Передплатити

Олег ЛИШЕГА: «У поета має бути трохи божевілля»

Вірші Олега Лишеги відомі кожному, хто хоч раз чув пісні ВІА “Арніка”, “Мертвого півня” та “Плачу Єремії”


Спочатку поезію компонував з музикою давній друг Олега Віктор Морозов, пізніше — син найкращого товариша Тарас Чубай. Своє 65-річчя поет відсвяткував у Львові. Адже саме тут, у колі письменників-однодумців, Лишега творив львівський літературний андеграунд 70-х. Про перше знайомство з Грицьком Чубаєм, про “заслання” у Бурятію, про свою любов до східної літератури та близькість з творчістю Тараса Прохаська Олег Лишега розповів “ВЗ”.

— У мій день народження трапляються дивні речі, — посміхаючись, каже Олег Лишега. — Цього разу на пошту прийшов лист від якоїсь Сюзен: обіцяла, якщо відповім, надіслати свої сенсаційні фото. Я серйозно задумався, чи то бува не вибрики мого давнього приятеля Володі Діброви (український письменник, з 1994 року викладає у Гарвардському університеті. — О. Г.). Ще наприкінці минулого століття доля занесла мене у Пенсильванський університет. І тут мені дзвінок: «Мистер Лишега, здравствуйте. Это вас беспокоят из русского консульства. Как у вас дела в Пенсильвании? Надо бы встретиться, обсудить кое-какие дела». Я аж присів від несподіванки. Вже готовий був іти на співпрацю, аж на тому кінці дроту почувся регіт: “Ну що, Лишего, як я тебе підколов?”. Отак дуже серйозний професор Гарварду Володя Діброва час від часу з мене знущається.

День народження для мене важливий ще й тому, що цього ж дня народився мій дід, художник Михайло Бойчук і великий поет Езра Паунд (Олег Лишега тицяє пальцем у груди, де на білій футболці зображено чорно-білий портрет старого Паунда. — О. Г.). Таке саме фото висіло колись у Чубая вдома: у пивниці на полицях були поскладані книжки, а між ними — портрети письменників. Портрет Паунда, як і у мене на футболці, був із закритими очима: поета щойно випустили із божевільні, він заплющився від різкого світла.

— Ви згадували, що поезію почали писати у 21 рік, коли вперше почитали Богдана-Ігоря Антонича. З творчістю Антонича вас познайомив Ігор Калинець?

— Естетика Антонича завжди була ближча Ігорю, хоча мала вплив і на мене, і на Грицька Чубая. Були б двієчниками, якби не знали про його відкриття в поетичній мові. Пам’ятаю, Ігор якраз знайшов занедбану могилу Антонича, і ми з Чубаєм ходили до неї. Коли Грицька поховали на Сихівському цвинтарі, то на табличці написали: “Грицько Чубай. Поет” — так само, як було у Антонича.

— Пригадуєте, яке враження на вас справив Грицько Чубай під час першого знайомства?

— В актовому залі університету був Франковий вечір, співав хор “Черемош”. Потім дівчата і хлопці збирались біля пам’ятника Франку і співали вже неофіційні пісні — ті, що в залі виконувати не можна було. Після цього брали трохи сухого вина і йшли через усе місто на Високий замок. Пригадую, підіймаємось ми на гору, а переді мною іде хлопець, розмовляє дуже впевнено, поважно, без парубоцької бравади. Це був Чубай. У нього ніколи не було комплексу селюка, який намагається вивищитися перед кимось. При цьому міг дати фори будь-якому львівському інтелектуалові. Самостійно вивчив польську мову, досліджував переклади польської та англійської поезії.

Грицько став мені найближчим товаришем і моїм львівським наставником (при тому, що ми однолітки). Ми жили разом у гуртожитку на Майорівці: Чубай не мав житла, то мешкав у нас з Віктором Морозовим “зайцем”. Пізніше Грицько збирав нас у їхньому з Галею будинку на Погулянці, читав твори Еліота, Паунда... Чубай завжди був у курсі всього, що актуальне, а це нелегко в час совкового інформаційного вакууму. При тому, що Чубай не мав регулярної вищої освіти, а більшість з нас все-таки вчилась в університеті. Грицько був самородком. У його материнській сільській хаті-мазанці на Рівненщині була фонотека: Вівальді, Бах, Бетховен... Мені, синові вчителів, таке й не снилося.

