Інеса БРАТУЩИК: «Солдат просив: «Можна, я вас за руку потримаю, ви так пахнете домом»

Заслужені артисти України Інеса Братущик та Орест Хома не з тих, що сидітимуть на дивані, поки в країні війна. Сімейний дует впродовж двох тижнів об’їхав 32 військові частини сходу та півдня України.


Подружжя зізнається, що 24-річний досвід не зрівняється з тими враженнями, які отримали під час цього туру. В інтерв’ю для “ВЗ” Інеса Братущик розповіла, чим ділились з артистами солдати, про бої “калашів з танками” та про спогади, які не стираються алкоголем.

— Пані Інесо, як наважились на ризикований тур?

— Мій батько був військовослужбовцем і загинув, виконуючи службовий обов’язок, на Далекому Сході. Тоді мені було 15 років, і я добре знаю, що таке втратити найближчу людину. Орест пройшов Афганістан. Ми з радістю погодились на пропозицію Міністерства культури. Це офіційна акція — «Кордони наші вкаже пісня» — під патронатом одразу трьох міністерств: культури, Збройних сил і сім’ї та молоді. Звичайно, острах у мене був — я ж залишила у Києві двох дітей ні на кого. Старшій доньці шістнадцять, молодшій — чотири роки. Але старша доня нам сказала: «Ви маєте бути там».

Подорожували ми великим автобусом. Виступали у Полтавській, Дніпропетровській, Запорізькій, Херсонській, Миколаївській областях. Об’їздили 32 військові частини, концерти часто були під палючим сонцем на плацах, полігонах, у наметових містечках, навчальних центрах, будинках офіцерів.

— Об’їздили усі заплановані частини чи кудись не вдалося потрапити?

— Маршрут часто змінювався. Наприклад, мали виступати у Чонгарі Херсонської області, але МЗС не пустило — ситуація ускладнилася, а ми зі своїм білим автобусом були б наче знахідка для снайпера. Усього в дорозі були два тижні. Давали два-три концерти в день. На кожному блокпості — на вихід, обшук автобуса, хоча й зауважували, що на сепаратистів ми не дуже схожі. У кожну частину ми привозили зі собою книжки від “Просвіти” і гуманітарну допомогу.

— Що з побаченого вас здивувало найбільше?

— Приголомшена героїзмом наших чоловіків, які на танки йдуть з автоматом. Патріотизм у них ней­мовірний. На жаль, оснащення нашої військової техніки залишає бажати кращого… І її мало. Багато чого не розумію. Наприклад, чому у Харкові стоять 500 танків, а на полі бою хлопці їздять на такому дранті, що й не описати… Коли були в ремонтній бригаді, бачила, як те дрантя складали докупи, запитала: «Хлопці, невже воно доїде?». Мені відповіли, що доїхати не доїде, але якщо його доставлять туди літаками, то принаймні за нього можна буде сховатися і таким чином врятувати комусь життя. Наші хлопці стріляють з “калашів” проти «Градів» та «Смерчів»…

На концерті були хлопці, які вийшли з облоги. У бригаді їх було більше двохсот, а вижило 24. Їх відпустили на один день, щоб дружин поцілувати. А хлопці в такому психологічному стані, що описати нереально…

Солдат не може самотужки справитись з горем, коли вбивають найкращого друга, що прикрив його собою, коли командиру відриває півобличчя, і він оббігає БТР в пошуках аптечки, коли він розуміє, що смерть таки його обійшла. Хлопці намагалися вийти з цього стану, вдаючись до алкоголю. Але себе ловили на тому, що алкоголь їх не бере. Коли приходили на сповідь до священика (а дехто сповідався вперше у житті), то просили вибачення в отця за те, що випили. Священик відповідав: «Ти не п’яний — ти лікуєш душу, але не знаєш, з якого боку до неї підступитися».

— Тяжко було виступати у психологічному сенсі?

— Ми починали концерт для різної публіки — одні повернулися з бою і не могли собі місця знайти, а інші після концерту мала їхати в АТО. Один вояк, із тих, що повернулись, вихопив мікрофон і почав кричати: «Хлопці, не йдіть туди, ми там «пушечне м’ясо». А після кількох годин концерту той самий чоловік знову підійшов, попросив мікрофон і сказав: «Я був неправий. Так, страшно, небезпечно... Але якщо не ми, то хто буде захищати наших жінок і дітей? Мусимо захищати свою землю». Коли виконувала пісню «Мій тату», присвятила її всім, хто не повернувся з поля бою. Усі хлопці стали на коліна. Так і не доспівала цю пісню — хлопці ридали просто у мене на плечі. Я побачила, що, з одного боку, вони такі мужні, сильні, з обвітреними очима, обпеченими обличчями. А з іншого, це глибоко зранені люди. До мене підходили солдати зі словами: “Можна, я вас за руку потримаю, ви так пахнете домом”.

