Андрій КУЛИКОВ: «Не стримую емоцій в студії, коли розповідають казки про безхмарне життя в Союзі»

Часом, зізнається Андрій Куликов, сльози самі навертаються на очі. Ведучий розповів “ТелеЗамку” про самосвідомість українця, про емоції в ефірі, журналістську об’єктивність та чому на сході України його називають “бандерівцем”, а в Києві приписують “прислужництво Партії регіонів”.

— Пане Андрію, до одного з ваших телеінтерв’ю прочитала коментар глядачки: «Куликов — росіянин, у якого багатьом слід би вчитися української мови». Чому «росіянин» і звідки бере початок ваша любов до української мови?

— Мої батьки були росіянами, а я з певного часу маю самосвідомість українця. Хоча насправді вважаю, що не етнічне походження визначає національність. Так сталося, що з 1979 року у громадському, публічному, робочому спілкуванні я перейшов на українську мову — якщо не на всі 100 відсотків, то принаймні на 80. Із батьками й далі спілкувався російською. Це цілком природно, адже вони навчали мене цієї мови. А от у моєї бабусі Ніни Савицької, яка була диктором Українського радіо, вся професійна діяльність була пов’язана з українською мовою, зі своїми колегами вона спілкувалася тільки нею, мала багато українських книжок. Тож змалечку мені це подобалось. У школі (до речі, в Києві я до дев’ятого класу навчався в російськомовній школі) я краще за всіх знав і навчався української. А вже закінчував освіту в українській школі.

— В журналістиці ви вже близько тридцяти років...

— Якщо бути точним, то вже 35.

— Це при тому, що за освітою ви — фахівець з міжнародних відносин, референт-перекладач. За спеціальністю працювати доводилось?

— Я багато працював і досі працюю син­хроністом, роблю письмові та послідовні переклади. Дуже люблю цю справу — як професію та мистецтво. А от за спеціальністю “фахівець із міжнародних відносин” не працював ніколи, хоча елементи цієї освіти мені знадобились.

— Ви добре володієте українською, російською, польською, білоруською, англійською мовами. Як поліглотство допомагало в роботі журналіста?

— Вільно володію лише трьома мовами — українською, російською та англійською. Польську розумію, читаю польською газети та інтернет-сайти. Можу розмовляти і білоруською. Нещодавно на Громадському радіо, коли гостями ефіру стали білоруси, я відкривав програму їхньою мовою, що дуже їх вразило і потішило. Пасивно знаю також французьку і якимсь дивом розумію німецьку, хоча ніколи її не вивчав. Англійська мова багато допомагала мені і під час роботи в Лондоні, і під час спілкування з англомовними відвідувачами України.

— Коли 1992 році вирушили в Лондон працювати у ВВС, повертаючись у 95-му назад в Україну, не шкодували?

— Лише про те, що вирушив туди працювати. Затримався там на довше, ніж це було заплановано, — замість двох років провів у Лондоні три з половиною, в силу невеселих особистих обставин. Мені здавалося, що забагато часу я змарнував за кордоном, коли в Україні відбувалося багато цікавого. Дуже радів, що повернувся. І ті роки — з 1995 до початку 2000 — були для мене в Україні дуже корисними і плідними, бо я почав працювати на телебаченні, багато чого навчився. А головне — знову був включений в життя українського суспільства.

— У жанрі суспільно-політичного ток-шоу «Америку відкрити» важко. Відчували перед собою виклик, коли прийшли на «Свободу слова»?

— А я не прагнув “відкрити Америку”. Я прагнув її ретельно дослідити. Виклик був — не в тому, щоб якісно вести суспільно-політичне шоу, а в тому, щоб подолати бар’єр, мовляв, українець цього зробити не може. Мені хотілось показати, що український продукт може бути не гірший за інші.

— Що в межах формату «Свободи слова» вам вдалось змінити «під себе»? Зокрема, цікавить, як вам вдається «втиснутись» у 2,5 години ефірного часу?

— Коли прийшов у програму, то ввів до неї кілька нових експертів — думаю, це було дуже корисно. Але в цілому суспільно-політичне шоу — колективна праця, хоча мало хто це помічає. А як «втиснутись» в ефірний час? Якомога менше говорити самому і не давати іншим “розводитися” там, де потрібно бути стислим.

— Наскільки важливим, на вашу думку, для політичного ток-шоу є елемент емоцій?

