• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Усі гроші, які заробляю, здаю у сімейний бюджет, а потім випрошую на те, щоб машину заправити»

«Усі гроші, які заробляю, здаю у сімейний бюджет, а потім випрошую на те, щоб машину заправити»

Відверта розмова з автором «кварталівських» жартів Валерієм Жидковим.


Золоте перо театру-студії “Квартал 95”, якого ще називають Тамбовським Вовком, Валерій Жидков не лише пише гумористичні композиції для “кварталівців”, а й виступає сольно. 14 років тому він вперше виступив за команду “95 Квартал” і вирішив перебратися до Києва і пов’язати свою долю з Україною. Про дитинство, творчість і особисте життя Валерій Жидков розповів журналісту “ВЗ”.

- Валерію, ви готуєте велику сольну програму “Обо всем”, яку плануєте показати у багатьох містах України. Будете говорити про все і без табу?

- Цю програму я вже показував у Києві, потім об’їздив з нею всю Україну. Багато чого викинув, дещо додав. Вона стала легшою, веселішою і гострішою. Вдалося досягти результату, коли люди на одному диханні дивляться півторагодинну програму і не поглядають на годинник з думкою, коли ж то закінчиться.

- Вивчаєте конкурентів, що дихають у потилицю - “Дизель шоу”, “Мамахохотала”?..

- Конкуренти — технічний термін. Я не належу до людей, які хочуть змагатися. Маю бажання зібрати свого глядача. Не дивлюся програми чужих проектів, не маю на це часу. Мені соромно, але навіть не переглядаю своїх проектів. Навіть крайнього сезону “Слуги народу” не бачив. Не знайшов часу подивитися все від початку і до кінця.

- Як себе налаштовуєте, чи примушуєте написати певну кількість тексту?

- Чим ближче дата випуску, тим сильніше працює почуття тривоги.  Іноді вдається написати щось швидко і легко, складається враження, ніби заспівав  легеньку пісеньку... На жаль, це трапляться не так часто, як би цього хотів.  Є речі, які можу написати за 20 хвилин, але перед цим виношую цю тему чотири дні.  Кажуть, Менделєєву приснилася його таблиця, але вона не могла приснитися нікому іншому, тому що кілька років він ні про що інше не думав.

- Чи можна з вами “домовитися”, щоб ви пожартували над  конкретною людиною?

- Нам можуть зателефонувати і попросити, щоб ми не жартували над якоюсь людиною. І ми намагаємося відмовитися від цього. Але коли нам телефонують і просять: “Треба пожартувати над цією особою”, ніколи цього не зробимо. Якщо людина заслужила, щоб над нею жартували, ми це робимо самостійно. А якщо хтось не смішний, а просто поганий, то й пожартувати над ним не вдасться. Коли придумуємо жарт, маємо на меті єдине - повеселити народ, а не принизити когось конкретного. І якщо у жартах  переходимо межу, іншої цілі, як розвеселити публіку, ми не ставимо.

- Якось ви сказали, що вам зручніше працювати в офісі.  Вдома навіть не підходите до комп’ютера...

- Підходжу. Але можу писати тільки після того, коли всі повкладаються спати. Це пізня година, і на творчість не залишається сили. У мене виробився рефлекс — є кабінет, відповідна атмосфра, запахи, кольори — усе це вводить у стан звички. У такій обстановці змусити себе творити можна швидше.

- На сцені у вас суворий імідж. Вам зручно почуватися у ньому у житті?

- Смокінг мене дисциплінує, примушує поводитися правильніше на сцені, дресирує, щоб не запихав руки у кишені. Якщо одягнув костюм, розумію, що я — артист, на мене дивляться люди.  Артист має виглядати парадово. У джинсах і футболці мені зручніше ходити в  офіс.

- Є таке гасло: якщо хочеш втратити друга, почни з ним працювати. Чи не змінилися ваші стосунки з “кварталівцями” після того, як почали з ними працювати?

