Анатолій МАТВІЙЧУК: «Ми змінимо Україну, якщо станемо меншими циніками і більшими ідеалістами.

Співак, поет, композитор. Єдиний народний артист України із журналістським дипломом і єдиний журналіст, який співає. Навчався в індустріальному технікумі, був кочегаром, слюсарем і музикантом. Працював у газеті “Молодь України” та журналі “Музика”. Був телеведучим. А тепер — улюблений співак мільйонів. У збірках поезій “Ноїв ковчег”, “Предтеча”, “Сповідь” відкрив себе й як автор мужньої громадянської лірики. Його вірші, опубліковані в Інтернеті, облітали увесь світ, отримували свою плоть та кров і поверталися до автора істинно народною творчістю! Він розуміє, що неможливо змінити країну за один день. Це процес не одного десятиріччя і не одного покоління. Тому політикам і суспільству треба ставити реальні завдання і робити поступові кроки. “Гнів — це некерована енергія. Вона руйнує людину зсередини, не будучи виплеснутою. Тому її неможливо сублімувати. Енергія творення має іншу природу: її треба накопичити через позитивну інформацію — музику, пісню, поезію, молитву. Потрібен час виплакатись і відгніватись. Не поспішайте...”, — вважає поет, композитор, співак і журналіст Анатолій Матвійчук. Цінність думок таких людей полягає ще й у тому, що в переламні моменти нашого життя вони не впадають у крайнощі — їх не охоплює ані тотальний відчай, ані сліпа ейфорія. А в думках завжди присутня особиста позиція Митця.

— Анатолію, навіть у найстрашнішому сні не могло приснитися, що українська земля матиме власного нелюда-диктатора, людину малокультурну і малограмотну...

— В американського письменника Стівена Кінга в романі “Мертва зона” є епізод, де екстрасенс уперше зустрічається з конгресменом, який невдовзі має стати президентом США. Проходячи повз натовп він тисне руку екстрасенсові — і у того перед очима за мить пролітають картини майбутнього Апокаліпсису, загибелі світу... Щось подібне було і в мене при першій зустрічі з Януковичем. Багато років тому я був запрошений на концерт до 8 Березня в Донецьк. І ось, стою за кулісами місцевої Опери, де все відбувалося, і раптом зляканий шепіт: “Янукович!”. Він з’явився за кулісами у супроводі двох дебелих тілоохоронців, підійшов до мене впритул і став поруч. Я привітно усміхнувся йому, не маючи жодного поняття, хто це і що він тут робить. А він зміряв мене холодно-презирливим поглядом, мені стало не по собі. І пішов на сцену вітати жінок. Я запитав у режисера концерту, що це за один, а він мені: “Ти що, це ж наш губернатор, його тут так бояться”... Усі подальші мої життєві спостереження про цю людину були забарвлені отим першим враженням. І коли з’явилися перші знамення і пророцтва, що стосувалися цієї особи, я вже знав, Господь не допустить, щоб він керував нашою країною занадто довго. Сума матеріальних збитків, яких зазнала Україна за час його правління, порівняна хіба що зі збитками від Другої світової вій­ни...

- За своє звільнення українці заплатили найдорожчою ціною крові та десятків героїчних смертей. Чи зможемо це зрозуміти і зробити правильні висновки? Чи вдасться створити таку модель України, в якій все робитимуть для людей, а не проти них, де не буде бідності, відсталості, корупції та невдоволення владою?

— Для того, щоб зробити висновки і змінити наше життя, повинні змінити світогляд. У більшості населення Украї­ни він досі совково-мілітарний, імпортований з Росії. У його основі — тиранія, агресія, жорстокість, страх перед репресивним апаратом держави. Подивіться будь-який сучасний російський серіал: стандартний набір дійових осіб — менти, слідаки, спецпризначенці, бандити і ріки крові... Мілітарна свідомість провокує агресію простої людини проти всіх: президента, власного начальника, випадкової людини в транспорті, сусіда, дружини, власних дітей... І немає цьому кінця. Усе тоне в агресії, безнадії, страху і приниженні. Колись це мало закінчитися. І почалося все із Західної України, жителі якої частіше бувають за кордоном, бачать, як там живуть люди, як працюють, відпочивають, спілкуються. Цей досвід почав проникати на Схід, і це дало свої результати. Народ пробудив у собі почуття власної гідності.

- “Революції задумують романтики, творять фанатики...”. Наскільки це правдиво для нас. І ким ти залишився у своїх творчих майданних поривах. І чи романтиком? Вірші, які ти писав у ці революційні часи, облітали українців на різних континентах і поверталися до тебе як народні. А це свідчить про справжність митця.

— Ти не закінчив фрази: “...а користуються негідники”. Страшна гіркота в цьому цинічному вислові, але якби всі люди справді думали так, то ніколи б не наважилися на активний спротив. У такі моменти народом рухає не тверезий розрахунок, а емоційний порив. І віра у свою правоту. Але є завжди такі, хто не проти скористатися ситуацією. Комусь хочеться бути в епіцентрі уваги. Хтось піариться чи будує свою кар’єру. Я регулярно бував на Майдані — і у мене жодного разу не з’явилося бажання прорватися на сцену, виголосити палку промову чи закликати до якихось дій. Слухав виступаючих, спостерігав за людьми, потім йшов додому і трансформував свої емоції і спостереження у вірші. На сцену жодного разу мене ніхто не запросив, хоча політики, активісти підходили, віталися... Якраз напередодні фатальних грудневих подій, перемерзнувши на Майдані, я звалився з важким грипом і ускладненням у вигляді страшного бронхіту. У мене пропав голос... Все, що міг, — дивитися цю страшну картинку по телевізору, плакати від свого безпорадного становища і писати, писати, писати. І одразу кидати вірші у соціальні мережі. Їх передруковували українські видання в країні і за її межами, ці вірші читали на зібраннях і мітингах. Як і тисячі людей, відчуваю в собі якусь провину перед тими Героями, що загинули. Я й сам колишній, мабуть, загинув там, принаймні мої ілюзії на мирний спосіб повалення тиранії вмерли остаточно. Незадовго до вирішальної битви на Інститутській написав такі рядки:

Тирани обожнюють зброю,

Як спосіб лякання юрби.

