Любомир Яким: «Я звик, що мою пісню «Ой, смереко» приписують народові»

Популярному українському шлягерові сповнюється 45 років

В українській естрадній пісні таких самородків, які одним твором зажили собі світової слави, чимало. Василь Михайлюк — батько “Черемшини”, Ярослав Барнич — автор “Гуцулки Ксені”, Борис Буєвськиий — “На долині туман”, Іван Сльота — “А льон цвіте”, Микола Негода — “Степом, степом”, Любомир Яким — “Ой, смереко”...

Талановитий твір стає народним, його виконують, не завжди називаючи творців — поета і композитора. І це — найвища нагорода митцеві. У кожному місці одна й та ж пісня співається по-своєму. Щось подібне сталося з шлягером Франкового земляка Любомира Якима “Ой, смереко, розкажи мені, смереко...”, написаним на його вірш та музику.

На галицьких весіллях, де вона серед найбільш виконуваних і затребуваних, далеко за кордоном чи в різних селах її співають по-різному. І хоч Любомир Антонович ще на початку 1970—их ”запатентував” пісню як авторську, її й досі оголошують як народну. Навіть Микола Гнатюк, який по-новому заспівав твір, давши йому сучасні естрадні крила, переробив із карпатського на подільський, ближчий та рідніший йому варіант. Любомир Яким не ображається, його “Смерека”, створена далекого 1969 року в карпатському селищі Підбужі на Львівщині, залишається дорогою та рідною кожному українцеві. Вона занесена до святинь нашого народу, його духовних скарбів.

— На написання багатьох пісень композиторів та поетів надихали глибокі почуття. Ви ж, Любомире Антоновичу, написали “Смереку” завдяки солістові вашого колективу, який вас просто “дістав”.

— Справді так було. У Підбужі, в місцевому Будинку культури, де я працював спочатку художнім керівником, а потім — директором, від 1969 року існував ансамбль “Троїсті музики”. Солістом був водій нашого робкопу Степан Тимчишак. Освіти музичної він не мав, але від природи дістався йому гарний голос і добрий слух. В ансамблі було п’ятеро музикантів, він, шостий, співав. Мали величезний успіх від гастрольної діяльності. Де і на яких тільки обласних чи республіканських сценах не виступали. Усюди радо запрошували.

Степан завжди наполягав, щоб ми мали “родзинку”, пісню-візитку, за якою нас би пізнавали. Ту, яка мала би народитися в нашому колективі. Занудливо стояв на своєму. Одного разу в нашій школі, де я керував духовим оркестром, нелегально зібралися вчителі, щоб традиційно “замочити” інститутський диплом одного з наших друзів. Вийшов надвір, почув голос Степана, який ходив за мною вдень і вночі, і почала народжуватися пісня... А може, сприяла цьому й весна, що вже буяла навкруги, захопила мене в свої чари, полонила душу і серце.

— Видається, писалося вам легко: “На краю села хатина...” — зримі образи лягали на папір; “...загляда в вікно смерека...” — і так мазок за мазком вимальовувалася картина: “В тій хатині є дівчина, та до неї так далеко...” — і, нарешті, вдалося все з’єднати докупи: зримі образи та іскринки мелодії злилися у єдиний акорд: “Ой, смереко, чом ти так ростеш далеко?..”

— Я собі уявив картину з нашого повсякденного життя. Щоб не забути і не збитися на другорядне, побіг до Будинку культури і на баяні відтворив мелодію. Записав ноти. Вірш народився не відразу. Спочатку — перший куплет і приспів. Наступного дня дописав решту.

Пісня мала танцювальний ритм у стилі модного тоді танго. Я показав пісню своєму “мучителеві”. Вона Степанові припала до душі. Ми почали цю пісню виконувати на концертах, і “Смерека” пішла в люди. Кожне село співало по-своєму, і людям видавалося, що пісня народна. Чув її й досі чую як з переставленими куплетами, так і з окремими зміненими рядками. Невдовзі до Дрогобича з Києва приїхав представник Державного агентства з авторських прав. І, на щастя, зацікавився моєю “Смерекою”, адже й сам думав, що пісня народна. Його направили до мене в Підбуж, де ми оформили всі документальні формальності.

