«Завше хотілося підняти щось тяжке, непідйомне»

Ієромонах Макарій – майстер спорту з пауерліфтингу.

Настоятель Свято-Успенської Унівської лаври  ієромонах Макарій — ­майстер спорту з пауерліфтингу. Попереду у цього ченця - змагання міжнародного рівня. Як вдається отцю Макарію займатися спортом  за монастирськими стінами?

 - В Унівській лаврі я вже двадцять років, - розповів отець Макарій. - Народився у спортивній родині. Батько, кандидат у майстри спорту зі спринтерського бігу, був і є прикладом для мене. Батькові вже шістдесят років, але він бере активну участь у «Козацьких забавах» і змагається у рукоборстві (армреслінг — Авт.). Тато брав нас з братом до Дрогобича (жили ми неподалік, у селі Доброгостів), показував стадіони з  біговими доріжками, турніками, ямами для стрибків у довжину… Я займався різними  видами спорту, ходив на карате, дзюдо. Мав за приклад також маминого брата, кандидата у майстри спорту з піднімання гирі. Школярем метав ядро, диск, спис... А мій брат вступив в інститут фізкультури, і спорт для нього став професією.  

- Як стали священиком?

- У 90-х роках у нашому селі з’явився майстер спорту Іслам Ахмедов, футболіст ташкентського «Пахтакору».  Він мав травму і лікувався у Трускавці, а село наше — поруч. Зі сільських хлопців він створив команду юніорів, займався дітьми-школярами. Я  був у цій команді, але отримав травму, і на тому моя кар’єра футболіста закінчилася...  Тож поставив на перший план церкву. За радянських часів, коли ми ходили колядувати, за нами вчителі бігали, забороняли. Ішов таємно цілувати плащаницю... Згодом закінчив курс малої семінарії при Самбірсько-Дрогобицькій єпархії, пізніше вступив у Львівську богословську академію. 2001-го вона стала називатися Українським католицьким університетом. На четвертому році семінарії взяв академвідпустку і вступив до Унівської лаври.

- Спорту під час навчання не було?

- Ні, але був натренованим у дитинстві. У 90-ті роки в монастирі було багато господарки, фізичних навантажень не бракувало. Ми мали 22 корови, багато свиней, вівці, кури, гуси. Не раз приходили з ферми, з поля, коли возили сіно до стодол, і вночі, дванадцята-півперша, купалися у ставку, а на першу треба було йти на молитву. А на 5.30 — утреня. Пізно лягав, рано вставав і не змучувався. Фізична підготовка дуже пригодилася, бо помітив, що часом брати монахи не витримували, просипляли, змучувалися… Спорт і фізичні навантаження дають витривалість.  

- Наскільки активно займаються спортом монахи Унівської лаври?

- Із наших 35 монахів близько десяти займаються. Хтось крос бігає — помалу, легенько, бо має проблеми зі здоров’ям, хтось хоче схуднути — і для того маємо орбітрек. Є брат, що, як і я, тягає залізо. Спортзал у нашому монастирі з’явився кілька років тому. Якось мені брат запропонував створити спортзал, і знаєте, саме я був найбільшим противником того, аби це робити. (Сміється). Переконував, що не варто, бо для спорту треба приділяти час, а ми понакупляємо знаряддя, і воно роками стоятиме, до нього ніхто не доторкнеться. Та вийшло так, що я сам почав все збирати і розкручувати… (Сміється).

- А коли вирішили зайнятися спортом професійно?

- До мене на сповідь якось прийшов чоловік, розповів, що займається пауерліфтингом, піднімає штангу. Я запитав: «А скільки піднімаєте?». Каже — 110 кг. А я йому кажу: «Я трохи більше піднімаю». (Сміється) Він не міг повірити, що це правда. Цей чоловік попросився пожити у монастирі — мав таку духовну потребу. Побачив наш спортзал, як ми займаємося, і почав мене переконувати зайнятися тренуваннями серйозно. Каже: «Отче, маю у Львові доброго тренера, я вам його пораджу». Але я тоді подякував і подумав, що не треба. Хоча владика Венедикт, теперішній архієпископ Чиказької архієпархії у США, а тоді — наш львівський єпископ, казав мені йти до тренера і займатися. Я соромився чомусь і не відважувався.

Але якось після Різдвяних свят напала на мене така нудьга, що зателефонував до того чоловіка і кажу: «Ну, покажи мені свого тренера». Мене представили як монаха, який піднімає поза сто кілограмів. Тренер не повірив, але каже: «Ану покажіть, що ви можете». А я в підряснику стою. Каже: «Роздягайтеся, чи ви так будете?». Кажу, так буду… Як підняв тоді 120 кг, вбраний у підряснику, то всі усміхалися. Тренер запропонував їхати з ним на Кубок Києва. До змагань залишалося три місяці.  

- Яка у вас вагова категорія? І чому саме штанга?

- До 75 кг. Батько мене скеровував на біг, але мені завше хотілося підняти щось таке тяжке. Непідйомне. (Сміється). Колоду хотілося двигнути, хоч з вигляду я не такої богатирської статури... Зараз готуюся до міжнародних змагань. Норматив майстра спорту міжнародного класу — 155 кг. Дуже хочеться його виконати. Зараз готовий вже на 130 і трохи більше. До тренера їжджу, щоб показати, чого вже навчився, а готуюся у монастирських умовах. Але як Господь не дасть мені того звання, спокійно це прийму. Спорт — то корисно, я його люблю, але не поставлю його над духовним життям. Загалом, люблю себе випробовувати. Якось постив на воді 40 днів. Витримав. Ще малим, коли постив, було мені часом слабо, але зумів перейти ці випробування.

Фото братів Із Унева.