Передплата 2024 «Добра кухня»

«Генетична пам’ять людини змушує цікавитись традиціями свого народу»

Музиканти «Йорого Клоца» розшукують давні колядки та створюють автентичні інструменти

«Альо, Володя, то ми, укропи!» — осучаснює слова коломийки Антон Лубій, вокаліст гурту “Йорий Клоц”, на відкритті Різдвяного ярмарку у Львові. Корективи у давні фольклорні тексти музиканти вносять рідко, найчастіше осучаснюють музику, а от слова обрядових пісень залишаються автентичними. Без пісень “Йорого Клоца” у місті Лева не обходяться ані гаївки, ані купальські вечори, а тим паче — різдвяна коляда. На зимовому ярмарку біля сцени в центрі міста пританцьовують усі: батьки з дітьми, студенти, безхатьки. Пісні гурту зігрівають краще, аніж глінтвейн чи медівка. А коли четверо музикантів у вишиванках кланяються під фінальне “це був обрядовий хіп-хоп, чумацький драм-н-бас”, різношерста публіка суне за куліси по диск “Йорого Клоца”.

— Звідки взялася назва “Йорий Клоц”?

Гордій Старух, гітарист:

— Ми з Олесем, нашим лірником, ще грали на вулицях, коли вийшла книга “Старцівство” про лірників і кобзарів. Олесь її начитався і почав розповідати мені про цехи кобзарів і їхню таємну лебійську мову. У тій книжці ми знайшли багато цікавих слів, якими користувались сліпі старці: “кудень клевий” — добрий день, “йорий клац” — старий чоловік... Оскільки у мене з пам’яттю справи не дуже, то словосполучення перекрутив, і гурт отримав назву “Йорий Клоц”.

— Олесю, хто вчив гри на давньому інструменті?

Олесь Коваль, лірник:

— Я самоук. Почав грати на лірі років сім тому, на рік раніше, аніж утворився “Йорий Клоц”. Вчився з книг, у яких ми з Гордієм знайшли назву “Йорий Клоц”, — Володимира Кушпета “Старцівство” і Порфирія Демуцького “Ліра та її мотиви”. З шести років займався бандурою. Потім вибирав між старосвітською бандурою і лірою. Це унікальні інструменти, знай­ти їх непросто — фабрики лір не випускають. Зате діють два кобзарські цехи у Харкові і Києві, братчики яких виготовляють ліри та старосвітські бандури. Моя ліра — особлива, її зробив наш гітарист Гордій. Витесана вона зі старої грушки — шмат поваленого дерева ми з Гордієм випросили у Музеї народної архітектури і побуту “Шевченківський гай”. А верхня дека — соснова, зроблена з дерева-громовиці. Таке дерево, висушене блискавкою, краще резонує.

— Ліра — це суто слов’ян-ський інструмент?

— Ліра і коза були поширені у багатьох гірських районах. Коза — інструмент на кшталт шотландської волинки, на ньому грають в Україні, Білорусі, Чехії, Грузії. Ліра стала популярною на території України у XVI столітті. У нас об’єднання старців виготовляло триструнні інструменти, тоді як у Європі маємо багатострунний аналог — “харді гарді”. У Німеччині діє потужний музей народних інструментів, його власник Курт Райхман приїздив у Львів і навчив мене грати на “харді гарді”.

— Гордію, як навчилися майструвати ліри?

Гордій Старух:

— За освітою я скульптор. Дуже хотів мати ліру, а купити було ніде. Два роки ходив з цією думкою, поки не навчився виготовляти її сам. У Львові працює лірницький цех, то щось мене хлопці звідти навчили, щось у книжках підгледів. Робив також кобзи, бандури, гусла криловидні, але позиціоную себе саме як “лірних справ майстер”. Олесева ліра — перша, яку я зробив, а зараз працюю над дев’ятою. Використовую метод, за яким колись старосвітські бандури робили: вони легші та менші від звичайних, видовбуються зі суцільного шматка дерева. Мені, як скульптору, цей спосіб імпонує — спочатку працюєш над формою, а потім видовбуєш середину.

— Це легенда, що Олесеву ліру зробили з дерева, у яке блискавка влучила?

— Верхня дека справді з громовиці. Антон, наш вокаліст, — теж скульптор. Якось він робив на замовлення ідола-Велеса. Шестиметрове дерево купив у сусідки, це була наполовину згоріла сосна. То я собі шматок відпиляв: з однієї частини ліру зробив, а іншу заховав для особ­ливого музичного інструмента.

— Гурт існує вже шість років, чому тільки цьогоріч вийшов альбом?

Антон Лубій, барабанщик:

— Матеріал для диска записали ще три роки тому. Так сталося, що випустили диск аж цього року, коли маємо готовий матеріал для другого альбому. У першому диску вийшло 14 пісень і три ремікси.

Тут є козацькі, лірницькі та обрядові пісні річного циклу. Це фольклор з усієї території України: пісні Підляшшя, Надсяння... Маємо дуже давню колядку “Різдва Сонця” зі села Гаркуші на Сумщині, де згадуються волхви, світила — Сонце та Місяць, присутні давньослов’янські, дохристиянські архетипи. Зі сходу маємо кілька весільних обрядових пісень: “Да пора, дєвки, сіять льон”, “Кумушка”, з Полісся маємо пісню “Дудка”... Використовуємо готові матеріали з експедицій. Наприклад, ЛНУ ім. Франка випустив електронний архів українського фольклору, де є колосальні записи.

— У тлумачний словник доводиться заглядати?

— Буває. У нас є пісня з Гуцульщини, зі села Криворівні “Та де будем ночувати”, у якій вживається слово “недівайний”. Це означає “ненадійний”. Йдеться про часи, коли хлопців забирали у жовніри.

— Важко гупати на бубні у таку погоду?

— Це у мене вже третій барабан — час від часу доводиться замінювати шкіри, що натягнуті по боках. Від вологості і спеки вони деформуються. Розмальовую барабани завжди сам — працюю скульптором і художником. Зараз створюю мальований кліп для “Йорого Клоца” на оцю колядку зі Сумщини.

— Як сталося, що молоді сучасні хлопці захопилися фольклором?

— Це поклик роду. Спрацьовує генетична пам’ять, яка змушує тебе цікавитися історією та традиціями свого народу, спонукає замислюватись про те, ким ти є.

— Знаю, що часто гастролюєте у Польщі. Публіка за кордоном розкутіша?

Іван Жогло, скрипаль:

— Цього року були з концертами у Литві і Польщі. Виступаємо зазвичай для мультикультурної публіки, серед якої є чимало українців. Не можемо сказати, що реакція слухачів тут і за кордоном істотно різниться. Шок у нас був у Відні — увесь концерт люди просто стояли і слухали, навіть не плескали між піснями. Аж коли закінчився концерт, зал вибухнув емоціями. Підходили до сцени, вітали, мовляв, хлопці, ви класно відіграли. А в Украї­ні — перші дві пісні, і увесь зал танцює.

— На Різдво готуєте для львів’ян щось особливе?

Гордій Старух:

— Кожного року на Різдво ми вилазимо на вулицю з інструментами-бухалами, разом з Театром тіней “ДИВ” одягаємо маски, обвішуємося лахміттям і різним “дзеленьканням”. Водимо такий ДИВний “Йоро-клоцівський” Вертеп по Львову. Співає­мо коляди, які на сцені ще не виконувались.