Філіп Жмахер: «Вважаю себе українцем»

Що передувало цьому успіху, як складалася кар’єра співака після перемоги, як він став солістом львівського Гурту Олега Кульчицького, як полюбив Україну і чому вболіває за її долю — про це заслужений артист Сербії співак Філіп Жмахер розповів кореспондентові «ВЗ».

— Як і коли ви стали солістом Гурту Олега Кульчицького?

— Якось ми зустрілися на одному концерті біля Львова. Нас із Олегом познайомив мій друг Володимир Коваленко — чоловік Оксани Пекун. Мені було цікаво спостерігати за виступами Кульчицького, відчувати його потужну енергетику. Ми почали спілкуватися і через недовгий час він мені зателефонував і запитав, чи не погодився б я заспівати у його гурті. Я не був знайомий з вокальною частиною його репертуару, хоча він написав багато пісень. Коли я приїхав до Львова на запрошення Олега, ми почали працювати. Це було у 2007 році.

— А задовго до цього, у 1995 році, була перемога на «Слов’янському базарі». Що вас спонукало туди поїхати?

— Туди потрапити було нелегко, потрібно було перемогти на одному фестивалі у Сербії — тоді офіційно це ще була Югославія, а точніше — Сербія і Чорногорія. Як переможець цього фестивалю я отримав право поїхати на «Слов’янський базар». Це був мій перший виступ на території СНД.

Звісно, після перемоги на «Слов’янському базарі» я став більш популярним, але це не вплинуло кардинально на мою кар’єру у Сербії, просто відкрило нову сторінку у моєму житті, дало можливість почути слов’янський світ. Для мене була велика честь перемогти на такому престижному фестивалі, це дуже вплинуло на мене емоційно. Потім щороку мене запрошували на «Слов’янський базар» як гостя, як члена журі… Я дуже полюбив Вітебськ і білоруський народ. Там же, під час фестивалю, я познайомився з українським композитором Олександром Злотником, і він мені запропонував співпрацю за контрактом. Працювали ми разом рік. Я приїхав в Україну у 1998 році. Перед тим була ще участь у фестивалі «Оксамитовий сезон» у 1996 році. Так що наступного року, дасть Бог, святкуватиму 20 років з часу першого виступу в Україні.

— І відтоді ви стали в Україні частим гостем?

— У 2001 році мене знову запросили на фестиваль «Оксамитовий сезон», він проходив на пароплаві, який плив по Дніпру. Тоді з’явилися запрошення попрацювати в Україні. Я вирішив винайняти квартиру у Києві. 5 років я жив і працював у Києві, хоча час від часу бував у Сербії. За цей період я співпрацював з Остапом Гавришем, Олександром Єременком та іншими композиторами. Була спроба співпраці з Юрієм Фальосою, коли він посварився з Ані Лорак, а потім вона до нього повернулася, і він про мене забув.

— З тих часів залишилися люди, яких би ви могли назвати своїми друзями?

— Звичайно. Вважаю себе вже українцем. Я тут був понад 7 років, Україна для мене — друга батьківщина і моя любов… У мене тут багато друзів. Моя дружина з України. Ми познайомилися у 2000 році на «Слов’янському базарі», який організовував Злотник у Києві. Через рік зустрілися знову. Анастасія тоді була студенткою естрадно-циркового коледжу. Зараз вона співачка.

— Тепер зрозуміло, чому ви так добре володієте українською мовою…

— (Сміється. — Авт.). Моя дружина по крові напівросіянка, напівбілоруска, а сама з Криму, але така патріотка України, що ого-го! Її батьки живуть у Криму і не хочуть міняти українське громадянство на російське. У нас є донечка, їй 8 років.

— Ваша дружина зараз у Німеччині. Чим вона там займається?

— Вона — зірка однієї популярної шоу-програми, щось на кшталт вар’єте.

— То ваше постійне місце проживання наразі де?

— На цей момент — Кельн.

— То ви живете там, де працює дружина?

— Так має бути: мама, тато і дитина повинні бути разом…

Я вже не займаюся так активно побудовою своєї співочої кар’єри. Хочу бути з сім’єю — це для мене на першому місці. Можу інколи поїхати кудись, виступити, але це не так часто відбувається.

— Вважається, що професія актора чи співака — це щось несерйозне. Навіть батьки радять дітям, які хочуть іти у якусь із цих професій, спочатку здобути фах, який дасть змогу заробляти реальні гроші…

— Може, ці батьки і мають рацію, адже наша професія непевна. Хоча батьки повинні підтримувати дитину, яка хоче стати артистом. З іншого боку, потрібно знати, що далеко не всі актори живуть за рахунок акторської діяльності, багато хто займається й іншими справами. Життя дуже суворе. Буває, що людина мала якийсь успіх, а потім усе зникло, і тоді багато хто не витримує суто психологічно. Далеко не кожен, хто мріє стати відомим актором чи співаком, ним стане.

— Ким були ваші батьки?

— Тато був економістом, мама працювала у банку. Звичайні добрі люди. Були дуже музикальними. Мама у молодості була солісткою фольклорного ансамблю, а тато — солістом хору. Якщо ти маєш основу у житті, тебе правильно виховували, тоді у тебе більше шансів не втратити свій розум. Психологічно стабільна людина успіх переносить краще. А коли ти стаєш зіркою у 15-17 років, слава вдаряє в голову, проте у цьому віці людина ще не дуже готова до випробувань популярністю… Я не вважаю себе великою зіркою — взагалі не люблю цього слова, — і успіх пережив досить спокійно. Мене завжди тягнуло до більш складної музики, і це теж було моєю проблемою, це заважало мені зробити комерційну співочу кар’єру.

— Ви маєте професійну музичну освіту?

— Не маю. Уся моя музична освіта — це співпраця з багатьма музикантами. Я сам «вибудовував» свій голос, у мене ніколи не було педагога з вокалу. Коли вирішив стати співаком, мама мене підтримувала, а от тато був проти. Музикою я почав займатися відразу після закінчення школи — співав у клубах.

— Що любите робити у вільний час?

— Люблю дивитися кінофільми, відвідувати театр, читати книги… Але часто починаю читати книгу і кидаю, бо розумію, що нічого для себе цікавого там не знайду. Вважаю, що багато авторів написали книги заради заробітку.

— Хто для вас авторитет серед письменників?

— Достоєвський, Вільям Кеннеді, Мілан Кундера…

— Не можу не запитати про ваш погляд на теперішню ситуацію в Україні. Чи вірите ви, що українці — непереможна нація?

— Те, що зараз відбувається, — це страшно. Завжди вважав російський народ слов’янським братським народом, але тут мене навчили, що є ще й москалі — це люди, які століттями приходили в Україну і дуже неправильно поводилися. Це імперіалізм. Але Росія уже не така сильна імперія, щоб змагатися з усім світом. Проте поводиться нагло, виклично, ні в кого нічого не питаючи, її не цікавить думка світу і те, що гинуть люди.

— У вас є підстави для оптимізму?

— Я трохи песиміст на даний момент. Я не думаю, що усе це може швидко закінчитися, і не бачу справжньої підтримки України зі сторони світу. Великі сили рахують, що їм за це буде, коли вони нададуть військову підтримку чи кредити Україні. Я дуже хвилююсь за Україну. Я не думаю, що Росія переможе Україну, але за цілісність країни ще довго будуть гинути хлопці…