Михайло Іллєнко: «Не вірю в кіно без національної ознаки»

Відомого режисера Михайла Іллєнка неодноразово під час суворих зимових днів можна було зустріти на Майдані

Автор фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь» приходив на Майдан разом із колегами та своїми студентами, часто залишався на ніч. Про те, чим надихнув режисера Майдан, про відзначення 200-ліття Кобзаря і про довгоочікуваний фільм «Толока» за твором Шевченка читайте у розмові «ВЗ» з Михайлом Іллєнком.

— Пане Михайле, впродовж багатьох місяців ви активно підтримували Революцію гідності. Можливо, за цей час з’явились ідеї для майбутніх кінопроектів?

— Зараз це не на часі. Спочатку повинні зрозуміти: або будемо жити у новій країні, або це все було марно. Потрібно, щоб і кіношники жили в новій країні. Достатньо просто подивитися в недалеке минуле: так, в Україні знімали дуже непогані фестивальні фільми, які навіть здобували призи, але глядач не хотів їх дивитися. Ці фільми були для фестивалів, або на експорт, а фільмів, які б розповідали нам про нас, було дуже мало. Фестивалі постійно вимагали від режисерів депресивного кіно. Потрібно кардинально змінювати цю концепцію.

— Яким чином?

— Я кілька разів озвучував свою пропозицію щодо цього Спілці кінематографістів, передав її у Міністерство культури. Ця пропозиція складається з двох пунктів. Перший — потрібно перестати соромитися глядача. Якщо ми не відкриємося для глядача як професіонали, які можуть це зробити і щиро хочуть, аби він нас полюбив, виробництва українського кіно просто не буде. Не буде й реакції глядача, а відповідно, й не буде грошей. Якщо ми й далі зніматимемо кіно для друзів і для фестивалів, значить туди й нам дорога, і нема чого скаржитися. Другий пункт — ми завжди можемо відрізнити американське кіно від французького, або ж впізнати на екранах польське кіно. Так ось, нам треба врешті-решт повернутися до простої істини: ми повинні знімати українське кіно. Ігнорувати це надалі — це збільшувати прірву між кіношниками і глядачами.

— А як же кіно як мистецтво?

— Не вірю в кіно без національної ознаки. Невже нам варто знову бавитися в ці незрозумілі ігри? Подивіться російське, французьке чи американське кіно — воно наскрізь патріотичне, а в нас вислів про патріотичне кіно звучить ніби лайка. Тішить те, що це ставлення потроху змінюється. Я спілкуюся з колегами та студентами, читаю багато сценаріїв і бачу, що українцям потрібне власне кіно, аби говорити між собою і про себе.

— Що вас найбільше вразило на Майдані?

— Неймовірна солідарність українців, які річечками постійно стікалися на Майдан. Особливо яскраво це було під час загрози штурму, коли серед ночі Майдан наповнювався, і це зупиняло «Беркут». Ця солідарність не має якогось окремого походження — київського чи львівського. Це солідарність ширша, — солідарність усіх українців.

— Як режисер ви, певне, за­пам’ятали безліч цікавих кадрів з Революції гідності...

— На Майдані було дуже багато колоритних компаній і ситуацій. Один із кадрів, який мене шокував, трапився в грудні. Тоді зійшлося багато «беркутівців», і вони готувалися до штурму. «Беркутівці» стояли у своїх шоломах і формі немов у скафандрах, і мені здалося, що вони марсіяни, які за цими скафандрами ховаються від ворожого для себе середовища. З іншого боку на вулицю Трьохсвятительську вийшло багато людей, були сутички. І тут люди трохи розступилися, і я побачив закривавленого хлопця, якого вели до карети швидкої допомоги. На мить у мене відняло мову — над натовпом несуть відірвану голову. Тієї ж миті я зрозумів, що це звичайний шолом «беркутівця», який відібрали майданівці. Якийсь хлопець летів над натовпом, усі кричали, і він розмахував цим шоломом, немов головою дракона. Цей кадр уособлює для мене боротьбу українців зі своїм драконом.

— Студенти університету ім. Карпенка-Карого були дуже активними упродовж революції. Вам відомо, що саме студент вашого вишу врятував людину з 5 поверху палаючого Будинку профспілок?

— Справді? Ні, не знав.

— Цей хлопець став головним героєм у новелі «Героям слава» від студії Babylon’13.

