Оксана Линів: «Я диригувала у багатьох театрах світу. А у Львівську оперу мене не запрошують»

Ми звикли, що за диригентським пультом у чорному фраку стоїть із диригентською паличкою чоловік. Цей стереотип спростувала Оксана Линів, яка робить успішну кар’єру у Європі, заявивши про себе як про талановитого диригента. Уродженка міста Бродів Львівської області, тендітна молода жінка, лауреат міжнародних конкурсів довела світові, що львівська диригентська школа — сильна і конкурентоспроможна. Її високо цінують найсуворіші шанувальники класичної музики у Німеччині, на неї з нетерпінням чекають у театрах Японії, Швеції, Іспанії. Єдине місто, куди її вперто не запрошують, - її рідний Львів. У якому вона виросла, де минули її університети, де на неї з нетерпінням чекають однокурсники і родина...

- Якось незвично чути, що жінка диригує симфонічним оркестром... Чому саме таку професію обрали?

- Я народилася у музичній родині, і те, що стану музикантом, було очевидним. При закінченні Львівського музичного училища іспит з диригування пройшов настільки успішно, що одразу багато людей мені рекомендували проконсультуватися у музичній академії на кафедрі симфонічного диригування. Тоді для мене це також стало несподіванкою, бо я думала, що на спеціальність “диригування” беруть лише чоловіків. А коли стала студенткою академії, ця професія захопила мене по-справжньому. 

- Аж поки не опинилися у Німеччині?

- Через рік після закінчення академії, у 2004-му я стала учасником міжнародного конкурсу диригентів імені Густава Малера, як єдина учасниця з України, і отримала третю премію. Після цього стараннями організаторів конкурсу мені запропонували стипендію від Гете-інституту: піврічне стажування асистентом головного диригента у Бамберзькому симфонічному оркестрі. Розумію­чи, що ці шість місяців швидко минуть, і доведеться повернутися до Львова без особливих перспектив, вступила на післядипломну освіту у Дрезденську музичну академію. Там провчилася чотири роки. 

- На які кошти ви там жили?

- У Німеччині за навчання не треба було платити, освіта там безоплатна, дорого коштують житло і харчування. Але я постійно брала участь у конкурсах, отримувала стипендії від німецьких фондів. Зокрема, виграла річну стипендію, призначену для єдиної жінки-диригента, яка навчається у Німеччині. Ця стипендія передбачала не лише грошову винагороду, а й подальшу практику у чотирьох німецьких оркестрах.

- Після навчання ви опинилися в Одесі...

- За чотири роки навчання у Німеччині дуже скучила за Украї­ною. Раптом довідалася, що після десятирічної реставрації відкривається Одеська опера, яка отримала статус Національної, і там шукають молодих спеціалістів. Оркестр мене добре прийняв, керівництво також. За три роки роботи у цьому театрі на моєму рахунку було понад 15 творів оперно-балетного репертуару, постановок та поновлень. Я працювала другим диригентом у головного диригента, тобто вела найскладніший репертуар. Одеські роки досі згадую з великою приємністю, бо це був період насиченого творчістю життя. Плюс поруч море, плюс це колоритне місто зі своєю неповторною атмосферою... Керівництво Одеської національної опери і Одеського націо­нального симфонічного оркестру мене й досі щороку запрошує виступати з музичними проектами.

- В Одесі працювалося добре, але знову повернулися до Німеччини?

- Випадково на одну з моїх вистав потрапив видатний музикант, скрипаль, концертмейстер Ізраїльського філармонійного оркестру Ілля Коновалов. Після вистави пан Коновалов підійшов до мене і сказав, що я — перспективний диригент, і мені потрібно рухатися далі. Взяв мої контакти та відеозаписи. Незабаром я отримала запит з Баварської державної опери, де за новим контрактом приступав до роботи новий генеральний музичний директор Кирило Петренко. Петренкові був потрібний другий диригент і помічник, і він обрав мене. 

- В Україні мало людей ходять слухати серйозну класичну музику. У Німеччині зали заповнені?

