«Скрипка має жити у руках музиканта. Якщо вона лежить у футлярі, може померти»

Відома співачка і скрипалька Ассія Ахат — про творчість і особисте життя

Ассія Ахат

Скрипальку і співачку Ассію Ахат не можна сплутати з іншими українськими артистами. Її скрипка зачарує навіть байдужу до музики людину, а неповторний голос примусить слухати її чарівний спів. Вона — не лише талановита, красива і розумна жінка, а й щаслива зі своїм чоловіком Ігорем. Ще кілька років тому Ассію Ахат назвали «згаслою зіркою», мовляв, потрапила у чарти Білборду і зникла. Насправді, артистка нікуди не зникала, а дуже серйозно готувалася до нового гастрольного туру Україною. Щоб знову заявити про себе — як про талановиту співачку і скрипальку.

— Ассіє, львів'яни з нетерпінням чекають на ваш приїзд до Львова. Що це за проект, який маєте намір запропонувати під час концерту у Львівській опері?

— Це важливий і дорогий, у повному сенсі цього слова, для мене проект. Над альбомом All-in працював шестиразовий володар «Греммі» Умберто Гаттіка. Світові хіти зіграні з оркестром у моєму скрипковому соло. У США цей альбом вже отримав багато позитивних відгуків. Привезу до Львова музикантів, балет Freedom. Буде цікава відеоінсталяція від режиссера Віктора Скутовського. Спеціально для українського шоу придбала скрипку з минулого століття.

— Як з’явилася ідея зробити такий тандем з американцями?

— Вирішила залишити слід в історії світової інструментальної музики, тому й вигадала такий проект. Хочу залишити по собі такі речі, пов’язані з мистецтвом, щоб їх слухали якомога довше, щоб це було нарівні з класикою таких виконавців, як Майкл Джексон, Квін. Те, що я зіграла на скрипці їхні композиції, сподіваюся, буде високо оцінено.

— Одна з ваших пісень потрапила у чарти Білборду…

— Що стосується пісенного жанру, треба співати без акценту. І це, попри те, що Америка — країна емігрантів. Однак професіонали не сприймають виконання пісні з акцентом. Я записала трек англійських авторів з доброю англійською вимовою і надіслала на радіо. А там як пощастить: якщо якийсь спеціаліст скаже, що це, можливо, хіт, значить, у цієї пісні є майбутнє. Домовлятися з кимось немає сенсу — американці потребують хорошої пісні.

— Ви не лише співачка, а, насамперед, скрипалька. Скільки маєте скрипок?

— У мене є три електронні скрипки, акустичних дуже багато. Одну зі скрипок я віддала на благодійний аукціон. Іншу скрипку подарувала дівчині, яка дуже хотіла займатися музикою. Якщо акустична скрипка лежатиме без звучання, якість звуку у неї стає гіршою. Інструмент має жити в руках музиканта. Якщо він лежить, може померти.

— Вірите в долю чи вважаєте, що кожна людина — господар свого щастя?

— На мою думку, люди самі творять своє життя і домагаються добрих результатів — хтось своєю працею, хтось ставленням до життя або легким характером. У мене свій астролог, і одного разу вона вирахувала, що успіх мого життя найбільш імовірний буде у Росії. Однак я туди не їжджу, і навіть там не маю родичів. Я не граю там свою музику, то як можу стати там успішною?

— Хто для вас найважливіша людина у житті і творчості?

— Найголовніший — чоловік. Ми разом уже багато років, хоча і у мене, і у нього — це не перший шлюб. Ми з ним цінуємо будь-яку позитивну емоцію, бережемо одне одного. Будь-які дії разом обговорюємо і спільно приймаємо рішення.

Єдине, у що не втручаємося, — це у роботу одне одного. Ігор не «вставляє п’ять копійок» у мої виробничі справи, я, звісно, не цікавлюся, що відбувається у нього на службі. Я навіть обручки ніколи не знімаю. Мабуть, це єдина річ, яка завжди зі мною.