— Ваш з Грицем Чубаєм друг, поет Микола Рябчук, згадував про ще якусь легендарну квартиру, де збирався львівський літературний андеграунд 70-х...

— То був приватний дім на колишній вулиці Кавалерійській, там, де кінцева трамвая “двійка” (нині вулиця Пасічна. — О. Г.). Там мешкав поет Микола Рябчук — сам у просторій кімнаті і невеличкій кухні. Тому час від часу у нього кочували інші представники “львівської богеми”. Я теж деякий час жив у Рябчука, а потім у Юрка Винничука... Можу стверджувати, що вивчив львівських класиків зсередини.

— Винничук згадує, що ви тоді разом працювали вантажниками на книжковій базі. Мабуть, чимало вам вдалося вивчити...

— Юрко молодший від нас з Чубаєм. Приїхав у Львів, коли ми з Грицем вже мали авторитет. То дуже делікатний і тихий чоловік. Тільки грає “кавалєра”, а репутація “буйного” радше стосується літературних баталій. Юрко, як прозаїк, мусить мати раціо, щоб доводити розлогі твори до пуття і не зійти на манівці. Винничук володіє аналітичним розумом і, на відміну від багатьох із нас, зумів знайти своє місце у практичній сфері життя.

— У поетів з аналітикою біда?

— У поета має бути трохи божевілля. Однаково, по смерті йому пробачать усе... Але тільки маючи оцю закваску божевілля всередині, можна створити щось вартісне.

— А ви не шкодуєте, що Чубай видав вашого вірша у самвидаві “Скриня” і вас вигнали з університету?

— Я вдячний Грицькові за це. Якщо б покотився по університетських рейках до кінця, то життя моє минуло б в рамках радянської системи. А так я і не сів, бо журнал був аполітичний, і випадок цей мене дуже загартував.

— Тих чотирьох років в університеті вам вистачило, щоб викладати англійську мову бурятським дітям?

— З університету мене вигнали, то мусив іти в армію. Рік служив біля Москви, а потім мене як “неблагонадьожного” запроторили аж у Бурятію. Там недалеко від військової частини було село, де в школі бракувало вчительки іноземної мови. В частині засікли, що читаю Скотта Фіцджеральда в оригіналі — Чубай “Великого Гетсбі” прислав. Грицько мене дуже підтримував. Навіть трохи заздрив. Писав: “Щойно Галя принесла листа, а ти вже там, поруч з могилами китайських філософів”. Одне слово, спав і їв я у казармі, а цілими днями викладав англійську дітям з 4 по 10 клас.

— Чому не залишились викладачем у Бурятії?

— У мене постійно вимагали папірця, що маю право викладати в школі. Написав листа деканші, щоб надіслала довідку, що я закінчив 4 курси інязу. А та відписала: “Олег Лишега — ярий антисоветчик”. Ну я й написав заяву про звільнення. Повернувся в Україну.

— Після публікації п’єси «Друже Лі Бо, брате Ду Фу..» вас назвали знавцем китайської естетики...

— З китайською естетикою я мало знайомий. Про неї краще розкаже Микола Рябчук, він перечитував томиська філософії, полюбив стояти на голові цілими годинами і, мабуть, через те такий муд­рий зараз.

На моє ж зачарування Сходом вплинув дух степів. Моя мама народжена над Дніпром, у запорізьких степах. Тепер та місцина стерта з лиця землі — затоплена ДніпроГЕС. Мама розповідала, що у діда на господарстві навіть був “верблюд”: як вибирались дід із бабою у місто на ярмарок, то дітвора сідала рядочком на гранітний валун посеред двору і виглядала їх на захід сонця, вслухалась, чи не рипить на дорозі гарба, чи не везуть їм гостинців... Оце і є моя “китайська філософія” (сміється. — О. Г.).

«Друже Лі Бо, брате Ду Фу..» — це п’єса про Україну. Відомих китайських поетів Лі Бо і Ду Фу змістив у часі, щоб відіслати їх у провінцію на перевиховання, як відсилали нас. Відмінність у тому, що в Китаї культурна революція робилась офіційно, один раз спалили старі книги і досить. А у нас культура нищиться тихою сапою і постійно.

— Після армії ви працювали у Лаврі, де знаходився кінофакультет Київського інституту театрального мистецтва. Як рятувались від десятирічної заборони на публікацію ваших творів?