— Я із задоволенням переглядаю усі новели цієї студії, також бачив і цю, але не знав, що це наш студент. Молодець. Я з ним обов’язково познайомлюся. У нас ніколи не звучало закликів, як в Університеті культури і мистецтв, аби студенти не йшли на Майдан. Навпаки, там було багато наших викладачів і студентів. Пам’ятаю, як дівчата відчайдушно знімали документалістику, і їх довелося стримувати, аби вони не лізли в саме пекло протистояння.

— На ці буремні дні припало відзначення 200-ліття від дня народ­ження Тараса Шевченка. Раніше ви планували зустріти цей ювілейний рік фільмом власного виробництва за твором Кобзаря.

— Так, однак поки що робота над фільмом «Толока» призупинилася. «Толока» — це екранізація невеликого твору Тараса Шевченка, вірша «У тієї Катерини хата на помості». Цей драматичний твір повертає глядача до тих часів, коли вчинок, слово і кожен крок людини вимірювалися дуже суворо — «життя або смерть». Зараз цей твір виглядає надзвичайно доцільним. Суспільство прийняло лукавство, хитрощі, брехню, а цей твір повертає нас до часів, коли розплатитися майном або соціальним статусом за свої гріхи було мало — тільки «життя або смерть». Наразі вдалося зняти 45% фільму, бо в липні минулого року кошти закінчилися. Другу частину, згідно з нашою угодою, повинен був профінансувати інвестор — фонд «Велика родина». До цього часу ми так і не отримали коштів.

— Плануєте завершити зйомки ще цього року?

— Хотілося б. Ми працювали за графіком до липня минулого року. За цим графіком прем’єра повинна була відбутися саме на 200-ліття від дня народження Кобзаря. Шукаємо кошти, аби презентувати «Толоку» хоча би в рік Шевченка, однак не скажу, що це самоціль. Бажання зняти цей фільм у мене з’явилося ще 15 років тому, і коли його виробництво нарешті стартувало, не ставитиму собі завдань завершити його абияк, але у 2014 році.

— Процес гальмує тільки нестача коштів?

— На жаль, так. «Толока» — це єдиний фільм за твором Шевченка, який повинен був з’явитися в рік відзначення його 200-літнього ювілею. Єдине, що ми не зверталися до українців по допомогу. Усі розуміють, і я розумію, що сьогодні є куди вкладати гроші, адже ситуація в країні дуже напружена. Проте актуальність «Толоки» дуже висока. У мене виникла така паралель: першим, хто загинув на Майдані, був Сергій Нігоян. Таке враження, що куля летіла на його голос, на слова Шевченка. Сергій стояв на шляху цієї кулі, закрив собою Шевченкові слова. Це була перша жертва. Саме Нігоян читав уголос один із найтрагічніших творів Шевченка. А тепер подивіться, що було на 200-ліття Кобзаря? Атака тривала протягом трьох місяців, а тут пішла така кульмінація. Це було справжнє полювання на Шевченка — на міждержавному рівні відбулася хамська навала. Мимоволі задумаєшся, чи це було випадково, чи був якийсь вказівник?

От коли я думаю, чому фільм зупинився, знаходжу пояснення з позиції історичної правди. Перша екранізація творів Шевченка за 50 років зірвалася. Чому? Словами Шевченка до нас говорить правда, і не тільки до нас, а до цілого світу. Це ще одне випробування. Під час революції українці пройшли стільки випробувань, продемонстрували надзвичайний моральний дух і велику гідність. Це направду була Революція гідності, після якої неможливо повернутися до попереднього стану.

Довідка «ВЗ»

Михайло Іллєнко народився 29 червня 1947 року в Москві, в родині інженера. Закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії (1970 р., майстерня М. Ромма). З 2000 року — декан кінофакультету Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Член Національної спілки кінематографістів України. Брат режисерів Вадима та Юрія Іллєнків. Найвідоміші фільми роботи Михайла Іллєнка — «Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди» (1993) і «Той, хто пройшов крізь вогонь» (2010-2012). Фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь» виборов Гран-прі ІІІ Київського міжнародного кінофестивалю (2011). У серпні 2012 року Український Оскарівський комітет прийняв рішення номінувати цей фільм на премію «Оскар» у номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». Однак стрічка не пройшла подальшого відбору. В амплуа актора Михайла Іллєнка можна побачити у знаменитому фільмі «Білий птах з чорною ознакою» (1971 р., режисер Юрій Іллєнко).