- Якби це було нестерпно, я би знайшов привід розійтися. З “Кварталу” хтось пішов, хтось прийшов. І це  нормально. Стосунки у нашому колективі набагато здоровіші і продуктивніші, ніж в інших колективах. Ніхто не підкладає одне одному шпильки у концертні туфлі, як це роблять у театрі. Нема такого, щоб хтось в СБУ “кляузу” написав. Зберегли наші стосунки у тому ж настрої, з яким грали у КВК. Попри те, що ми вже давно не молоді “кавеенщики”, в душі залишилися тими ж, що і колись. Якось відразу розбилися на сценарні групи. Так і досі товаришуємо. З Олександром Пікаловим, Лєною Зеленською в одному кабінеті просиділи понад десять років. І зараз дружимо. Нам цікаво, комфортно, ніколи не буває сумно чи незручно одне перед одним.

- В одному інтерв’ю ви розповідали, що за 20 років, які прожили у шлюбі, на пальцях можете перерахувати романтичні вчинки, які робили для своєї дружини. Пригадайте хоч кілька.

- Цю фразу сказав, щоб показати, що не надавав цьому особливого значення. Завдання робити великі вчинки перед собою не ставив. Бо чим гучніші вчинки здійснює чоловік, тим сильніше він завинив перед дружиною. Якщо я сьогодні прийду додому з величезним букетом троянд, заїду на білому коні і почну співати серенаду, то моя Маша подумає, що такого (!) перед цим натворив...

- Але ж на день народження доньки літали на повітряній кулі...

- Так, але цим займалася дружина. І це робилося заради дітей. У нас від початку був орієнтир: собі у чомусь можемо відмовити, але на дітях не економимо.

- Дружина ще і ваш директор. Виходить, вона вам і зарплату виплачує?

- Якщо хочете, щоб я пожартував на цю тему, мабуть, у мене не вийде. Усі гроші, які заробляю, здаю у сімейний бюджет, а потім випрошую на те, щоб машину заправити, здати гроші на хокей... З іншого боку, у моїй голові так багато завдань, і я не можу вирішити жодне з них. Маша взяла на себе усі питання із оплати комунальних послуг, якихось інших речей, за це я їй безмежно вдячний. Якщо я поїду у магазин, то можу забути щось важливе, що стосується роботи.  Тому я все приношу додому, і дружина усім розпоряджається. Відкладає на якусь пріоритетну мету.

- Тобто бізнесова жилка у вас “провисає”...

- Я настільки творча людина, що бізнесову жилку мені видалили при народженні. Працюю, працюю, а потім запитую, скільки нам за це заплатять. А нам цього разу не заплатять. Ображаюся, але не сперечаюся. Ходжу і думаю, що всі здогадалися, чому я образився.

- Коли ви приїхали до Києва, у вас того ж дня вкрали 50 доларів. Часто вам витягають гроші?

- Більш образливого випадку, як було того разу, пригадати не можу. Якісь копійки випадали з кишень, але це не так страшно, як я загубив флешку з усіма текстами. Хотів на виїзді попрацювати, але не вийшло.

- Маєте фобії?

- З віком з’являється багато забобонів, дурних думок, що лізуть у голову.  А раптом щось трапиться? Починаю стукати по дереву, щоб нічого поганого не сталося. Можливо, з роками стаю параноїком. Набравшись досвіду неприємностей, які бачив чи чув, читав, стараюся перестрахуватися від усього. Насамперед це стосується дітей. Боюся: от кудись піде, щось трапиться... Можливо, всі батьки такі.

- Балуєте своїх дівчаток? Дозволяєте сидіти у планшетах?

- Не розумно зараз відтягувати дітей від планшетів. Якби всі діти робили так, як дорослі, ми би досі жили у печерах. Тепер діти інші, більш досконалі, ніж ми. Можна у чомусь обмежи­ти, однак втримати їх на своєму рівні ми не зможемо. Та й не треба.

- А ви були слухняною дитиною?

