• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Олександра СЕРБЕНСЬКА: «По-новому подивимось на мовне питання, коли залишимо наші трагічні взаємини історикам»

Олександра СЕРБЕНСЬКА: «По-новому подивимось на мовне питання, коли залишимо наші трагічні взаємини історикам»

Інтелігентна, ерудована жінка, талановитий мислитель.

У свої 85 років професор Олександра Сербенська продовжує працювати над розвитком української словесності. Розмовляємо з Олександрою Антонівною про те, звідки береться любов до мови, про стереотипи стосовно Шевченка та про те, що важливіше — кар’єра чи сім’я.

- Олександро Антонівно, ви росли в інтелігентній українській сім’ї у нелегкий міжвоєнний час. Як батькам вдалося прищепити вам любов до української культури та мови?

— Мама мала економічну освіту, була членом Союзу українок. За її активну громадську діяльність поліцаї погрожували арештом і робили обшук у нашому помешканні. Понад усе для мами були діти і чоловік. Дбала про побут родини, працювала у склепі мішаних товарів, власницею якого була. Тато, бухгалтер за фахом, багато читав нам, складав з нами вірші і розв’язував задачі. Тато брав у руки мандоліну, і ми усі разом співали. Мої спогади про дитинство теплі, сонячні, хоча Україна переживала далеко не найсвітліші періоди. На долю моєї сім’ї припав “золотий вересень”, війна, часті переїзди. В пам’яті закарбувався момент, коли батько власноруч кілька днів палив свою улюблену бібліотеку. У вогні зникали класична наша і світова література, праці Грушевського, книги про Січових Стрільців... Єдине, що дивом вціліло з тих часів, це невеличка книжечка-альбом. Її мені купили батьки, там збереглися записи особливо близьких мені людей. У зошиті є запис мого батька — намальований пером портрет Шевченка і цитата: “В неволі тяжко, хоча й волі, Сказать, по правді, не було...”. У цьому записі, що датується 1940 роком, передав свої гіркі думки. За три роки батька не стало. Йому був 41 рік.

Ми жили у центрі подільського містечка, яке мало вигляд квадрата: з боків були склепи, а в центрі — торговиця, куди щочетверга приїжджали люди з навколишніх сіл. На цій торговиці в повоєнні роки сотнями збирали запідозрених у зв’язках з повстанцями молодих жінок, часто з дітьми на руках, щоб кинути у Сибір. Цей образ настільки вкарбувався в пам’ять людей, що вже у 50-х, коли я вчителювала у Нагірнянській школі, на моє запитання, чому на малюнку багато машин, діти відповідали: “Машини приїхали, щоб вивозити людей”. Нікому з малих і на думку не спало, що машини виїжджають із заводу, бо саме вивчали літеру “З”.

— Ви згадували, що батько мав чималу бібліотеку української та зарубіжної класики. Пригадуєте книгу, яка справила на вас найбільше враження?

— Ридала, коли у дев’ятирічному віці прочитала повість “Батурин” Богдана Лепкого. Пізніше до сліз схвилювала доля Тетяни з повісті “В неділю рано зілля копала” Ольги Кобилянської. Ще малою я зрозуміла, що любов може бути гіркою. Тато любив співати Франкове “Як почуєш вночі край свойого вікна, Що щось плаче і хлипає важко...”. Ми росли під пильним оком Тараса Шевченка — його портрет висів у нас вдома. Згодом був “Кобзар”, і його слова ставали нашою свідомістю.

— Якось ви сказали, що, навчаючись в інституті, зрозуміли, який Шевченко був вигідний радянській владі. Які стереотипи стосовно Кобзаря нам дістались у спадок з тих часів?

