Володимир Луців: «Щоб мене не представляли московським співаком, взяв італійський псевдонім Тіно Вальді»

Володимир Луців — представник повоєнного покоління. У юності його доля складалася зі суцільних чорних смуг, але він не здавався. Не мав що їсти, тяжко гарував, але відкладав тяжко зароблену копійчину, щоб віддати за приватні уроки вокалу. Попри те, що жив далеко від рідного Прикарпаття, ідея державності України завжди була для пана Володимира символом свободи і незалежності. Щоб його не позиціонували як московського співака, змушений був виступати під італійським псевдонімом Тіно Вальді, з яким переміг від Англії у ІІІ Міжнародному пісенному конкурсі у Бельгії (аналог теперішнього “Євробачення”) у 1961 році. Володимир Луців — частий гість в Україні. У 2015 році був головою журі І Міжнародного фестивалю української ретро-музики ім. Б. Весоловського, а зараз активно допомагає своєму другові Оресту Цимбалі, як голова оргкомітету, в організації Міжнародного фестивалю неаполітанської пісні «Зорі Неаполя» у Львові.

- Пане Володимире, ви давно живете у Великій Британії. Яка мета вашого приїзду до Львова саме зараз?

- Приїхав, щоб допомогти моєму доброму приятелеві — львівському естрадному співакові Оресту Цимбалі, який є організатором надзвичайної події — Міжнародного фестивалю неаполітанської пісні, який відбудеться 12 жовтня у Львівській опері.

- Що це за фестиваль?

- Це найкращі неаполітанські пісні, які співає цілий світ. Але на цьому фестивалі ці пісні зазвучать українською мовою. Відомий поет Богдан Стельмах на прохання Ореста Цимбали переклав сто неаполітанських пісень українською. Завдяки Цимбалі і Стельмаху чудову неаполітанську пісню почують в Україні. З Італії до Львова зі своїм ансамблем приїде співачка Анналіза Мартінізі, яка співатиме сім пісень українською мовою. У шістдесятих роках минулого століття я мав щастя першим записати кілька неаполітанських пісень на українські тексти. Коли я вчився в Італії, бачив, що неаполітанську пісню французи співають французькою, німці — німецькою. І я подумав: а чому б мені, вихідцеві з України, не заспівати українською?

- Як вам це вдалося?

- Я мав щастя познайомитися з чудовим музикантом, диригентом Стівом Норбертом. На тих платівках, де є записані різні пісні і, зокрема, неаполітанські, українською мовою, грає оркестр, що складався з англійських, італійських, єврейських музикантів. А коли я виступав з цими піснями на концертах, мене завжди запитували, що це за така мелодійна мова. Я з гордістю завжди казав: «Це — українська». 

- Таким чином, ви популяризували українську пісню у світі, а до Львова зараз приїхали, щоб популяризувати неаполітанську пісню, перекладену українською?

- Мені 87 років. Я давно вже не співаю. А до Львова на фестиваль приїхав як один із фундаторів неаполітанської пісні українською мовою у світі. Сто неаполітанських пісень ще ніхто не переклав. Зроблено велику справу. Ми підносимо українську мову у світі, популяризуємо її. Особливо це потрібно тепер, коли про Україну говорить світ. 

- Ви покинули Батьківщину 15-річним юнаком. Які спогади у вас залишилися про ті часи?

- Я народився у Надвірній, що на Івано-Франківщині. Часи були дуже тяжкі. Постійно рейди проводили «ковпаківці». Одні війська, потім інші, облави… Моя рідна сестра вийшла заміж за польського лікаря-ветеринара і поїхала жити до нього. Батьки вирішили забрати мене з того пекла і відправити до сестри до Польщі. Але сталося так, коли я приїхав, те село, де жила сестра з чоловіком, оточила «російська асвабадітєльная армія Власова» під керівництвом трьох німецьких офіцерів. Нас забрали копати протитанкові рови. А там реєстрували, хто що може робити. Коли довідалися, що мій швагер — ветеринарний лікар, його забрали в інше місце, де він вирішував долю поранених на фронті коней — виходжувати їх чи розстрілювати. Швагер забрав мене зі собою. Одного разу під час чергової облави мене кинули у поїзд, і я опинився у Німеччині у таборі, де я дуже тяжко гарував і був постійно голодний. Так тривало доти, поки не закінчилася війна. Після капітуляції Німеччини її розділили, і я опинився у так званій англійській зоні. 

