Тарас ПРОХАСЬКО: «Мою творчість треба вживати наче отруту – малими дозами»

Тарас наштовхує читачів на несподівані висновки, бо літературу вважає обміном думками. Нещодавно мислиннєві експерименти Прохаська сколихнули громадськість. Його сміливі публіцистичні тексти “Новоросія” та “Далекосхідний український фронт” назвали провокативними. Письменник не приховує, що тексти досягли мети — викликали дискусію про найболючіші проблеми країни.

- Основне завдання людини, що починає писати, — розібратися, яким бачиш себе у літературі і які завдання ставиш перед собою, — вважає Тарас Прохасько. — Бо є такий Андрій Любка, якому варто прийти у приміщення, і на нього миттю летить купа людей. Є Оксана Забужко — жінка, яка спілкується грамотно і жорстко, від дискусій якої можна впасти в екстаз. І є письменники-мовчуни, які воліють висловлюватись на папері — Олег Лишега, наприклад. Усі єдині і неповторні, знайшли свою нішу в літературі.

— Яка роль у літературі дісталась вам?

— Свідомий того, що моя творчість не для всіх. Вона важка, її треба вживати гомеопатично, наче отруту, малими дозами. Ніколи не прагнув подобатися усім, для мене це була б каторга. Пригадую, моєму синові потрібна була матеріальна допомога на певний час. Тоді задумався: “Холєра, я ж можу писати те, що буде продаватися!”. На щастя, син відмовив мене від цієї затії, сказав, жодні гроші того не варті.

— Впевнені, що змогли б писати літературну попсу? Це ж також вимагає талантів...

— Якось я мусив ночувати в порожній хаті однієї бабці і годувати її котів. Бабця мала параною: якщо її нема, то в хату конче залізе крадій. Я погодився чітко виконувати усі її інструкції... У зазначені години вимикав “верхнє світло” у кімнаті і вмикав лампу біля ліжка саме так, щоб тьмяне світло пробивалося крізь фіранки. Коли втомився вживати заходів, аби хату, бува, не “бомбанули”, помітив, що у бабці велетенська бібліотека, складена виключно з дамських романів. Вирішив осягнути глибину чтива з надією пережити трепетні хвилини. Після енної книги зрозумів, що можу написати аналогічний роман. Там усе стандартно: у дами “заколихалась грудь, розперло грудную клєтку, покраснєло ліцо”... А потім апогей — кавалер “грубо разорвал ночную рубашку”.

— Цього року вийшла збірка «Євромайдан. Хроніка Відчуттів», куди увійшли й ваші тексти. Що змусило записати відчуття?

— Це була вчасна думка Василя Карп’юка — зібрати матеріали кількох авторів, що відображають події Євромайдану. Карп’юк відібрав публіцистику Андруховича, Жадана, Ципердюка, Винничука і мою. Впродовж революції, незважаючи на емоційний стан чи фізичну завантаженість, я писав для «Галицького кореспондента» і для «Збруча»... У збірці «Євромайдан. Хроніка відчуттів» добре видно, як змінювались настрої впродовж чотирьох місяців: обурення, страх, безпомічність, злість, гордість. Під час революції відбулася важлива ментальна річ — українці багато і відверто говорили про свої емоції.

— Створили книгу для дітей “Хто зробить сніг” — про сім’ю кротів. Як почуваєтеся в ролі дитячого письменника?

— Я й сам “підсів” на неї, ця книжка мені цікава. Єдиною її вадою є те, що автор трохи старшого віку, аніж середній шкільний. Тому книжка вийшла не така вже й дитяча. Зараз дописуємо з Мар’яною (екс-дружина Прохаська. — О. Г.) другу книжку про життя кротенят. Боюсь, щоб це не перетворилось на серіал...

— Дорослим читачам дістанеться літературна новинка від Прохаська?

— На “Книжковому арсеналі” започаткували дивну форму — презентації неіснуючих книжок, свого роду меморандум про наміри. Це хитрий прийом, бо коли вже щось пообіцяв написати, потім складно “з’їхати”. Я обіцяв видати книжку для дівчат — “62х20”. Це буде книжка про армійську службу.

— Для чого дівчатам книжка про армійську службу?

— Бо хлопці й так про армію знають, навіщо їм розповідати. А дівчатам треба орієнтуватися в темі, щоб пацани їм дурниць не розповідали. От ви знаєте, що таке “62х20”? Це в радянській армії видавали солдатам хлорку і змушували малювати нею на формі розмітку. З внутрішнього боку кожної речі гардеробу солдата мала бути рамочка “62х20”. Усі старанно мочили сірник в хлорці і плямили форму. Якщо рамочка хоч трохи не відповідала параметрам, за це карали під час оглядів. Це книга про абсурд як необхідність.

