Леонід ІВАНОВ: «Тренер давав нам з Пашкою Ледньовим фехтувальні уроки на... даху готелю»

Чемпіон світу зі сучасного п’ятиборства — про минулі перемоги і олімпійські перспективи українських «лицарів п’яти якостей».

Коли чемпіон і бронзовий призер чемпіонату світу з сучасного п’ятиборства (1971, 1973) Леонід Іванов завершував спортивну кар’єру, він був переконаний, що йде зі спорту раз і назавжди. Та з часом успішний бізнесмен таки піддався спокусі знову зануритися у вир спортивного азарту і боротьби. Віце-президент Федерації сучасного п’ятиборства України палко обстоює інтереси спортсменів і знаходить шляхи, аби в українське п’ятиборство залучити гроші.

- Моду у сучасному спорті диктує телебачення, - переконує Леонід Іванов. - Аби вид спорту був телегенічним, а значить, популярним серед глядачів, багато федерацій змушені були змінити правила. Не обійшла ця доля і сучасне п’ятиборство. Колись особисті змагання тривали п’ять днів — кожен день ми проходили по одному виду. Ми, п’ятиборці старої плеяди, досі пам’ятаємо крос на 4 км, ті 300 м у плаванні та найбільш непередбачуване і небезпечне змагання — кінний крос. Буває, дивимося сучасний конкур і усміхаємося: перешкоду висотою 70 см самому, навіть без коня, можна перестрибнути. У наші часи конкурним “бар’єрам” 1,20-1,30 м ніхто не дивувався. Я застав ще кінний 12-кілометровий крос. Якщо вершник доїжджав до фінішу, його зустрічали як героя. “Мертві” перешкоди — повалені дерева, схили і обриви — не давали права на помилку. Кінь тоді був ключовим видом.

- Сучасні спортсмени кажуть те саме...

- Можливо. Однак тепер навіть за не надто сприятливих обставин, коли спортсмен долає лише половину дистанції, якісь 600-700 пунктів він все ж привезе... МОК  рекомендував Міжнародному союзу сучасного п’ятиборства змінити правила і регламент змагань так, аби залучити на трибуни якомога більше глядачів. Ось так наш вид спорту пережив друге народження. Стрільба і біг об’єдналися у комбайн, й усі п’ять видів тепер “вміщуються” в один день. П’ятиборство направду стало доступним для розуміння. І видовищним, особливо заключний вид, комбайн.

Сьогодні у нас є перспективна молодь. Ось, для прикладу, брати Федечки. Львів’янам би потрапити у хороші руки та взятися за голову, і вони могли б вирости у хороших спортсменів.

- А де сьогодні в Україні є хороші руки?

- Справді, тренерів у нас можна перелічити на пальцях. І навіть серед тих небагатьох не всі прагнуть працювати на результат. Так, з фінансами у нас завжди скрутно. Та біда не завжди у цьому. Бувало, везе тренер своїм ходом на турнір сина-спортсмена. У машині  достатньо місця і для інших учнів, але їх він не бере. Чому? Адже харчування багато хто з них готовий оплатити самостійно. Це яскравий приклад тренерської байдужості. У нас, у ті ситі для спортсменів радянські часи, також не все було добре. Бувало, у двомісних номерах жили по четверо. Аби “обкатати” спортсменів, тренери викручувалися як могли. І в нас, титулованих спортсменів, корона з голови не падала, коли ми спали на підлозі. І не вважали чимось ганебним, коли наш усіляко заслужений і знаменитий тренер Федір Степанович Кота давав нам з Пашкою Ледньовим фехтувальні уроки на... даху готелю.

Сьогодні ж молодь, уперше заскочивши на п’єдестал пошани, вимагає усіх можливих матеріальних благ. А це нереально! Та й неправильно. Багато хто з молодих уже ходить із “зіркою” в голові. На юнацьких змаганнях поводяться так, наче Бога за бороду схопили. А батьки ще й стимулюють таку поведінку. “Якщо ти відберешся на юнацьку Олімпіаду, я відразу ж купую тобі автомобіль”, - я сам був свідком такої розмови турботливої матусі з сином. А коли ліцензію на ці змагання здобув  інший хлопчина, мені довелося докласти чималих зусиль, аби він не став жертвою залаштункових ігор.

