Тетяна Анциферова: «Коли дізналася, що співатиму пісню «До свиданья, Москва!» в дуеті із Львом Лещенком, засумувала...»

Голос української співачки Тетяни Анциферової своїм тембром зачаровував і магнетично зваблював кожного. Він був естрадним дивом 1970-1980-х років. Упродовж багатьох років, співаючи всупереч болячкам і життєвим негараздам, вона залишалася янголом вишуканих пісень та музики.

Свій творчий шлях Тетяна обрала у сьомому класі, співаючи в харківському БК “Будівельник”, в самодіяльному ВІА “Лелеки”. На першому курсі Харківського музично-педагогічного училища почала працювати (1971 рік ) в ансамблі під керівництвом музиканта-віртуоза Володимира Білоусова (згодом він стане її чоловіком і вірним соратником). Від 1975 року музиканти перебираються в Закарпатську філармонію, там започатковують ВІА “Музики”, де яскраво засяя­ла зоря самобутньої співачки Тетяни Анциферової. З легкої руки композитора Олександра Зацепіна українка виривається на естрадний олімп. Співачці з Ужгорода довірили виконання фінальної пісні на закритті московської Олімпіади 1980 року “До свиданья, Москва!”. Хоча від 1982-го Тетяна живе і працює у Москві, вона й досі бачить українські сни, любить свої українські пісні, рідну мову. Ні голос, ні краса, ні пластика за ті роки не покинули цю талановиту жінку.

— У вас рідкісне прізвище, Тетяно. Хоч батьки ваші харків’яни, ви ж народилися в Башкирії...

— Мій батько після закінчення Харківського інституту інженерів транспорту був скерований у місто Стерлітамак, де я й народилася. Потім повернулися в рідний Харків. Мати моя — українка, в жилах якої текла польська, литовська, українська і російська кров. Батько — росіянин, який приїхав в Україну. Мама з дому була Чернівецька. Коли я починала артистичну діяльність, стояло питання вибору сценічного прізвища. Мій чоловік мав поширене прізвище Білоусов. Бабця була Медзевічус, потім забрала литовське закінчення і стала Медзевич. Був варіант залишитися Тетяною Медзевич. Проте сталося як є — залишилася Анциферовою. В шкільних журналах була першою...

— Співати почали ще з сьомого класу?

— Саме так. Починала в ансамблі “Лелеки” при Харківському Будинку культури “Будівельник”. Виступала в різноманітних концертах і святкових дійствах тих часів. Коли навчалася в музпедучилищі, через своє захоп­лення співом мала проблеми з адміністрацією закладу. “На килим” навіть викликали мого батька. А все через те, що працювала в концертно-танцювальній залі.

— А що ви співали українською?

— Здебільшого народні пісні в обробках Володимира Білоусова. Усе чую як нині:

Тиха вода, тиха вода,

Гей лем на Бескиді,

Давно, давно я не була

З милим на бесіді...

Чи:

Ой легойка коломийка,

легойка, легойка,

А від тої коломийки болить головойка...

— Харків подарував вам зустріч з надзвичайно талановитим музикантом Володимиром Білоусовим, який став вашим чоловіком.

— Перед приїздом до Харкова, до 1970 року, Володя працював у Тульській обласній філармонії в оркестрі. Колектив саме перебирався до Москви, а Білоусов заїхав провідати маму у Харкові, де місцеві музиканти переконали його залишитися в місті й створити колектив. Саме в цій концертно-танцювальній залі зародився ансамбль Володі Білоусова, з яким я почала співпрацювати. Співала на танцях. Були вони тоді цивілізовані. На нашому майданчику у вихідні збиралося до півтори тисячі людей. Співала “Водограй” Володимира Івасюка, “Червону руту”... Ось там вже мала популярність. Ми часто гастролювали у Львові, де здружилися з ансамблем ”Ореол”, Сашком Балабаном, Юрієм Шаріфовим, Миколою Шкредовим і Карленом Мкртчяном. Однак з Володимиром Івасюком доля мене не звела.

— Вісімнадцятирічною вас запросили на роботу в “Укр­концерт”...