— Якщо ми хочемо не загітувати когось, не посіяти любов до одних і ненависть до інших, а дати глядачам якомога більше підстав для власних висновків, то ведучий має бути максимально відсторонений від емоційної участі у програмі. Для себе роблю винятки в кількох випадках, коли вважаю, що просто повинен реагувати. Приміром, коли ставиться під сумнів наявність української культури, мови, права українців на незалежність і загалом те, що українці — це нація. Також, коли нам розповідають казки про безхмарне, безтурботне життя в Радянському Союзі. В силу свого віку я маю право сказати, так це було чи ні. Висловлююсь також, коли починаються закиди на кшталт «твій батько служив в НКВС» чи, навпаки — «твій батько воював в УПА». Йдеться не про те, що робили батьки. Історія їм уже своє відміряла, тому не воюйте з батьками своїх противників, намагайтеся або порозумітися, або по-чесному воювати один із одним.

— Впевнена, ви стежите за бесідами з гостями на «Громадському ТВ». Які враження?

— Щодо цього проекту, то, як на мене, йому бракує телевізійності. Будувати цілий телевізійний продукт практично лише на розмовах у студії — не варто. Хоча багато з того, що сказано на Громадському телебаченні, до них не було сказано. У цьому сенсі вони молодці, певною мірою першовідкривачі.

— Нещодавно ви написали листа Путіну з проханням припинити втручання у справи України. Відповідь прийшла?

— Зауважу — лист був із пропозицією, а не з проханням. Мені прийшла офіційна відповідь, що лист зареєстровано за таким-то номером. Але, як кажуть, «розгляду питання по суті» я не очікую. Я певен, що Путін мого листа не читав, але якщо його прочитали бодай кількасот людей в Росії, то, думаю, це правильно. Вважаю, що деяким українцям теж було варто його почитати.

— Ви взяли участь у новому відеопроекті «Телекритики», який закликає відмовитись від однобокого подання подій — не показувати їх тільки в хорошому або тільки в поганому світлі… Чи не вважаєте, що є події, котрі не мають позитивних сторін?

— Тут не йдеться про позитивне чи негативне, а йдеться про різнобічне. Річ у тім, що вимірів позитиву чи негативу теж багато. І позитив, скажімо, у висвітленні спалахів сепаратизму — у тому, що ми показуємо не лише наслідки і перебіг цього, а й причини, які до цього призвели. Себто зрозуміти причину негативу — це є позитив.

— Чи не ховатимуться «неоднобокі українські новини» на тлі потужної російської пропаганди? Припустімо, ми подаємо думку російських речників стосовно певної події. Але як часто подаватимуть в Росії думку компетентного українського експерта?

— Ми не можемо звалювати все на росіян, шукаючи виправдання своїм непрофесійним діям. Я знаю, що там переважно не подають думки українських фахівців, але мене це найменше хвилює. Для того, щоб розуміти, в якому світі ми живемо і що робити далі, нам потрібно давати думку і російських речників, і китайських чи американських. Щоб ми самі могли робити висновки. Тим більше, що українці в більшості достатньо розумні і допитливі, щоб їх робити.

— А як стосовно гостей у телестудії: в суспільстві існує думка, що одіозним політикам не місце на ТБ. Чи не правильно було б ігнорувати політиків, котрі дискредитували себе висловлюваннями та вчинками?

— Скільки людей — стільки й думок про те, хто кого і чим себе дискредитував. Можливо, ви будете здивовані, якщо я зішлюся на думку людей, з якими розмовляв у Харкові, Донецьку, Маріуполі. Вони вважають, що дискредитували себе політики з Києва або з Західної України. Так само багато інших людей вважають, що себе дискредитували політики з Партії регіонів чи з Комуністичної партії. Дайте мені визначення і міру визначення одіозності. Для когось одіозним є я. На сході України доводилося чути, що я бандерівець, «продажная тварь» і таке інше. А в Києві чимало людей закидали мені прислужництво Партії регіонів. Одіозність кожен визначає зі свого погляду. Допускати чи не допускати таких діячів до ефіру? Іноді варто не тільки допустити, а й навіть надати їм побільше часу, щоб глядачі зробили висновок: все, цій людині довіряти не можна. А інакше вона просто обростає легендами.

— Після ефірів з такими «непевними особами» стикаєтесь з проявами народного гніву?

— Звичайно, буває. Мені можуть щось сказати на вулиці, в метро. Іноді приходять листи та смс без підпису. І, звичайно, згадується відомий випадок, коли після ефіру «Свободи слова» з телеканалу виводили Царьова. Тоді частина народного гніву була звернена на мене, що позначилось синцями на ліктях і спині...

— Все ж ви засудили цей напад на тоді ще кандидата у президенти. Чому?

— Набагато дієвішою є холодна зневага. Ті, хто тоді облягав канал ICTV, обіцяли, що бити Царьова не будуть, лише закидають яйцями і борошном. Якщо ви вже пообіцяли, то так і зробіть. Це було б достатньою мірою презирства.

— Які теми та які ефіри за останні півроку для вас були найважчими?