- Оперний театр у Мюнхені — це серце міста. Останніми роками у Німеччині запровадили реформи, які стосувалися шкільного виховання дітей. Ввели не просто уроки, де включає­ться і прослуховується якась музика, а колективні практичні уроки музики, наприклад, гри на блокфлейтах (інструмент схожий на сопілку. - Г. Я.). Діти вчаться розуміти, що таке звук, що таке ритм, гра в ансамблі, привчаються до гри в оркестрі з маленького віку, і таким чином вчаться розуміти і відчувати, що таке класична музика. Популярними у Німеччині є так звані дитячі концерти, або, як їх називають, “Концерти на подушках”. Такі заняття проводять у формі казки, якоїсь історії з костюмчиками, переодяганнями, яку ілюструють прикладами з класичної музичної літератури. На такі уроки приходять діти від трьох років разом із батьками. Сидять не за столами, не у глядацькому залі, а на величезних подушках на підлозі у колі, і в ігровій формі беруть участь у дійстві. За такого виховання не виникає того комплексу, як у нас, що класична музика — це щось нудне і потрібне лише студентам консерваторії. 

Окрім того, у німецьких оперних постановках немає такого, як у нас, коли роль 18-річної Джульєтти, наприклад, грає 50-річна пані, а перуки і одяг, які одягають актори, давно треба було “списати” на звалище. Постановки робляться сучаснішими, з використанням цікавих технічних засобів. Тут нема такого, наприклад, що невідповідна солістка, яка є фавориткою головного диригента, співає провідну партію. Усе відбувається на конкурсній основі, з високими вимогами до кастингу солістів. Щороку — прем’єри, постійно оновлення репертуарної афіші. У Баварській державній опері у сезон відбувається 10 прем’єр — 6 оперних і 4 балетних. Цікавий момент: генеральна репетиція — це завжди генеральний прогон вистави: з гримом, костюмами, світлом, декорація­ми і за повного залу публіки. Але квитки на це не продають, а роздають. І це — найкраща реклама. Якщо генеральна репетиція проходить успішно, то на цю постановку викуповують квитки не тільки до кінця сезону, а й на рік наперед! Після прем’єри виходить також професійна критика - це момент, що практично відсутній в Україні. Чи то схвальні відгуки, чи, навпаки, негативні, але преса до дрібниць “розбирає” усю виставу по частинках. Квитки купують за п’ять і більше місяців наперед. Заплатити за квиток на особу 250 євро (найдорожчі) — немало. А ще треба зробити зачіску і макіяж, одягнути вечірню сукню — цей вечір стає справді особливим. Тож ніхто собі не дозволить прийти у заповнений зал у джинсах. 

- Чому вас, уродженку Львівської області і випуск­ницю нашої музичної академії, жодного разу не запросили диригувати у Львівській опері?

- Насправді, це трохи не так. У Львівській опері я диригувала дві разові вистави. Перший раз це була опера “Трубадур” у 2010 році. Тоді на гастролі повинен був приїхати італійський диригент, але в останню мить він відмовився. Користуючись нагодою, я запитала, чи можу продиригувати цю виставу. Оскільки я не ставила жодних спеціальних умов, фінансових у тому числі, то керівництво театру не заперечило. Після виступу багато людей з колективу підходили до мене, дякували і казали, що було би чудово, якби я приїжджала і диригувала частіше, однак керівництво Львівської опери жодного інтересу не подавало. Наступного разу у 2015 році я запитала диригента Львівської опери Мирона Юсиповича, чи не було би знову такої нагоди, щоб я змогла щось продиригувати, Мирон Іванович запропонував мені свою виставу «Сільську честь». Знову відбувся успішний виступ без спеціальних умов чи гонорару. 

Я завжди радо працюю з колективом нашого Оперного театру, адже хочу, щоб сюди прийшли мої друзі, знайомі, моя родина, тому й погоджуюся на такі речі, аби тільки мати можливість виступати. Знаю, що театр не має коштів, тому питання гонорару у Львові для мене не стоїть. Але мені образливо, що сам театр мене жодного разу не запросив, як, скажімо, диригента-гастролера. 

- На вашу думку, чому?

- Навіть не можу цього пояснити. Музиканти кажуть, що місцеві колеги-диригенти остерігаються конкуренції. Єдиний колектив, який зі мною веде переговори, — оркестр “INSO-Львів”. Якщо все складеться успішно, то концерт під моїм керівництвом відбудеться взимку 2017 року.

- Ви багато часу проводите на роботі — репетиції, вистави, багато гастролюєте. Хто на вас чекає вдома?

- Мій чоловік. Він — оперний співак, також багато подорожує, підтримує мене в усьому, я — його, розуміємося на півслові. Це дуже важливо у стосунках людей мистецької сфери. Але насправді творче життя таке насичене, що часто хочеться побути на самоті, відновити сили, зосередитися. А якщо у мене випадає кілька вільних днів чи тижнів, відразу їду в Україну — єдине місце, де я черпаю для себе все, що мені потрібно, — духовну і фізичну енергію, емоції, натхнення і нові ідеї.