Тирани — вони не герої,

А липкого страху раби.

Я знаю, що пізно чи рано,

В собі подолавши раба,

Народ переможе тирана,

Тому що Народ — не юрба.

- Продовжує й надалі панувати вбивче українське слово “зрада”. Не забуваймо, що майже 50 відсотків обрали Віктора Ющенка, як і стільки ж — Віктора Януковича. І перший, і другий зрадили державу. І за це мають нести відповідальність за стан справ у державі. А як мали би відповісти ті, хто голосував і за одного, і за другого! А це — кожен з нас. Як знайти доступні та зрозумілі кожному шляхи примирення?

— Люди, які стають президентами, до кінця так і не усвідомлюють, що реальна Україна і та, що існує в їхній уяві, — не одне й те ж. Віктор Ющенко свято вірив, що його українці — це такий собі сформований моноліт, якому тільки покажи напрям руху і скажи: “Друзі, я переконаний, ви знаєте, що робити...”. І всі дружно, як один, підуть колонами у світле європейське майбутнє... З Януковичем ще простіше, там працювала формула: “Я — пахан, а все — терпилы!”. Влада від Бога дається, і Бог не прощає, коли зраджують Його. Це — смертний гріх.

Якби я був президентом, почав би з інформаційного простору. Кому він належить? Кого робить популярними? Які ідеї продукує? Яку еліту формує? Чому з наших телеекранів зникли кращі українські митці, філософи, поети, музиканти? Де наше кіно, драматургія, національний гумор, наші традиції, наші моральні авторитети?! Свідомість формує наше буття, а не навпаки! Нинішній революційний час продемонстрував неймовірно високий рівень свідомості і самодисципліни багатьох українців. Пишаюсь цими людьми. Сподіваюсь, цей процес очищення і оновлення буде продовжуватись. Ми й досі потерпаємо не лише економічно, фізично, морально, а ще й інформаційно, навіть ментально, що стримує наш розвиток як народу і нації.

- Тих, кого наші вороги називали фашистами і екстремістами, стали гордістю нової країни, прикладом журналістського героїзму та мужності. Без чесних, принципових журналістів не було б цієї перемоги...

— Більшість політиків досі не зрозуміли, що всі їхні слова, телефонні дзвінки і таємні вчинки, їхні банківські операції і приватні контакти можуть у будь-який момент стати публічними. Журналісти сьогодні стоять на сторожі громадянського суспільства і здатні викрити будь-яку невідповідність між словами і вчинками. Пригадую, коли писав “Гімн Журналістів”, то деякі колеги іронізували з приводу цих рядків: “Ви сьогодні, як в бою, — на передньому краю, і безжалісно-брудна проти вас іде війна. В цьому вихорі біди Обриваються сліди, Але душі і серця Вір­ні Правді до кінця...”.

Нині, гадаю, ніхто не дорікне мені, що написав занадто патетично... Скільки журналістів опинилося на передовій, під ударами і кулями озвірілих спецзагонів. Пишаюся своєю першою професією, від якої багато взяв, насамперед уміння точно передавати зміст і емоцію... Єдине, що тепер потрібно від журналістів, щоб у наших ЗМІ не було брехні і відвертого інформаційного кілерства. Йде справжня війна, просто вона — інформаційна. Та навіть у цих війнах має бути перемир’я.

- Хоч криваві події позаду, проте українці й надалі живуть війною. Для багатьох це стало змістом життя. Бал правлять самодіяльна люстрація, анархія, мародерство, брутальність, агресія, бузувірство. Бракує здорового глузду, самокритичності.

— Як написано в Біблії, “час розкидати каміння і час каміння збирати”. Для руйнування потрібна була енергія незадоволення, обурення, гніву, помсти. Це — вибухівка, яка підриває режими, уряди і цілі держави. Для творення потрібна зовсім інша енергія: віри, надії, любові, милосердя, взаєморозуміння і єднання! Хтозна, чи політики здатні забезпечити людей такою енергією, адже вона значно вища, цінніша і рідкісніша. Нею володіють митці — музиканти, поети, співаки, письменники, художники, режисери. Вони здатні ділитися, віддавати цю енергію людям. Тільки, на жаль, не всі це розуміють і цінують. До слова, я тиждень шукаю контакту з деякими політиками, аби через них запросити кращих людей Майдану на свій великий сольний концерт “Полустанок Любові. Найкраще”, який відбуватиметься 7 березня в епіцентрі революційних подій у Жовтневому палаці. Україна має повернутися обличчям до своїх митців, повернути їх в рідний інформаційний простір, із довгого заслання, так, як нині вона повертає з ув’язнення багатьох несправедливо засуджених людей. Маємо стільки по-справжньому обдарованих особистостей, а на наших екранах і далі біснуються якісь вічні зайди... А все тому, що радіо і телебачення, як і всі інші сфери нашого буття, пронизанні корупцією, хабарництвом, смаківщиною, дилетантизмом і відвертим цинізмом. Ми змінимо Україну, якщо станемо меншими циніками і більшими ідеалістами. Саме такими були Герої з Небесної сотні. Ми не повинні зрадити їх.

Як ніколи, страшенно хочеться працювати… Слава Україні!!!