Роман ГАМАДА: «Те, що було смішно іранцеві в ХІ столітті, нам може здатися вульгарним чи жорстоким»

За Антологію перського гумору, над якою працював 20 років, пан Роман отримав премію Кочура, а цьогоріч став лауреатом премії Рильського за найкращі літературні переклади українською мовою творів видатних зарубіжних авторів. Фахівці відзначають його неперевершене володіння словом та здатність передати манеру письма перекладеного автора.

Перекладач поділився з кореспондентом “ВЗ” цікавинками і таємницями східної літератури.

- Пане Романе, з чого почалося ваше захоплення перською мовою?

— Навчався в університеті ім. Франка на російській філології. Якось, проходячи коридорами вишу, побачив оголошення, що набираються студенти на факультатив перської мови та літератури. Факультатив створив львів’янин, син Ірини Вільде, Ярема Полотнюк. Через кохання до таджицької дівчини він ще в юності захопився іраністикою, багато подорожував Середнім Сходом та вивчав арабо-мусульманську та персо-мусульманську культури у Ленінградському університеті. У Львівському університеті сходознавства аж до початку Незалежності не було. Хоча до 1939 року тут вивчали понад 30 східних мов, та за совєтів усе це зникло. Отож я записався на факультатив перської і закінчив його за два роки. На той час Ярема Євгенович був єдиним в Україні, хто знав перську мову. А я став єдиним учнем, хто продовжив його шлях як перекладача перської літератури, усі інші зай­маються мовою. Вважаю Ярему Євгеновича своїм духовним батьком.

— А чому закінчували російську філологію?

— Послідував материному прикладу. Моя мати викладала російську мову і літературу у Добромильській школі. Мала феноменальну пам’ять, могла процитувати Євгенія Онєгіна від початку і до кінця. Єдине, що після закінчення російського відділення мені довелось дуже довго самотужки вивчати українську мову. Адже мати була родом із Сумщини і розмовляла суржиком, у рідному Добромилі спілкувались бойківським діалектом... А таку українську мову, яку потрібно було мені, в університетах не вивчали і не вивчають досі у жодному українському виші.

— Маєте на увазі, що для перекладів потрібна особлива українська мова?

— Перекладацьку справу ускладнює не лише іноземна мова, а й штучність і академічність наших словників. Якщо сходознавство в Україні було свідомо знищене, то з європейських мов можна було перекладати вже в 60-х. Коли Микола Лукаш видав «Фауста» — це був переворот, усіх шокувало, що українська мова може бути така прекрасна і вишукана. Лукаш вийшов за канони тодішнього українського словника, який навмисне збіднювали і звужували. Він почав боротьбу з академічністю, з радянськими видавництвами, котрі безбожно правили тексти, про його бої з редактором Оленою Хатунцевою легенди ходять. Тоді була політика максимального зближення мов, замість української і російської мала панувати загальна всесоюзна. Відбувалась «кастрація» словників, яка поєднувала непоєднуване і завдала непоправної шкоди українській мові. Так сталося з російсько-українським словником у 3-х томах за редакцією Миколи Бажана. Бажан був свідомим комуністом і зіграв двояку роль в українській літературі. Якщо вірити його словникові, російське слово «жаркое» має не один відповідник «печеня», а й другий — «жарке», а «свобода» — «воля» і «свобода». Навіть приказки наші зазнали впливу. Наприклад, кажуть: “Скільки вовка не годуй, а він все одно у ліс дивиться”. Чому ж “у ліс”, якщо дивимося “на ліс”?

— Виходить, взялися за перську випадково?

— Виходить, що випадково. Проте анітрохи не шкодую. Це література, яку творили світові імена: Омар Хайям, Хафіз, Сааді, Фірдоусі… Художній переклад — справа довга, копітка і, попри це, менш вигідна для кар’єрного росту, аніж дослід­ження мови. Проте, коли закінчую кількарічний переклад чергового твору, відчуваю абсолютне щастя. Досі пам’ятаю, як вперше, за порадою Яреми Полотнюка, переклав невеличку книжечку перського народного гумору і надіслав її до журналу «Всесвіт». Дуже вдячний редактору Олегові Микитенку, що той переклад не опублікували (сміється. — «ВЗ»)… Зараз мені було б за нього соромно. Аж у 1990 році «Всесвіт» надрукував відомого перського сатирика Убейда Закані, з того часу мої переклади почали частенько з’являтись у журналі.

— Займаєтесь перекладами давніх рукописів, зокрема переклали «Перські оповідки» 1687 року. Скільки часу займає такий переклад і де шукаєте раритети?

— Перекладав оповідки з фотокопії перського середньовічного рукопису, який був переписаний в Індії у 1687 році. Фотокопію надіслали з Петербурга. На жаль, у наших бібліотеках такі знахідки не трапляються. Стосовно тривалості перекладу, то це болюче питання... Східна література — це зовсім інший світ, який потребує знання багатьох дисциплін: історії, культури, географії. Спілкуюся з багатьма перекладачами, і часом вони хваляться, що з польської чи англійської мови за рік перекладають по десять книг. А коли працюєш зі східними рукописами, про швидкий переклад можна забути. Основних перських почерків приблизно 120. Довгі голосні пишуться, а короткі — ні, тому часом у слові самі лише приголосні. Але найбільша трагедія, що кожна літера має чотири варіанти написання. Сповільнюють процес перекладу давніх рукописів помилки переписувачів, плями, розриви. Одне слово, над «Перськими оповідками» я працював десять років. А це 1652 сторінки рукопису.