— Не багато людей знає, що Шевченко мав чудовий голос, блискуче співав. Коли він співав на весіллі у Пантелеймона Куліша, усі гості залишили гостину і зібралися навколо нього. Мало що знаємо про молодого Шевченка, який навчався шість років в Академії мистецтв. Був прекрасним портретистом і, за свідченням сучасників, заробляв добрі гроші. Всебічно обдарований, ерудований, освічений, що вмів зачаровувати. А у що перетворило поета радянське шевченкознавство? Нам десятиліттями розповідали про Шевченка революціонера, атеїста, про благотворний вплив російських революціонерів-демократів на світогляд поета. Акцентувалось не на геніальності, а на походженні з кріпацької сім’ї. Попри те, що в дитинстві Кобзаря було багато світлого. Це яскраво видно в одному з останніх віршів, де він з теплом згадує Великодні свята, вимальовує дитячі образи. “На Великдень, на соломі Против сонця, діти Грались собі крашанками Та й стали хвалитись Обновами...”. У цьому вірші нема звичних рим. Тут бачимо іншого Шевченка, надзвичайно людяного, вразливого.

— В одній зі статей наголосили, що публічна особа повинна бути еталоном у мовній поведінці. Якою повинна бути ця поведінка в умовах багатомовності в країні?

— Публічна особа повинна бути наділена багатьма чеснотами, зокрема порядністю і почуттям відповідальності за свої слова. Зараз багато розмов про патріотизм, його іноді зводять до вигукування гасел. Говорять про духовність, маючи на увазі церковний дзвін. Основною рисою людини є порядність, дотримання Божих законів. Тоді любитимеш свою землю, будеш здатен на самопожертву.

Українському суспільству потрібно подолати довгий шлях до очищення наших душ. Америка починала з лінчування темношкірих, упосліджувала їх, але вийшла на новий рівень свідомості, обрала темношкірого президентом. Коли й ми дійдемо до очищення душ, викинемо бруд ненависті і залишимо наші трагічні взаємини історикам, то по-новому подивимось на мовне питання в Україні. Потрібно зрозуміти, що насильницькі, радикальні методи ні до чого доброго не приведуть. Людина повинна бути зацікавлена у вивченні мови. Свого часу на факультеті журналістики були молдавани, вірмени, гагаузи, росіяни. Пригадую випадок, коли на заочному відділенні навчався офіцер з Ленінграда. Молодий інтелігентний хлопець, але української мови не знав зовсім, навіть на побутовому рівні. Під час заліку поставила йому “зараховано”, але попередила, що з таким рівнем знань на екзамені отримає “двійку”. Через півроку він мене вразив: добре володів українською, відповідав на усі запитання. Розповів, що вивчив мову, аби мати змогу працювати в газеті. Його не підштовхувала ненависть чи навіть мої застереження, а виключно мотивація.

Потрібно визнати, що ми приречені жити у багатомовному середовищі. У сучасному світі, окрім державної, ми зобов’язані володіти ще хоча б двома мовами, аби мати змогу порозумітись з іншими. У часи мого дитинства, коли до нас в гості приходили поляки, вони розмовляли українською, коли ж ми ішли до польської хати, то розмовляли польською. Це було виявом поваги, ввічливості. Окрім російської, польської та англійської, варто було б знати діалекти української мови. Митрополит Андрей Шептицький настільки поважав людність, що будучи єпископом на Франківщині, проповіді виголошував гуцульським діалектом.

— А як ставитесь до сленгу, зокрема до його використання у літературі та засобах масової інформації?

— Сленг — це жартівлива молодіжна мова, якою молодь прагне самовиразитись, оригінально подати свою думку. Коли працювала у Вроцлаві, колега лінгвіст у захваті розповідав нам, як під час футбольного матчу почув вигуки фанів: “Суддя, іди канарки доїти!” У цьому висловлюванні присутній гумор і підтекст. Підслухала вислів дівчат у львівському трамваї — “випаковуймося”. Звучить оригінально, цікаво. Використання сленгу у літературі можливе, але має бути пов’язане з естетичною доцільністю, а не даниною моді.

— Навчали не одне покоління студентів. Бачите якісь зміни у сучасній молоді?