— 1971 року в Україну повернувся камерний співак Петро Топчій. Вважаю його великою зіркою, яка, на жаль, мало світила. У нього була загадкова доля. Під час Другої світової вій­ни був вивезений з Радянського Союзу. Закінчив Міланську консерваторію, мешкав а австралійському Сіднеї, потім — у Новій Зеландії, де познайомився з Дмитром Гнатюком, який переконував повернутися додому. Той вагався. Коли приїхав на гастролі радянський цирк, Топчій познайомився з повітряною гімнасткою Іриною Щетиніною. Полюбили одне одного. Довелося Петрові їхати за коханою. Співакові запропонували роботу в Москві. Оскільки дитиною виїжджав з Києва, вирішив осісти в столиці України. Довго шукав музикантів для акомпанування концертної програми. А колектив свій знайшов у Харкові. Пригадую, як прийшла на репетицію в нашу концертно-танцювальну залу і мені повідомили, що приїхав “іноземець” і хоче нас послухати. Ми справили враження, і він запросив нас до Києва. Влаштували його і нас в “Укрконцерт”. Я грала на органі, підспівувала і мала сольні номери. Грошей було виділено чимало. У нас навіть були дві завіси, вагою з тонну. Одна з них з журавлями, вишитими золотими нитками, висіла в першому відділенні, а друга, оксамитова, з вишитими кольоровою парчею хмародерами, мала назву “Лас-Вегас”. Я мала концертне плаття за 400 іноземних одиниць, немислимі на той час кошти.

Ми швидко зробили програму, і в кінці 1972 року почали гастролювати по всьому Радянському Союзу. Назвали нас “Везувій”. Під час роботи у Києві приятелювали з Миколою Мозговим, він частенько виступав разом з нами в концертах. Через рік спільної роботи Топчій зрозумів, що наш колектив надто сучасний, а йому хотілося камерності. І він почав виступати під рояль. Щодо назви “Везувій”, то вона шокувала багатьох. Люди не знали, що це таке взагалі! Та й «не по-радянськи» якось було...

Ми пішли від Топчія, нас назвали “Либідь”. Коли гастролювали в Росії, там називали через незнання історії “Лєбєдь”. Співала пісні провідних українських композиторів, зокрема Мирослава Скорика (“Я не сумую за тобою” на слова Олександра Вратарьова). Були в мене й патріотичні твори, зокрема “Кіннота” композитора Альфреда Гребенюка. Виконувала “Чарівну бойківчанку” Мирослава Воня та Олексія Сердюка і “Журавлику заблуканий” Бориса Кисельова. Продов­жувала робити народні пісні в обробці Володимира Білоусова — “Сумна я була” і “Пливе кача” (“Пливе кача, пливе, тихо собі рабче...”), “Два дуби”, “Перелаз-перелаз”. Звісно, писали й свої пісні українською, вдавалися вони нашому гітаристові В’ячеславу Діденкові і басистові Сергію Птушкові.

— Найдовше і чи не найплідніше вам працювалося в Закарпатській обласній філармонії.

— Від 1974 року мій чоловік думав про виїзд за кордон. Мені було 20, мала батьків в Україні, моєму молодшому братові — лише 12. Багато музикантів з Києва емігрували в Америку і кликали нас. Володя захворів на виразку шлунка. І це загальмувало. Нам запропонували роботу в Ужгороді. Директор місцевої філармонії гарантував вільні умови. Правда, кожну програму здавали худраді і там. Так ми стали ВІА “Музики” Закарпатської обласної філармонії. В сонячному краї відчувався європейський дух. Ми поринули у творчий вир. Багато працювали, робота оживилася, стала цікавішою. До 300 концертів давали щорічно! Програма наполовину була українською (додалися “Ой Романе, Романочку”, “Далась мене, мати, за Дунай” в обробках Володі Білоусова), а також угорські та чеські твори. Виконувала пісні з репертуару Каті Ковач, Марилі Родович... Ми ставали європейським колективом, адже співали під “фірму”.

— 1979 року музиканти ВІА “Музики” брали участь у записі єдиної платівки-гіганта Назарія Яремчука “Незрівнянний світ краси”.