— Мабуть, солдати потребують кваліфікованої допомоги психологів?

— Не тільки. Ці хлопці з такою радістю показували нам малюнки від дітей, яких вони не знали. Ті дитячі листи були такі засмальцьовані, в крові — солдати носили їх за пазухою. Це їм потрібно. Бо діти — це майбутнє нашої країни, і солдати наші воюють саме за них. А ми, артисти, були таким собі місточком між домом і друзями. Коли виступали перед 72-ю бригадою, підійшов хлопець і запитав, куди прямуємо далі. Я відповіла, що будемо у Чорнобаївці. Хлопець зрадів, написав записку солдатам, з якими був у Десні. У Чорнобаївці — одна з тих військових частин, де не можна ні знімати, ні фотографувати.

Військові поводились стримано і достукатись до них, здавалось би, було нереально. Але що почалося, коли ми вийшли на плац і прочитали цю записку (на плацу було 420С, і командир одягнув мені на голову свою шапку, бо боявся, що отримаю сонячний удар). Хлопці впізнавали себе, раділи, при тому, що замість імен деяких було вказано лише, з якого вони міста і вулиці. А в кінці записки було: “Після закінчення війни зустрічаємось біля Кремля, будемо пити пиво по три гривні”. На звороті цього листа був мобільний телефон цього солдата з 72-ї бригади. Коли ми зателефонували, і хлопці передали йому привіт, він був вже під Маріуполем. “Ви подарували мені другий день народження, це таке щастя — чути, що вони живі”, — сказав.

Намагались підтримати хлопців, навіть розвеселити. Наприклад, моя коронна швидка пісня “Ти до мене не ходи” зазвучала в новому варіанті: “Ти до мене, ти до мене не ходи, Путін коротенький”. Нас дуже тепло приймали, постійно намагались нагодувати, пригостити чимось смачненьким. А один солдатик прибіг після концерту — простягає мені бублики в маленькому такому пакетику. Я відмовлялась, бо знала, що їм ці бублики потрібніші. “Візьміть, — наполіг. — Це найсмачніше, що тут є, а нам дуже хочеться вас пригостити”.

— Були неприємні моменти?

— Виступали у Новій Каховці, на концерт звезли солдатів із засекречених об’єктів. Аж раптом іде якийсь старший чоловік з двома дамами під ручку і коментує: “О, роблять концерт під дулом автомата!”. Я його присоромила, бо куди хлопці мають подіти зброю, якщо вони за неї відповідають. Чоловік вибачився, мовляв, не зрозумів ситуації.

Засмучує сам факт, що люди часто, не думаючи, бовкають зайве, створюючи конфліктну ситуацію. Проте є й інший бік медалі — мене проймала гордість за наших людей, коли зустрічалися з добровольцями. Вони пройшли Афганістан, потім їх кинули у Чорнобиль, вийшли на пенсію — і знову війна. А вони кажуть: “Моїй мамі 80 років, невже я не піду її захищати?”. Ми з Орестом вирішили, що саме таких людей наш ворог недооцінив, отут він прорахувався.

— Ви в таких умовах побували вперше. А от пан Орест — людина загартована війною, що вразило його?

— Ми говорили про це з чоловіком. Коли Орест був в Афганістані, то генерали, офіцери і рядові солдати були поруч, усі разом. Тут — усе навпаки: генерали окремо, солдати окремо.

— Чого найперше потребують зараз військові від нас, — людей, котрі не на полі бою?

— Нашого розуміння, більше консолідації, менше усього цього політиканства... Бо наші внутрішні сварки не діють на руку нашим військовим. У нас зараз є зовнішній ворог. Потрібно об’єднатись в один великий кулак і тримати оборону.

Довідка «ВЗ»

Інеса Братущик — заслужена артистка України, лауреат Першого конкурсу «Червона рута»

(1989 р.). Колишня солістка львівського жіночого гурту «Мальви», чернівецького ансамблю «Смерічка».

Орест Хома працював музикантом і солістом у гуртах «Ватра», «Черемош», «Смерічка», Театрі пісні «Не журись!».

На початку 1991-го Інеса та Орест створили сімейний творчий дует. Найпопулярніші пісні — «Три дороги», «Білий рояль», «Дай мені тепла» — швидко полюбилися глядачам в Україні і за кордоном.

Пісні у їхньому виконанні «крутили» на всіх радіостанціях і телебаченні. У 1996-му подружжю присвоєно звання заслужених артистів України. Нині багато гастролюють. Українську пісню представляють у міжнародних турне по Італії, Німеччині, Польщі, США, Канаді, Бельгії, Ірландії, Франції.

Живуть і працюють у Києві. Виховують донечок Маріанну та Соломійку.