За радянських часів система виплат авторських винагород працювала чітко. Моя “Смерека” звучала в ресторанах та на концертних майданчиках, тож мені з того завжди щось перепадало. Було це на початку 1970-их років. Потім ми показали “Смереку” на столичній сцені. Наш ансамбль взяв участь у конкурсі “Молоді голоси” 1971 року, де Степан став лауреатом.

У Київ ми потрапили без відбіркового обласного конкурсу. Тоді “Смерека” полонила й киян. У 1973 році “Троїсті музики” були вже учасниками Республіканського конкурсу “Молоді голоси” і Всесоюзного телеконкурсу “Алло, ми шукаємо таланти!”. Тоді Всесоюзна фірма грамзапису “Мелодія” випустила платівку з піснями нашого ансамблю.

— І все ж друге дихання вашому шлягерові дав Микола Гнатюк.

— Дай Боже йому здоров’я. Cаме Микола взяв і підніс її на належний рівень. Початок пісні в його і в моєму варіантах, як і приспів, однакові: На краю села хатина, Загляда в вікно смерека, А в хатині є дівчина, Та до неї так далеко. Ой, смереко, Розкажи мені, смереко, Чом ростеш ти так далеко, Чарівна моя смереко?...

Правда, Гнатюк решту тексту співає по-своєму, зі своїми, іншими від моїх, словами. У нього, до прикладу, так: Вже весна Карпати вкрила, Журавлі вже прилетіли, Лиш свою дівчину любу Ми з тобою не зустріли. А у мене було: Вже Карпати вкрила осінь, Журавлі вже відлетіли, А весну, кохана, й досі Ми з тобою не зустріли. Я мав на увазі те, що роки йдуть, хлопець любить дівчину, але ніяк з нею не може одружитися. Другий куплет у мене звучав так: Вийди, любко, до потічка — Бачити тебе я мушу. Кароока чарівничка, Ти запала мені в душу. Я писав про нашу карпатську місцевість, про потічки, про дівчину-любку... А Гнатюк у тому місці заспівав по-іншому: Вийди, мила, до озерця— Бачити тебе я мушу, Ти запала мені в серце, Полонила мою душу! Втратився карпатський колорит! А у нього, на Хмельниччині, потічків немає, тому пристосував “озерце”. Але я не ображаюся. Та у мене був ще останній куплет, який Микола не співає: На краю села хатина, Усміхається смерека. Хоч і довга та стежина, А дівчина недалеко. Якщо гуцул чи бойко любив дівчину-любку, то й на друге село чи далеко через гори йшов пішки...

А недавно почув “Смереку”, яку на турецький лад заспівав турок своєю мовою. А останній куплет — українською. Звати його Хафіз Сідік. Я вже звик, що є автором єдиного шлягера, як і звик до того, що “Смереку” й досі приписують народові.

— Чи Микола Гнатюк заїжджає в гості?

— Так, він був у мене вдома в Підбужі кілька років тому. Сором’язливий, тихий, cкромний, побожний. Зате як співає! І “Смереку” також!!! Життя біжить. Тепер для мене щоразу швидше. Маю два пісенники написаних мною творів, але чогось кращого за “Смереку” не народив ще. Слава Богові й за це! Кажу і буду так говорити завжди.

Довідка «ВЗ»

Яким Любомир Антонович (06. 09. 1936, с. Воля Старосамбірського р-ну Львівської області) — український композитор, музикант, педагог. Закінчив (1955) Самбірське пед­училище, відділення початкових класів, музично—педагогічний факультет Дрогобицького педінституту(1980). Працював художнім керівником, директором Будинку культури у смт Підбужі. Живе і працює в смт Підбужі Дрогобицького району Львівської області.