— Кожне покоління — це діти свого часу. Не можна сказати, яке з них більш здібне чи менш особливе. Вагому роль у формуванні нового покоління відіграв технічний прогрес. Стрімкий інформаційний потік відбирає у них вміння заглиблюватись і аналізувати. Електронні передавачі інформації замінюють книги. Забуваємо, що книга зберігає енергетику автора, дає змогу вникнути у його стиль і мовні засоби.

Прогрес біжить вперед, а наша голова така ж, як і сотні тисяч років тому. Кожен прогрес — це дуже умовна річ. Ми порушуємо і втручаємось у природні процеси, при цьому не знаємо, як нові винаходи відіб’ються на наступних поколіннях. Ера колосальних технічних можливостей веде до тотального споживацтва. Франко гостро сказав про людину: “муха-одноденка”. Не будемо настільки критичними, та все ж спитаємо себе: хто ми такі, щоб порушувати унікальність природи, створеної Богом?

— У наш час модно вважати, що жінка здатна реалізуватись або в сім’ї, або в кар’єрі. Погоджуєтесь?

— І соціальна, і біологічна сфери важливі для реалізації жінки. Мудрість у тому, щоб гармонійно поєднати ці два світи. Мені це частково вдалося. Якісь прогалини, звичайно, були. Не завжди мала змогу приділяти достатню увагу дітям, бо соціальна сфера в радянські часи затьмарювала усе інше. Нас зомбували: “Праця, праця, праця”. При цьому маскулінний світ диктував свої умови, далеко не найперспективніші для жінки. Дітей ще з “Букваря” вчили: “Мама миє раму”, а тато на тапчані читає газету. Зараз, якби мене запитали, яка з двох сфер важливіша, то відповіла би, що сім’я. Маємо множитись, будувати міцні родини, виховувати на доброму прикладі дітей.

— Маєте секрети, як гідно сприймати свій вік, підтримувати фізичну і розумову діяльність у тонусі?

— Секрет у тому, що дуже люблю життя і ніколи не нарікаю. У Великодній понеділок 1944 року, коли мої дідусь з бабусею були в церкві, їхній будинок охопив вогонь. Дідусь у шоковому стані кричав, щоб рятували стіл. Мав там заховані долари, які заробив, будучи в Америці. Та згоріло все начисто, навіть бідолашний пес не вцілів. Мої рідні залишились ні з чим — мали лише те, з чим пішли до церкви. Але потрохи назбирали на життя і на хатину. Цей випадок навчив мене не шкодувати ні за чим, ніколи не впадати у відчай. Ще намагаюсь мати чисте сумління, віддячувати людям за найменше добро. Обмежую себе у їжі — це важливо. Багато читаю доброї літератури, зараз з приємністю перечитую подаровану книгу про “Молоду музу”: Лепкий, Пачовський, Луцький.

З досьє «ВЗ»

Сербенська Олександра Антонівна — доктор філологічних наук, заслужений професор ЛНУ імені Івана Франка, професор кафедри радіомовлення і телебачення факультету журналістики, дійсний член НТШ.

Народилася 1 березня 1929 року в містечку Золотий Потік (Бучацький район, Тернопільська область). У 1944-1945 роках працювала бухгалтером у Золотопотіцькому райфінвідділі Тернопільської області. У 1947-1948 роках була бібліотекарем Бучацької середньої школи, працювала учителькою Нагірнянської семирічної школи (Бучацький район).

У 1951-1958 роках — студентка філологічного факультету Львівського педагогічного інституту. З 1959-го почала працювати у Львівському національному університеті на кафедрі української мови філологічного факультету як старший лаборант, доцент кафедри.

У 1973-1985 рр. — доцент кафедри стилістики та редагування факультету журналістики. Від 1985-го до 1997 року очолювала кафедру мови ЗМІ на факультеті.

Нині — професор кафедри телебачення та радіомовлення. Автор понад 250 публікацій з питань української термінології, культури української мови, лінгводидактики, франкознавства, зокрема словників, посібників, монографій.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Олександра СЕРБЕНСЬКА: «По-новому подивимось на мовне питання, коли залишимо наші трагічні взаємини історикам»