- І з того моменту у вашому житті настала біла смуга?

- Я познайомився зі славним кобзарем Григорієм Назаренком, який прищепив мені любов до бандури. 

- То він вас навчив співати?

- Моя мама чудово співала і грала на гітарі. Мабуть, голос і слух я успадкував від неї. Співав, де тільки міг. Коли після війни я на Шевченківському святі співав у хорі, мене почув Григорій Назаренко, у якого на той час вже була капела бандуристів. Після концерту він запитав: «Молодий козаче, чи ти би не хотів навчитися грати на бандурі?». І хоча я навіть не знав, що це за інструмент, погодився. Щоб навчитися грати, треба мати власний інструмент. Мені зробили бандуру, за яку заплатив 400 цигарок. Я не курив, а сигарети, які нам видавали на роботі, складав. Коли капела бандуристів поїхала до Америки, ми залишилися. Кільком людям запропонували Канаду, а я ще з чотирма хлопцями вибрали Англію, хоча навіть не уявляли, де ця країна. У свої 17 років влаштувався у Брадфорді на фабрику з виготовлення сукна. Я добре працював, і керівництво хотіло з мене зробити начальника. Але то було не моє. Майже усі зароблені гроші витрачав на приватні уроки з вокалу. Викладач казав, якщо хочу навчитися, мушу їхати до Лондона. У Лондоні вступив у Музичну школу Святої Трійці. Коли директор школи почув, як я співаю, сказав, що бере мене на безоплатну форму навчання. Мені залишалося подбати за житло і харчування. Щоб вижити, влаштувався кельнером у фешенебельному ресторані, у якому неодноразово обідала Елізабет Тейлор. Вільного часу у мене майже не залишалося. Одного разу навідав українців у Лондоні архієпископ Іван Бучко. Мені знову пощастило, бо вдалося з ним поспілкуватися. Сказав, що хотів би навчатися у Римі. Архієпископ пообіцяв, якщо вступлю у консерваторію, то перший рік мені допомагатимуть, але знову доведеться працювати, щоб заплатити за житло і харчування.

- Вдалося?

- Так. Я став студентом римської консерваторії Святої Кекилії. Вивчив італійську мову, працював на радіо. А потім почав давати концерти. 16 концертів було з бандурою не лише у Римі, а й на Сицилії. Хто там бачив коли бандуру? Мій репертуар в основному складався з української пісні. 

- І ви постійно виступали як Володимир Луців. А чому потім стали Тіно Вальді?

- У 1958 році повернувся до Лондона. Щоб концертувати, змушений був мати свого музичного агента. Одного разу агентові вдалося «впхати» мене у рейтингову програму телебачення, де мали виступати різні міжнародні зірки, і я разом з ними. Ввечері подали анонс цієї програми і сказали так: «Володимир Луців, тенор — просто з Москви». Думав, може, хтось щось наплутав, але наступного дня в анонсі прозвучало те саме. Як я міг змиритися з тим, що я — українець, співаю українською, а на мене кажуть, що я приїхав «просто з Москви»? Тоді я вперше розірвав конт­ракт. Один мій приятель тоді порадив, щоб мене більше не називали московським співаком, взяти собі італійський псевдонім Тіно Вальді. Під цим псевдонімом виступав в усіх концертних залах світу. На одних афішах писали, що я — італійський співак, на інших — що український. 

- Під цим псевдонімом ви у 1961 році перемогли на третьому конкурсі «Євробачення». Від якої країни ?