Ідею книжки для дівчат я поцупив у Євгена Гришковця. Він написав п’єсу, актуальну у зв’язку з кримськими подіями, про військові кораблі — “Дредноути. П’єса для жінок”. Вона розповідає про цілком чоловічі штуки: морські бої, абордажі, поняття честі. Але п’єса розкриває жінкам очі на те, з ким вони живуть... На те, що кожної хвилини чоловікові може перемкнути, і в ньому прокинеться воїн.

— До речі, про воїнів. Ви викликали бурю емоцій, написавши в авторській колонці, що “не хотіли би воювати на далекому сході своєї країни”. Чому вважаєте, що “їх треба відпустити” і “най собі роблять, що хочуть”?

— Мої авторські колонки не є аналітикою, політичним закликом чи передбаченням. І це не є моїм кредо (не виключаю, що у випадку мобілізації пішов би і воював в тих умовах, які є). Виголошую одну з думок, яка потребує обговорення. Ідеї, подані в тексті “Далекосхідний український фронт”, існують в нашому оточенні, але замовчуються і тим самим стають небезпечними: “далекі східняки знають своє”, “вони зовсім не подібні на нас”, “українських солдатів там ніхто не хоче”... Питання в тому, чи дозріла аудиторія до здорової дискусії та обговорення.

Текст “Далекосхідного українського фронту” гіперболізований — для того, щоб ми могли знайти оптимальний варіант вирішення ситуації — утримувати Схід чи “відпустити”, дати право вибору. Текст виконав свою роль — викликав дискусію. Чим вона відважніша, тим краще для суспільства. Політолог з Луганська написав до “Галицького кореспондента” відповідь на мій текст і попросив редактора, щоб той дав мені змогу ознайомитись з його думкою. Цікава думка, толерантно подана...

— Спершу подумала, що вислов­люєте позицію батька, який не хоче відпускати синів воювати на “далекий схід”...

— Мої сини дорослі. Один з них одружений, інший також живе самостійним життям. Наші стосунки трималися на тому, що я поважав їхній вибір, у тому хорошому сенсі “відпустив” їх... Усе те, що робилось під час революції, — це й була боротьба за волю у рішеннях, за право вибору.

— А що вас підштовхнуло до описання так званої Новоросії, населеної “українськими росіянами”?

— Роздуми про те, що Української держави, високий образ якої плекався протягом століть, тепер уже бути не може. Модель, вибудувана теоретиками української державності ХХ століття, так і залишилась нереалізованою. Натомість сформувався особливий суб­етнос — “українські росіяни”. Вони є повноправними громадянами країни, вони є патріотами з антимосковськими поглядами і не хочуть втікати з держави... Але вони й не хочуть робити її українською.

У цьому тексті я говорив, що не варто заперечувати домінантну ознаку мови. Хоча б тому, що вона є потужним об’єднувальним фактором. Наприклад, у Франції незалежно від кольору шкіри громадяни розмовляють французькою, і це їх консолідує. Втрата української мови є частиною “космічних втрат” — традицій, світогляду... Російський сегмент вже є нашою міцною частиною. Витіснити його — надто травматично, а то й неможливо. Єдиний варіант — зробити його корисним чи ефективним для країни.

Довідка «ВЗ»

Тарас Прохасько є гравцем «вищої ліги» сучасних авторів України. Народився

16 травня 1968 року у місті Івано-Франківську. Фаховий ботанік — закінчив ЛНУ ім. Івана Франка. Брав участь у студентських рухах 1989-1991 років. Працював лісником, вчителем, сторожем, ведучим на радіо FM «Вежа», у художній галереї, в газеті, на телестудії. У 1992-1994 роках був мандрівним співредактором журналу «Четвер». Є членом Асоціації українських письменників. Автор книг «Інші дні Анни» (1998), «FM «Галичина» ( 2001), «НепрОсті» (2002), «Лексикон таємних знань» (2004), «З цього можна зробити кілька оповідань» (2005), «Порт Франківськ» (2006), «Ukraina» (2006, спільно із Сергієм Жаданом) «Galizien-Bukowina-Express» (2007, спільно з Юрком Прохаськом і Маґдалєною Блащук), «БотакЄ»(2010), «Одної і тої самої» (2013). Отримав премію «Смолоскипа» 1997 року та літературну премію ім. Джозефа Конрада 2007 року.