— Кримська тема і початок кривавих заворушень на Донбасі. Пам’ятаю один із позапланових ефірів з 18 по 20 лютого, коли почалися вбивства людей на Майдані. У вечірніх «Фактах» я включався з оголошенням про те, що в ефірі буде «Свобода слова». І от перед включенням зателефонував мій друг, із яким познайомилися на барикаді на вулиці Інститутській. Сказав, що буквально щойно було вбито його побратима. Не знаю як, вийшовши тоді з анонсом, я не розплакався. Програма за чотири години після цього була дуже важкою, бо до усвідомлення того, що в країні починає коїтися щось страшне, долучилася ще загибель людини, яку я знав. Ми не встигли подружитися так, як із Олексієм, який мені зателефонував. Але я знав цю людину, ми добре ставились один до одного. Потім, звісно, почали розгортатися події в Криму, на Донбасі… Важкою є кожна нинішня програма, коли ми навіть ведемо мову про мирні речі — події в парламенті, реформи у країні у той час, коли іде війна, яку проти нас ведуть дуже підло.

— В студії ви завжди одягнені строго і елегантно. За кадром також намагаєтесь стежити за модою?

— В жодному разі. Мій зовнішній вигляд у «Свободі слова» — це те, що зі мною роблять костюмери і стилісти. В житті я полюбляю джинси, сорочки, светри.

— Знаю, що маєте слабкість до вегетаріанської кулінарії. На кухні виступаєте у ролі повара чи дегустатора? Яка ваша улюблена страва?

— Моя улюблена страва — засмажка, яку винайшов сам. Основні інгредієнти — цибуля-пір, стебла селери і гриби глива, можна додати стручкову чи бобову квасолю, горох, кукурудзу, рис. А ще — сирі їстівні каштани. Виходить дуже смачно.

— Чому вирішили відмовитись від алкоголю? Від улюбленого тютюну теж довелось відмовитись?

— Відмовився, тому що відчув: якщо цього не зроблю — мені буде “гаплик”. А від тютюну не відмовився, бо поки ще цього не відчув.

— Чи припускаєте, що колись гостросоціальні та гострополітичні теми вам набриднуть і телеглядачі побачать вас у власній кулінарній, музичній передачі або аналозі «Навколо світу»?

— Музичну програму «Пора року» я роблю на радіо майже три роки, вважаю її успішною і цікавою. Крім того, на Громадському радіо я час від часу роблю певні музичні фрагменти. І дуже хочу вести музичну програму на телебаченні. Я відчуваю себе конферансьє, тому залюбки вів би телевізійні музичні концерти.

— Як проявляється ваше захоплення музикою: володієте музичними інструментами, може, колекції платівок збираєте?

— Свого часу у мене була колекція вінілу всієї української естради, яка мала відношення до біт— і рок-музики. Сотні великоформатних і малоформатних платівок — усі музика з початку 70-х до кінця 80-х… Музичними інструментами я не володію. Колись вчився грати на скрипці, але безуспішно. І на акордеоні — це виходило трохи краще, бо (хай не ображаються на мене акордеоністи) там головне запам’ятати, через які проміжки часу на які клавіші тиснути. Оскільки в мене є відчуття ритму, мені це вдавалось. Зараз теж, мабуть, зіграв би дві-три мелодії, які пам’ятають руки.

— Якщо не помиляюсь, ви — тричі дідусь… Як відчуваєте себе у цій ролі?

— Чудово! Я не суворий дідусь, не маю ні бажання, ні часу бути таким. У мене чудові внуки. Коли вдається з ними побути, отримую від цього величезне задоволення.

— Робота не заважає проводити час із сім’єю?

— У мене є робота, є інтереси та справи поза нею — так само і в моєї дочки та внуків. Із ними я бачусь приблизно раз на два тижні. Мені цього мало, але намагаюсь не нав’язуватись. Коли донька просить побути з малими, ніколи не відмовляю, іноді відкладаю заради цього свої справи. А коли збираюсь до них в гості, вони мають інші плани — абсолютно не ображаюсь.

Довідка «ТелеЗамку»

Андрій Куликов — експерт із засобів масової інформації, журналіст, телеведучий. Народився в Києві 27 вересня 1957 року в родині службовців. Закінчив факультет міжнародних відносин та міжнародного права Київського державного університету імені Тараса Шевченка. 1979-1992 рр. — кореспондент, заввідділу, заступник головного редактора газети «News from Ukraine» (Київ). 1992-1995 рр. — продюсер Української служби ВВС (Лондон). 1996-1998 рр. — заступник директора Телевізійної служби новин телеканалу «Студія «1+1». 1998-1999 рр. — шеф-редактор «Нового каналу». 2000-2007 рр. — продюсер Української служби ВВС. З 2007 року і до нині — політичного ток-шоу «Свобода слова» на телеканалі ICTV.