— Я добре знала і шанувала творчість Назарія Яремчука. Познайомилися ще 1976 року. Назарій разом зі “Смерічкою” був на наших концертах в чернівецькому Будинку офіцерів. Вразили ми і легендарного імпресаріо Пінхаса Фаліка. Пригадую, як з чоловіком прийшли до його робочого кабінету, і він уголос розмірковував, скільки потрібно грошей, щоб зробити з мене велику співачку (сміється). Я сиділа і лише кліпала очима. Не розуміла, про що йдеться. Ніби працюю, люди приходять на концерти, вдячно слухають і аплодують. А тут мова про якусь розкрутку!? Лише з роками зрозуміла суть. Знала, що завдяки Пінхасу Абрамовичу яскраво засяяли на професійній сцені Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, ВІА “Смерічка”, “Червона рута”.

Тоді ж Назарій приходив до нас на репетиції, в готельний номер. Ми багато спілкувалися. У плані фірми “Мелодія” стояв запис платівки-ґранд Назарчика. Співак знайшов ори­гінальний вихід — запросив акомпанувати йому музикантів наших “Музик”, а також чудового львівського бас-гітариста Юрія Шаріфова, який працював у буковинському ВІА “Жива вода”. Дійство відбувалося у Київському будинку звукозапису. А вже наступного, 1980 року, платівка вийшла у світ.

— Переломним моментом вашої творчої діяльності стала співпраця з композитором Олександром Зацепіним.

— Мені завжди було легко співати рідною мовою, а ось російською доводилося співати як іноземною. Доводилося вчитися, щоб покращити вимову. Інколи брала фразу і співала спочатку російською, а потім її перекладала на рідну мову. І завжди переконувалася, наскільки нашою мовою легше це робити. Досі українською мені набагато легше співати. У нашій мові більше заокруглених звуків, а язик співака під час співу перебуває в певному місці, а російською — бігає туди-сюди. Через це не вдається те звучання, яке б хотілося. Коли ж познайомилася з Олександром Зацепіним і мені запропонували ті пісні, доводилося винаходити велосипед, адже практики співати аж стільки російських пісень не було. Гальмували мене з показами на телебаченні не через те, що я з України.

— Трудова книжка тоді перебувала ще в Ужгороді й від Закарпатської філармонії ви заспівали на закритті московської Олімпіади “До свиданья, Москва!”. А як вам це вдалося?

— Навіть не знаю. Суто випадково. Запропонували — і все. У Москві завжди була мобільною. Якщо мене хтось спіймав і спитав, чи можу просто зараз записати якусь річ, я була готова до всього і відразу. До слова, всі пісні Олександра Зацепіна були пробними, їх ніхто не переписував. Тоді композитор запитав: “А можеш відразу?”. “Можу!” — відповіла, не вагаючись. “А можеш дивитися на вірші і відразу співати?”. Тоді втрутився мій чоловік, який резюмував: “Таня може все!”. Подібне трапилося і з піснею “До свиданья, Москва!”. Мене запитали: “Ти можеш заспівати відразу?”. “А на коли треба?” — перепитала я. “Взагалі-то, треба було вчора, але можна завтра!”. Звісно, сказала, що зможу завтра.

Не думала, що співатиму в дуеті із Львом Лещенком, адже спочатку в кількох варіантах робила все сама. І мені дуже хотілося це зробити сольно. А потім з’явився Лещенко. Поет-пісняр Микола Добронравов (тужливу музику написала його дружина Олександра Пахмутова) вирішив, що твір треба розширити. Довелося змиритися. Коли познайомилася з партнером, стало сумно. Вчила сама, записувала сама, а тут раптом намалювалася людина, яку я знала з телевізора. Мене це не тішило. Подумала собі: “Якби це був Том Джонс, мені було би приємно...”. Затія ця для мене була не авторитетною. Усе довелося переписувати, ми зняли навушники і співали в один мікрофон. З’явилося кілька версій запису: де мене зовсім не чути, де мій голос чути краще за Лещенка. Як би там не було, сталося як сталося.

— Хоч від 1982 року ви стали москвичкою, Україна, рідні пісні, рідна мова залишилися для вас вічною тугою?

— Вважаю себе українською співачкою. Завжди хочеться співати наші пісні. Хочу і мрію записати фондові записи українською. На жаль, Володі Білоу­сова немає уже п’ять років. З ним мені було би це зробити набагато легше. Я мчу з великої музичної гірки, не хочу зупинятися ніколи.