Ігор — дуже добрий і сентиментальний. Коли я чую від його співробітників, що його бояться і хвилюються, коли спілкуються з ним, мені смішно чути такі речі, бо ж я його знаю іншим. Знаю, як він ставиться до жінок, ніби вони — паралельний світ, який треба любити і поважати. Таких чоловіків до появи Ігоря я не зустрічала. Коли я ще виконувала класичну музику (ми тоді вже були разом),

Ігор завжди їздив зі мною на гастролі. Як би я його не вмовляла не робити цього, він боявся мене залишати саму. А в поїздках він був і є романтичним. Може назбирати екзотичних квітів і розкласти на ліжку. Коли ми у Києві, може принести квіти без будь-якого приводу.

Іноді мене запитують: «Що тобі подарував чоловік на день народження?». У нас не прийнято дарувати подарунки, і я не чекаю від нього подарунка. Знаю, що він завжди про мене думає і дбає. Якщо мені щось треба, він мені це купує без спеціального приурочення.

— Якому стилю одягу віддаєте перевагу?

— Усе залежить від того, де мені треба з’явитися. Якщо їду у спортзал, одягаю спортивний одяг, беру зі собою і лише там одягаю спортивнее взуття. Після душу одягаю свіжий одяг і їду у справах. Люблю, щоб усе було продумано і конструктивно.

Особливу увагу надаю аксесуарам. Люблю старовинні головні убори. Не просто капелюшки, а капелюхи, які придумує Вів'єн Вествуд. Маю багато блайзерів, кепок.

Люблю добротне взуття. Віддаю перевагу легкому одягу, бо я постійно за кермом, не мерзну на вулиці.

— Ви — шатенка. Ніколи не хотіли стати блондинкою?

— О… Я була блондинкою. Мені було, мабуть, років 19−20. Подруга тоді пофарбувала мене незрозумілою фарбою, і моє волосся стало білим. Але і в тому був позитивний момент — мене запросили у модельне агентство. Але я сама собі не подобалася. Витримала не більше місяця.

— Бачила ваше фото, де ви на руках тримаєте песика…

— О, у мене дві собаки. Лабрадор Май — перший собака у моєму житті. Йому зараз сім років. Ми з ним проходили шлях, як проходять батьки з першою дитиною. Попри те, що я була готова до труднощів, не думала, що буде так важко. Доводилося витирати за ним величезні калюжі, і через три тижні ми його виселили на подвір'я. У нас власний будинок, тож купили йому красиву будку, і він досі там живе.

Звісно, ми іноді його впускаємо в будинок. Але він більше години там не витримує - знову проситься на вулицю.

А коли не впускаємо, він сидить перед скляними дверима і корчить зі себе сироту. Май виконує ще й роль охоронця, хоча лабрадори не сторожові пси. Реагує на чужих. Люди його бояться, бо важить понад 50 кілограмів.

Другий мій чотирилапий друг — мальтійська болонка Понтік. Повне ім'я — Пантелей. Йому минуло п’ять років. Його нам подарували друзі. Понтік дуже прив’язаний до мене. Коли їду на гастролі, він кілька днів бігає і шукає мене по цілому будинку. Може навіть не їсти, бо так сумує за мною. Тому я часто беру його зі собою. Іноді я навіть беру його зі собою до театру. Знаю, що у театр зі собаками не можна ходити, але Понтік маленький, і я легко переношу його у сумці. Він чемно сидить і слухає оперу.

— У вас двоє дітей. Старший — одружений і давно працює, м молодший — школяр. Вам допомагала мама колись виховувати дітей?

— Наша бабуся — самодостатня. І не почувається бабусею. Коли я народила старшого сина Данила, моїй мамі було 38 років. Ну яка вона бабуся у такому віці? Зараз у неї вже вік бабусі, але вона займається собою: танцює танець «живота», вчиться малювати. Вона дуже активна. Навіть у відпустці, коли вона на морі, телефоную їй, щоб запитати, як у неї справи. «Я маю багато роботи. У мене через два дні творчий вечір!».

Мама пише вірші, пісні. І голосно співає (сміється. — Г. Я.). Від шести до тринадцяти років мене виховували бабуся з дідусем, поки мої батьки «вибудовували між собою стосунки». Усе життя між ними були «розбірки». Але мамі я дуже вдячна. Багато батьків перегинають палицю і стають надто нав’язливими у своїй опіці. У мене ж усе було і є без перебільшення емоцій.