- Чому? У нас так багато перспективної молоді чи система відбору далека від досконалості?

- У нас є хороші хлопці — Денис Павлюк, Владислав Міщенко, ті ж Юрій та Андрій Федечки. Їх у першу чергу слід обкатувати на змаганнях. Без цього у майбутньому не буде результатів. Своїм колегам, які у відповідь лише махнуть рукою, я наводжу приклад Ірини Хохлової та Ганни Буряк. На чемпіонаті світу-2011 в Англії на них дивитися було боляче: з коня скочувалися як горох. Президент міжнародної федерації п’ятиборства мені навіть зауваження зробив: дівчата не вміють на коні сидіти, ще розіб’ються. Я був змушений зняти їх зі змагань. Та минув рік, і в тому ж Лондоні на Олімпійських іграх Хохлова виграє конкур. Ми роками возимо на змагання “старих”, які не пробиваються навіть у фінали. Так, вони поки що на вищій позиції у рейтингу. Але як молодь може піднятися у рейтингу, якщо у неї немає міжнародних стартів, а значить, і можливості заробити ці рейтингові очки? Адже чемпіон України отримує менше пунктів, аніж той, хто посяде останнє місце на Кубку світу. Молодь, навіть якщо на початках не змагатиметься з найсильнішими нарівні, усе ж “повариться” у турнірній “каші”, здобуде досвід. Ще одним яскравим прикладом цього є “бронза” Андрія Федечка на чемпіонаті світу у Берліні.

Тоді, у Берліні, чоловіки — Павло Тимощенко та Андрій Федечко — взяли максимальну для країни кількість ліцензій, дві. Дай Боже, аби і Валерія Пермикіна взяла другу ліцензію у жіночих змаганнях. Одна перепустка уже є в Анастасії Спас. Та сьогодні вона за багатьма показниками поступається самій собі, передусім у функціональній готовності. 

- У 1971 році ви стали чемпіоном світу у командному заліку. Які враження залишив по собі той чемпіонат?

- Сказати, що боротьба точилася за кожне очко, це не сказати нічого. Самі імена наших головних суперників чого тільки варті: видатний Андраш Бальцо, Петер Келеман та Жигмонд Вілланьї. А у нас — Борька Онищенко і ми з Сергієм Лук’яненком — зелені ще пацани. Павло Ледньов у команду тоді не потрапив. Ми з Борисом у той рік виступали краще, а москвич Лук’яненко став у збірній представником столичного п’ятиборства. Тренери просто не могли поставити у команду ще одного львів’янина. Збірна України на чемпіонаті світу — це був би скандал. На той час рівень розвитку спорту у Львові був неймовірним. Ви можете собі таке уявити: у 1971-му, будучи чемпіоном світу у командному турнірі, я не потрапив до десятки найкращих спортсменів міста. Одинадцятим став, після наших видатних фехтувальників, штангістів, плавців. Львів був своєрідним спортивним брендом, який знали всюди за кордоном...

А ще перед тим у Ледньова “виплила” історія з плащами. Та цим грішив не він один. Усі спортсмени у радянські часи возили з-за кордону болоньєві плащі чи інші “ходові” речі і потім перепродували. Там вони коштували два-три долари, а в Союзі їх можна було продати за 100-150 карбованців. Тоді до дружини Пашки підійшов міліціонер і наказав віддати плащі, а цього не можна було робити в жодному разі. Ми ж тоді були на зборі у Цахкадзорі... У гімнаста Миколи Андріанова тоді 30 автомагнітол забрали. Потім, щоправда, цю “пожежу” згасили: олімпійський чемпіон, народний улюбленець... Часи тоді були такі.

- В особистій першості ви зупинилися за крок від п’єдесталу пошани...