— Ви згадали перський народний фольклор, зокрема перекладені вами сатиричні тексти. Різниця між перським гумором і українським істотна?

— Моє завдання як перекладача — подолати часову (адже йдеться про XI-XIV століття), просторову і культурну відстань. Дуже складно наблизити східний фольклор до українського читача. Це все одно, що пояснювати східним народам, хто такі Коза-Дереза чи Івасик-Телесик. А що стосується гумору — то його адаптувати найважче, тут спрацьовує суб’єктивний фактор, і самі перекладачі його не завжди розуміють. Ось приклад тонкого англійського гумору: стоїть скульптура Венери Мілоської і підпис disarms. Англійці будуть реготати, бо disarms означає і «без рук», і «роззброєння». Українцям така гра слів навряд чи здасться кумедною. Свого Муллу Нас­реддіна, що вийшов у 2007 році, я намагався перекладати тричі з перервою у кілька років, аж поки не зрозумів особливості жартів. При цьому певні моменти довелось упускати з етичних міркувань, бо те, що було смішно іранцеві в ХІ столітті, нам може здатися вульгарним чи жорстоким. В одній з історій йдеться: «Якось Мулла Насреддін ішов степом і упіймав журавля. Він приніс журавля додому, обрубав йому довгі лапи навпіл і припер до муру, мовляв, ось нарешті ти схожий на нормального птаха». Я цей анекдот вирішив виключити зі збірки, хоча у російських перекладах він присутній.

— Чи є якісь особливості суто ваших перекладів, щось своє вносите?

— Це виключено з точки зору теорії і практики перекладу. Але якщо порівнювати російські переклади і мої, то є певні відмінності. У східній літературі, зокрема у перській, присутній сильний еротичний елемент. Російські перекладачі багато таких анекдотів упускають, я ж вважаю, що деякі з них цілком годяться. Ось, наприклад, пригадую такий анекдот: «Прийшла якось жінка після вечірнього намазу додому і каже чоловікові: «Чула, що мулла (міський священик) казав, хто цієї ночі подужає раз, той буде мати в раю кімнату». От заробили вони на одну кімнату у раю, а жінка каже: «А непогано б і дві кімнати мати». Звичайно, з такими жартами слід бути обережним. Бо не все, що було прийнятно тоді, сприймається зараз, насамперед це стосується надто еротичних елементів або гомосексуальних елементів у гуморі.

— Мабуть, подібні гумористичні текс­ти видати непросто?

— Коли «Всесвіт» друкував мої переклади Убейда Закані «Трактат на розвагу серця», то деякі з них повикидали з етичних міркувань. Тексти, яких не пропустив «Всесвіт», попросив один журнал для мужчин, але навіть для цього видання класичний арабський гумор VII-IX століття виявився надто відвертим.

— А щодо іранських казок, у них є персонажі, спільні з українськими?

— У казці про Котигорошка є цікавий момент, коли він летить з того світу цього разу на Грифі. Герой казки згодував птаху сім кадобів води, сім кадобів м’яса... А потім, коли долітали до землі, то м’яса не вистачило, і Котигорошкові довелося вирізати шмат зі своєї литки. Приземлившись, Гриф зрозумів, звідки Котигорошко взяв останній шматок м’яса, вивернув його, і воно приросло до ноги героя так, що навіть сліду не було. Усе це типові східні сюжети, які стали частиною української міфології і фольклору зав­дяки іранським племенам (скіфам, сарматам), які жили у нашому Північному Причорномор’ї.

— Головний герой, наскільки я розумію, типовий. А як змальовано жінку у східних казках?

— Головний герой завжди сильний і розумний. А іранська середньовічна жінка є втіленням мудрості, вірності, відданого кохання. Хоча існують певні відмінності у змалюванні жінки залежно від епохи. В старіших текстах склався навіть певний жанр «макр-е занан» — про жіночу підступність. Це відгомін індійської класичної літератури, на яку вплинув буддизм. У перській середньовічній літературі цього вже немає. У «Перських оповідках» жінка не хитра і підступна, а весела й винахідлива, з легкістю виходить зі складних ситуацій. Це зовсім не знедолена істота у паранджі. Паранджа, звісно, присутня, але на цьому не акцентується, бо головному герою щоразу вдається побачити обличчя красуні і закохатись у неї.

Довідка «ВЗ»

Роман Гамада — перекладач-сходознавець, член Національної спілки письменників України. Народився 30 вересня 1961 року в місті Добромилі Львівської області. Закінчив ЛНУ ім. Івана Франка (російське відділення). Одночасно закінчив дворічний факультатив перської мови та літератури. Понад двадцять років працював у нау­ковому видавництві «Світ» та паралельно викладав перську мову й літературу у Львівському національному університеті

ім. Івана Франка.

Старший викладач кафедри сходознавства імені професора Ярослава Дашкевича філологічного факультету Львівського націо­нального університету імені Івана Франка. Лауреат літературної премії імені Миколи Лукаша (1999) та першої літературної премії Фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського вільного університету в Нью-Йорку (2008). Нагороджений Почесною грамотою Міністерства культури й ісламської орієнтації Ісламської Республіки Іран (2004). Відзначений Спеціальною подякою міністра культури України за визначні заслуги в галузі перекладознавства (2012).

У 2014 році став лауреатом літературної премії імені Максима Рильського за книги перекладів з перської мови «Захоплюючі розповіді» Алі Сафі та «Бахтіяр-наме», що вийшли у 2011 та 2012 роках у тернопільському видавництві «Богдан».