідаю на шпагат. Свого часу займалася художньою гімнастикою, танцями.

— Зараз так само, як і на «Зважених», дотримуєтеся дієти?

— Ні. З одного боку, не їм всього, що потрапляє під руку. Харчуюся якісною і здоровою їжею. З іншого, у мене нема можливості ділити їжу на порції, бо не можу зупиняти знімальний процес чи репетицію і казати всім, що мені час їсти. Коли маю час, тренуюся. Коли часу бракує, можу після вистави повертатися додому чи до готелю пішки.

— Після прийняття закону про квоти українським акторам стало легше пробитися на екран?

— Можливо. Те, що почали більше знімати україномовного контенту, — факт. Попри це, російських акторів у нас знімають дуже багато.

— Не вщухає в Америці скандал з продюсером Гарві Вайнштейном, якого зірки Голлівуду звинувачують у домаганнях. Вам не доводилося потрапляти у схожу ситуацію?

— Ніколи. Може, і були пропозиції ще під час навчання в інституті, але я би ніколи їх не прийняла, бо це огидно. І не тільки чоловіки зловживають такими речами. Жінки не керівних посадах також можуть собі знайти жертву в особі молодого симпатичного чоловіка. Принижувати людей не можна!

— Ви знімалися у фільмі «За двома зайцями» разом з Аллою Пугачовою і Максимом Галкіним. Зірки російської ес тради не демонстрували своєї зверхності?

— Навпаки, Алла Борисівна настільки щира, така азартна, що ніякої зірковості за нею не зауважила. У нас були складні умови на знімальному майданчику — і холодно, і відпочити не було де, і знімали в екстремальних обставинах, але вона жодного разу не фиркнула. Люблю людей, які поважають партнерів, які віддаються своїй професії, люблять її.

— Перед тим, як вступити у ГІТІС, ви закінчили технікум легкої промисловості. Чи знадобилося вам навчання у технікумі?

— Аякже! Вмію моделювати і шити. Свого часу, коли повернулася до Києва з Москви, вміння шити «годувало» мене. Не відразу мені пропонували зніматися у кіно, треба було походити по кастингах. Тому шила і заробляла непогані гроші. Не хотіла сидіти на шиї у батьків. А ще технікум мені дав відчуття свободи. Бо ті, хто має тільки акторську освіту, не почуваються вільними. Я маю сміливість відмовлятися від ролей, чекати на цікавіші, бо у мене є ще одна спеціальність, яка не дасть вмерти з голоду. Мама казала: «Доцю, треба мати таке ремесло, щоб ти себе могла прогодувати за будь-якої влади».

— Ви з дитинства мріяли стати актрисою?

— Ні. Обставини складалися так, аби я потрапила до Москви. Спочатку туди поїхала моя подруга, яка навчалася у Гнєсінському училищі, вона мене тягнула туди. Я закінчувала технікум, а вона мало не кричала: «Ти не розумієш! Це твоя доля!». Для мене було природно організовувати конкурси на кшталт «Ану-ка, дєвушкі», «ану-ка» ще хтось… Бути на сцені, співати, танцювати. Була завжди лідером — спочатку піонерським, потім комсомольським. Для мене було нормальним — приїхати на весілля, вийти на сцену і взяти мікрофон, щоб розвеселити гостей. Але уявити собі, що це колись стане моєю професією і за це ще й буду отримувати насолоду і гроші, не могла.

Правда, насолода прийшла з часом. Бо спочатку мене охопив жах, коли вступила у ГІТІС і потрапила у гуртожиток. Раптом зрозуміла, що неправильно зробила, бо поїхала від справжньої чудової сім’ї далеко. Мене виплекали у середовищі любові, дружби, ніжності і взаємоповаги. А у Москві опинилася у розваленому гуртожитку з величезними тарганами, які бігали за шпалерами і було чути, як вони шарудять. Я була у відчаї. Плакала мамі у слухавку…

У мене були найкращі у світі педагоги, усіх люблю, але одного любила найбільше. Це був геній, на жаль, уже відійшов у кращий світ, — Володимир Тарасенко. Здавалося, що бачив нас як на рентгенівському знімку. Я страшенно боялася сцени і червоніла як рак. У мене тремтіли коліна. Він це бачив і змушував мене щодня виходити на майданчик. Володимир Давидович «вибивав» з мене той страх. Перестала червоніти і боятися…

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Коли вчилася у Москві, приїжджала на Київський вокзал, аби послухати біля кас, як люди спілкуються українською»