- У Сан-Антоніо я був у найкращій своїй формі і виглядав дещо сильнішим за суперників. Але на коні привіз лише 800 очок і в загальному заліку програв чемпіонові, киянину Борису Онищенку, близько 70 пунктів. Тоді конкур був першим видом. Перед фехтуванням у моїх конкурентів була фора у 300 пунктів. Фехтування, зрештою, я виграв. Так само як і наступні змагання — стрільбу. Проплив з найкращим результатом 3.39,00 і став третім у бігу. 

Змагання з бігу були найдраматичнішим стартом того чемпіонату світу. Перед заключним видом ми були попереду угорців на мізерні 40 очок. Для Бальца відіграти хвилину в Онищенка було раз плюнути. Складність також полягала в тому, що згідно з правилами тоді практикували роздільний старт. Суперники вибігали за жеребом із хвилинним гандикапом. Першим у нас стартував Лук’яненко. З Вілланьї, якому він теоретично повинен програвати за всіма статтями, Сергій прибіг секунда в секунду. А далі настала наша з Келеманом черга. Я вирішив уже на перших двох кілометрах “вбити”  Келемана швидким темпом. Він піддався на мою провокацію, кинувся мене наздоганяти і не витримав темпу. У своєму забігу я “приніс” угорцям хвилину і десять секунд. Для Онищенка в його дуелі з Бальцом це стало непоганим доробком. Андраш біг за Борею слід у слід, дістаючи його з кожним кроком. Хвилина переваги уже розтанула. До фінішу залишалося 100 м — секунди танули невблаганно. Обидва суперники на фініші не втримались на ногах. Борис вистояв. Великий Бальцо його не дістав. 

- Якийсь час ви працювали у львівському футболі...

- Протягом трьох років я був начальником команди “СКА-Карпати”. За цей час  багато чого побачив і дізнався. Наприклад, що у футболі гроші можна робити з повітря. Якось представники однієї команди привезли мені мішок грошей — за нічию у матчі, який повинен був відбутися через... десять турів. У футболі було одне правило: у кого більше грошей, той і диктує свої умови. Загалом, для прийняття закону про кримінальну відповідальність за договірні матчі були усі підстави. А ось ще один аспект нашого футболу. Футболісти полюбляють вихвалятися своїми заробітками. Насправді офіційні зарплати у них 5-10 тисяч. З тих захмарних сум, які футболісти направду отримують у конвертах, податки вони не сплачують. Та не тільки через це я не симпатизую футболістам. У Кончі-Заспі, через паркан від бази олімпійської підготовки, розташована база ФК “Динамо”. Якось ми попросили футбольне керівництво пустити наших спортсменів у “динамівський” басейн потренуватися. І почули у відповідь: футболісти не люблять, коли в їхньому басейні хтось плаває. І ось такий чудовий басейн простоює у той час, коли спортсменам нема де тренуватися.

- Ваша онука, Таїсія Іванова, пішла стопами бабусі — срібної призерки Олімпійських ігор зі стрільби з лука Валентини Ковпан. Вона свідомо обрала цей вид спорту?

- Якось я показав їй бабусину нагороду: “Бачиш, Таю, у твоєї бабусі срібна медаль”. “А у мене золота буде”, - відразу вирішила вона. І ще затятіше почала тренуватися. Вона пам’ятає усі історії про стрільбу, які їй розповідала бабуся. І на стрільбу пішла, натхненна цими історіями. Про те, що вона записалась у спортивну школу “Електрон”, я довідався випадково. Зустрічаю на вулиці директора цієї школи Надію Кокот, вона мені і каже: “Ваша дівчинка така молодець, старається. Ось тільки недавно прийшла, а їй уже багато що вдається”. У мене шок: “Хто? Яка дівчинка?” - “Тая”. - “А що Тая?” - “Ну так вже результати хороші показує”. Господи, які результати? Я й поняття найменшого не мав, про що йдеться. Посміявшись, Надія мені все пояснила. За два роки онука виконала норматив майстра спорту і увійшла до юніорської збірної України. З дружиною я був не надто обізнаний у тонкощах стрільби. А з онукою вивчив навіть назви найменших деталей (сміється).Фото з архіву Леоніда  Іванова.