Дмитро Гнатюк: «Янукович буде вмирати у важких муках, адже проклятий мільйонами»

Зміст життя бачив лише в праці. Немає іншого співака, який би подарував своєму народові стільки незабутніх перлин-пісень, які відразу ж ставали народними: «Два кольори», «Ясени», «Очі волошкові», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Пісня про рушник», «Марічка». Дмитро Гнатюк — патріарх української пісні. Нещодавно відсвяткував 89-річчя! Творча біографія Дмитра Михайловича — золота сторінка в історії українського вокального мистецтва другої половини ХХ століття. Він — надзвичайно весела, проста і щира людина з унікальними життєвими спогадами та незвичними історіями. З його слів, з його пісень можна писати новітню історію України.

Творча біографія Дмитра Михайловича — золота сторінка в історії українського вокального мистецтва другої половини ХХ століття. Він — надзвичайно весела, проста і щира людина з унікальними життєвими спогадами та незвичними історіями. З його слів, з його пісень можна писати новітню історію України.

— Чи були у вашому роду довгожителі, Дмитре Михайловичу?

— З чоловіків я живу найдовше. Старший від мене лише Борис Патон, якому побіг 96-ий. Проте моя старша сестра Ганна, яка мешкає в Канаді, в Торонто, цього року відзначить 94-річчя.

— У непростий час живемо. Чи вам працюється, чи маєте наснагу до творчості?

— Живу тим же, що й багатостраждальний народ. Не можу постійно сидіти біля телевізора, болить за українців, нашу країну, яку нищать і розривають на шматки. Росія мріє захопити світ. Їй все не під силу, тому хоче вдовольнити свої апетити нами. Такій величезній країні без малої України життя немислиме. А ми думали, що матимемо незалежність. Путін все робить, щоб не допустити цього.

Добре розумію, що для життя, як і для творчості, залишається все менше часу. Тому працюю через величезні зусилля та потуги. Просто сидіти чи довести себе до депресії не можу. Зміст життя бачу лише в праці. Невсипуща працьовитість батьків завжди височіла для мене життєвим еталоном. Не тільки самі, а й нас — шістьох дітей — привчили до праці.

Не раз аналізував життя батьків — вони нічого доброго не знали і не відчули. Не можу собі пробачити, що мало приділяв їм уваги і любові. Мене завжди десь носило світами…

— Ви пережили вбивство рідного брата-оунівця, Другу світову війну, розруху, а тепер на схилі років не маєте впевненості, що на нашій рідній землі будуть мир та спокій.

— Старший від мене на три роки брат Іван був закатований «визволителями» в 1940 році. Радянській системі, як і теперішній імперській Росії, знищити людину, як раз плюнути. Довгі роки не знали долі братової. Не дочекалася цього наша матуся, яка роками ходила до стін Чернівецької в’язниці, де молилася за невинно закатовану душу свого дитяти. Брат у документах значився як такий, що пропав безвісти. Ми не вірили мамі, що його вбили в тюрмі. Проте материнське серце відчуло біду. А років десять тому я зустрів свого земляка-буковинця, старого приятеля, який віднайшов архівні документи, з яких діз­нався, які тортури та страшенні муки переніс Іван.

Не маю нині пояснень того, що більшовики не зламали мені хребта через брата. Такою була Божа воля. Я навчався в Київській консерваторії у класі славетного Івана Паторжинського, який добре все знав про мене. Добродушний і завбачливий вчитель мені сказав: «Ти хочеш вчитися? Тоді закрий свою пельку». І я мовчав. З ніким на цю тему не говорив. І це врятувало.

Співати почав в евакуації, в Свердловській області, де працював кочегаром, потім — металургом. Там після мутації відкрився мій голос. Керував заводським хором. Повернувся додому, навчався в музучилищі, консерваторії.

— А 65 років тому ви були першим легінем, який заспівав на дні народ­ження «вождя народів».

— Співав не тільки Сталіну, а й усім наступним вождям: Хрущову, Брежнєву, Горбачову, Щербицькому. Така професія співака. Мій старший друг, знаменитий Борис Гмиря, також не винен, що співав для Адольфа Гітлера.

Треба було жити. Це було 1949 року. Григорій Гурійович Верьовка взяв мене на два місяці до себе в хор, щоб я міг собі заробити на костюм. Я тоді навчався у Київській консерваторії і вже мав якийсь успіх. Сталін святкував 70-річчя. Після урочистого вечора у Великому театрі, на якому я співав у складі хору, до Верьовки підійшов чиновник і запитав, хто може гарно виконати народні пісні. Сталін любив українські пісні. Мене забрали на банкет. Як усе було, не пам’ятаю, бо був дуже переляканий. Здавалося, що вмру від страху. Коли побачив довжелезні столи, а біля них — радянське Політбюро, коли побачив блиск пенсне ката Лаврентія Берії... Дивуюся, як взагалі там міг співати. «Дивлюсь я на небо» перетворилося зі співу в ридання. Такого не відчував більше ніколи. Сталін розпитував про мене, про моїх учителів, про Івана Паторжинського, якого, до речі, він любив і в якого я бачив автограф вождя...

— Ви були щасливцем, адже виконували прем’єрні пісні, які облетіли світ і стали вічними та невмирущими, національним золотим фондом. Колеги ж заздрили і казали, що Гнатюк збирав лише вершки.