- Я представляв Велику Британію. Конкурс тоді відрізнявся від теперішнього. Тривав цілий тиждень.

- Що вам дала ця перемога?

- Найбільше мене тішило те, що всі знали, що переможець від Англії — українець. Газети писали: «Тіно Вальді — український співак». Я відразу дістав роботу у Берліні, в Амстердамі, переді мною були відкриті двері тих сцен, на яких я ще досі не виступав. 

- Від тодішнього «Євробачення» до цьогорічного минуло 55 років. Перемогла наша Джамала. Як оцінили її перемогу у Великій Британії?

- За Україну вболівають у світі. Все наклало відбиток на її виступ — і депортація кримських татар у 1944 році, і теперішня анексія Криму, і події на Майдані. Джамала виступила настільки щиро і показала у своїй пісні біль українців, що їй не можна було не повірити. Її виконання — це не було шоу, це був виступ високопрофесійної співачки. А коли перед тим перемогла Руслана, до мене зателефонували з Бі-Бі-Сі і запросили у прямому ефірі сказати кілька слів з цього приводу. Попросили оцінити пісню. Кажу: ця пісня феноменальна. Бо під неї можна танцювати і її можна співати та рецитувати. Пісня пов’язана з Коломиєю — славним українським містом. А потім запитали, чи Київ дасть собі раду з наступним «Євробаченням». Я їм відповів: «Київ — тисячолітнє місто, висококультурне, і у шкірах там вже не ходять». Усі сміялися. 

- Ми звикли бачити бандуристів у червоних шароварах, з довгими вусами і оселедцем на голові. Ви зламали цей стереотип, внесли нове віяння у стиль, одягнувши чорний костюм, білу сорочку і краватку. 

- Виступав у смокінгу, а пізніше у костюмі чигиринського полковника. Мені його пошила одна пані, яка з історичного боку знала всі деталі костюма. Я співав думи українською мовою, у кожній з яких є історія України. Були спеціальні люди, які їх перекладали італійською чи французькою. 

- У 2002 році ви заснували у Надвірній благодійний фонд, який підтримує талановиту молодь. У чому полягає ця підтримка?

- Це одноразова стипендія. Важливо не те, скільки грошей ми даємо талановитій дитині, а титул називатися стипендіатом Володимира Луціва. Такі іменні стипендії у Надвірній вже отримали 50 студентів. І не лише музикантам присуджується ця іменна стипендія. Це може бути науковець, молодий художник, поет…

- Ви ще й займаєтеся громадською діяльністю. Не без вашої участі відбулося багато акцій, зокрема, перепоховання патріарха Йосипа Сліпого. Чому саме ви взяли на себе цю місію?

- Все почалося з того, коли у 1988 році я допомагав організувати святкування Хрещення Русі-України в Римі, а потім мене попросили допомогти у цій справі. Було багато роботи. Мене ще й уповноважили написати сценарій того дійства, а потім призначили ведучим урочистості в Оперному театрі. 

- Ваша дружина також співає?

- На деяких платівках вона співає зі мною, але не є професійною співачкою. Леся — українка, хоча народилася у Франції. За два роки будемо відзначати 60 років подружнього життя. Ми виховали трьох доньок — Анну, Оксану та Іванку. У нашій родині всі гарно співають, але на сцені не виступає ніхто. 

Довідка «ВЗ»

Володимир Луців народився 29 червня 1929 року у Надвірній Івано-Франківської області. Бандурист, концертний співак-тенор, виконавець дум та автор статей про бандуру. Після Другої світової війни життя співака змінилося. Перед ним відкривали двері найкращі консерваторії Лондона і Рима. Професійна кар’єра Володимира Луціва розпочалася у 1961 році, коли він презентував Велику Британію на ІІІ Міжнародному пісенному конкурсі “Євробачення” у Бельгії, де здобув перше місце. Живе у Великій Британії, займається громадською діяльністю.

Фото автора.