— В той час я дуже захоплювався керамікою, випалював її поблизу орендованої хати, в лісі на вогнищі. Коли переїхав у Київ в 1977 році, познайомився зі своїм другим вчителем після Чубая — поетом Миколою Воробйовим. Працювали разом у Лаврі. Микола мені мудрі зауваження робив: “Хочеш займатися усім і відразу, — казав. — А ти візьмися за щось одне. Наприклад, ліпи кожного дня рибу: ранкову, обідню, вечірню, весняну, осінню... Доти, доки твоя робота не стане досконалою”. Завдяки Миколі я зрозумів, що не можна розпорошуватися, треба концентрувати сили і вміння в одному напрямку — і буде результат. Це один з принципів китайської майстерності, коли з покоління в покоління цілий рід майстрів працює над одним твором, аби досягти досконалості.

— Цьогоріч ви увійшли в УПА (українську поетичну антологію). Як компенсація за багаторічне мовчання вийшла збірка всього вашого поетичного доробку...

— Так, Іван Малкович та його «А-ба-ба-га-ла-ма-га» видали «Зиму в Тисмениці»... Але вірша «Пацюк» ви там не знайдете. В сім’ї Малковичів є якесь родове прокляття із пацюками — не можуть їх терпіти. Тож Іван, як упорядник книги, вірша до збірки «не впустив». Шкодую. Можна було перейменувати й оминути прокляття Малковичів. Бо пацюк — реальний персонаж. Колись я винаймав хату-мазанку під Києвом біля лісу. А пацюк цей серед ночі вибігав посеред хати і витанцьовував вихилясами по підлозі. Я не заперечував. Але якось він прогриз нору під ліжком, просто біля мого вуха. З тієї діри страшенно дуло. І ось коли мала народитись дочка, а дружина лежала у пологовому в Києві, відчув, що як чоловік повинен побороти пацюка. Взяв слоїк з-під сливового вина, позичив у сусідки Мані трутки і замордував таки пацюка. Пізніше подумав, що не варто було цього робити, бракувало мені його танців.

— Ходять легенди, що написання вір­ша розтягуєте на тривалий час, часом на цілий рік...

— Притримуюсь думки, що поезія має вживатись у аптечних дозах. Інакше вона вбиває. Набоков колись казав, що поезія — то найбільший наркотик...

— Те ж саме про свою творчість говорить Тарас Прохасько...

— Нас поєднує якась внутрішня делікатність. Тарас не любить спецефектів у своїй прозі, гострих слів. Надає перевагу повільному плину розповіді. Мені це імпонує.

Колискова

Спи, моя люба, усе засинає,

Попивши на ніч з ріки молока.

Циферблат будильника

Поріс сухим очеретом, дрімає.

Колиска твоя, всміхнувшись прощально

Білосніжним сміхом,

Загойдалась на вітрі,

Підвішена до неба снами.

Я заплету твої коси до завтра,

Ранком нахилюсь над тобою в інеї —

Стрічки яскраві, багряні.

Спи, моя люба, в домі очерету

горить свічка,

Запалена мною, бездомним.

Крига над тобою, крига під тобою.

Полум’я відігріє пам’ять.

Довідка «ВЗ»

Олег Лишега — поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Народився 1949 року в місті Тисмениця на Івано-Франківщині. З 1968 по 1972 рік навчався у Львівському університеті за спеціальністю англійська філологія. Був відрахований з останнього курсу університету за свій вірш «Віч-на-віч», опублікований Грицьком Чубаєм у самвидаві “Скриня”. Відбув армійську службу в Бурятії, заодно викладав англійську в сільській школі Мухоршибірського району. Повернувшись в Україну, працював художником-декоратором сцени на кінофакультеті Київського інс­титуту театрального мистецтва, що розташовувався у Лаврі. 1997—1998 рр. — отримав стипендію Фулбрайта, працював над перекладами у Пенсильванському університеті.

Олегу Лишезі було заборонено публікуватися з 1972 по 1988 рік. Перша публікація — поетична збірка «Великий міст» (1989), слідом вийшла книга перекладів з китайської «Оповідки Давнього Китаю» (1990). Популярність здобула містерія «Друже Лі Бо, брате Ду Фу...» (1992), у якій відчувається вплив східних медитативних практик. У 2002 р. вийшла збірка «Снігові та вогню». Автор перекладів Томаса Еліота, Езра Паунда, Марка Твена, Малкольма Лаурі. У травні 2000 року нагороджений щорічною премією американського ПЕН-клубу за найкращу книгу поезій. У 2014 році вийшло повне зібрання поезій Олега Лишеги «Зима в Тисмениці». Живе і працює у Львові.