— Мені щастило на гарних людей, композиторів та поетів: Андрія Малишка і Платона Майбороду, Дмитра Павличка і Олександра Білаша, Михайла Ткача і Степана Сабадаша, Миколу Сингаївського і Володимира Верменича, Ігоря Шамо і Дмитра Луценка. Що не прізвище — легенда! Звідтіля й гарні пісні. Відчуваю, ті пісні надовго переживуть мене. Від того чуюся щасливим.

Мені пощастило з дружиною. Вона із Черкащини, зі села Козацького, що за три кілометри від Кирилівки, — батьківщини нашого батька Тараса. Сходив пішки весь цей край. Напевно, і одружився через те, що не міг би жити без цього шевченківського духу. Дружина моя Галина (дівоче прізвище — Сере­денко) — доктор філологічних наук. Вона — українка всім серцем, тілом і душею. Красуня. Досліджувала питання лексикології, лексикографії, термінології, граматики, історії української мови. Син наш Андрій викладає французьку мову в Київському університеті. Він — славний хлопець, розумний. Ми ним дуже задоволені.

— Окрім того, що ви популярний оперний співак і режисер, вас ще добре знають як колекціонера україн­ського живопису, який зумів зібрати ледь не найсильнішу в державі приватну колекцію наших класиків-живописців кінця ХІХ — початку ХХ століття. Наскільки це правдиво?

— Завжди був закоханий у красу. Любив і люблю нашу неньку-Україну, тому унікальні полотна найяскравіших митців нашого народу стали частиною мого життя. Мені неодноразово доводилося ще у ті смутні радянські часи бувати в багатьох колекціонерів, які вивезли з України безцінні мистецькі шедеври. Жалкую, що купував замало. Коли бачив картину, яка мене заворожувала, все робив, щоб була моєю. Шкодую, що не придбав роботу Миколи Мурашка. Хотіли за неї десять тисяч карбованців, яких у мене на той час не було. Треба було позичити…

Люблю Сергія Васильківського, Петра Левченка, Миколу Пимоненка, Миколу Мурашка, Степана Колесникова, Архипа Куїнджі!.. Люблю Костянтина Трутовського, який малював казкові українські ночі. У мене є цікавий Казимир Малевич, унікальний Іван Труш. Маю роботи Адальберта Ерделі. Шаную тих художників за те, що з фанатичною відповідальністю зображали рідну природу. Або той же Іван Колесников. Такий соковитий і такий чорноземний. Себе пам’ятаю таким же хлопчиком, якого він зобразив. Ходив малий орач за плугом, втомився і сидить біля волів, відпочиває. Це рідне мені, це моє дитинство…

Багато гарних робіт повіддавав у музеї. Шкодую за картиною Михайла Беркоса, одеського живописця. Вона була надто велика, не мав де її подіти, але на ній був неповторної краси весняний пейзаж. Заплатив за неї п’ять тисяч, у музей віддав за триста карбованців. Зі своєю колекцією картин живу. Вони надихають. Ніколи нічого не купував, щоб продавати.

Може, як нас з дружиною не стане, в помешканні зроблять музей. Воно майже в центрі столиці, неподалік театру імені Івана Франка. Нехай люди приходять, і їх надихатиме не лише заспівана Гнатюкова пісня, а й колекція картин.

— Віра в Бога до вас прийшла з віком?

— У мене вона з дитинства. Я виріс у церкві, яка в моїх рідних Мамаївцях, що в Кіцманському районі Чернівецької області, через дві хати. Там вчився співати. Шлях до Бога в мене протягом всього свідомого життя. Як і молитва, яка мені допомагала у найважчі життєві часи. Щоразу, приїжджаючи в рідну оселю, йду до своєї церкви. Молюся за Україну, її долю, за нашу культуру, мистецтво. За мир. Хочу творити і жити, як живуть щасливі народи Європи і Америки.

З перших днів молився за Євромайдан. Хто б міг повірити, що зробимо таку велику справу, повалимо свого доморощеного диктатора, «крупнєйшого» злодія. Так обікрасти Україну, наш народ. Це ж який гріх. Розпуста, вседозволеність, золоті батони, золоті унітази, повні кузови старовинних ікон. Сором на весь світ. А невинно вбиті життя... Антихрист і великий безбожник. Він буде вмирати у важких муках, адже проклятий мільйонами. Хоч нас тепер атакує російський бузувір, у тисячу разів нахабніший і жорстокіший. Не можу змиритися, що Крим не наш уже. Сумно мені.

Навіщо Росія полізла туди? Стільки мають своєї землі, з якою ради не можуть дати. Жирують лише Москва і Петербург, а решта — бідося. Чого лізете до нас, своїх проблем замало? Дайте українцям пожити нормально та спокійно. Скільки можна знущатися з нас!

— За чим найбільше шкодуєте тепер?

— Хвилює моє здоров’я. Співак мусить бути здоровий завжди. Хочеться зустрітися з багатьма друзями, колегами, ріднею, однокласниками, одногрупниками. Інколи беру телефон у руки і стає страшно. Зателефонувати нікому! Моє покоління вже на цвинтарях. Хотілося би написати книгу спогадів. Варто це зробити. Часу не вистачає, адже маю учнів у Київській консерваторії. Позавчора забрав свою трудову книжку з Опери (з нею попрощався) і заніс її в консерваторію.