- Зі мною не було проблем, але якщо робив шкоду, то вона була масштабнішою, ніж дії звичного хулігана. Наприклад, у школі я залив фіолетовим димом кабінет хімії. Два тижні він не працював, його дезінфікували. Хотів дітям молодших класів показати дослід на перерві.

- А як щодо крадіжок?

- Дрібні крадіжки у дитинстві здійснює кожен. Пригадую, колись витягав татові дрібні гроші. Він приходив з роботи і викладав на полицю все, що мав у кишенях. Це були копійки — 10, іноді 20. Крали ми яблука у сусідських садах, коли батьки віддавали мене у село на літніх канікулах. Крупніших крадіжок не було.

- Ви народилися у Росії. Як вас вперше зустріла Україна?

- Вперше в Україну я приїхав у 1999 році, під час гри у КВК. У складі тамбовської команди  «Тапкины дети»  ми приїхали змагатися з командою з Кривого Рогу, яка називалася “95 Квартал”. Така собі була тоді команда. Саме тоді мені вперше прийшло на думку, що непогано було би жити у такому гарному місті. Через чотири роки я і Степан Казанін вже грали у Вищій лізі у Москві за “95 Квартал”. “Кварталівці” попросили нас підсилити їхню команду. Ми прийняли пропозицію, бо наш колектив на той час почав розпадатися. Попри те, що той сезон для “Кварталу” був невдалим, хлопці вирішили перебратися з Кривого Рогу до Києва і нам зі Степаном запропонували долучитися до них. Так ми і стали жителями української столиці.

- Українську мову вивчили?

- Моя головна позиція полягає у тому, щоб зібрати глядачів, з якими мені цікаво спілкуватися і яким цікаво спілкуватися зі мною. Це люди, які сприймають мої думки, як думки рідної для них людини. Погоджуються вони з ними чи ні — питання інше, але від цього їм не стає менш цікаво. Це люди, з якими спілкуємося однією мовою. До цього я прагну, і мені здається, що мені вдалося зібрати у своїх залах саме таких глядачів. Українську мову розумію, але не наважуюся розмовляти. Своїй старшій донечці можу підказати щось з окремих предметів, а от з української мені наразі не вдається. Але я працюю над цим питанням.

- Поза очі “кварталівці” вас не називають “москалем”?

- Не чув такого. Але ми всі між собою спілкуємося російською.

- Як ви поставилися до того, що “Сватів” заборонили в Україні?

- Моя думка не буде відрізнятися від думки Володимира Зеленського. Навіть з точки зору формулювання усієї цієї історії, в’їзд в Україну заборонили актрові Федорові Добронравову, а не героям, яких він грає. У нашому фільмі він не говорить того, що каже у житті. Не знаю, які ризики і страхи керують тими, хто це ініціював. Думаю, це зайвий спосіб попіаритися, відволікти від чогось важливішого.

- Якої мети, а може, рекорду, досягли за останній час?

- Сорок років ходив навколо кубика-рубика. Боявся до нього підступитися. І минулого року примусив себе взяти його до рук. Подивився у ютубі, як це треба робити. І мені вдалося. Пишаюся своїм досягненням. Білл Гейтс читає на рік 50 книжок. Він собі поставив таку мету. Може, і мені колись вдасться написати хоч одну книгу. Наразі у мене мета зняти власне шоу. Хочу подивитися, як на нього відреагують. Якщо не соромно буде показувати, продовжуватиму його робити.

- Хочете стати незалежним від “Кварталу”?

- Якщо говорити про юридичну незалежність, то такої мети я перед собою не ставлю. Залишаюся у “Кварталі”. Проект, який  знімаю, - це також продукт “Кварталу”. Бажання опинитися на сцені на самоті живе у будь-якій людині. І у мені це бажання жило. Набрався сміливості, щоб втілити його у життя.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Усі гроші, які заробляю, здаю у сімейний бюджет, а потім випрошую на те, щоб машину заправити»