Олег ЦЬОНА: «Щоб стати європейцем, треба вичавити із себе пострадянське лайно»

Станіславський в дитинстві мріяв стати директором цирку, але судилося стати одним з найвидатніших режисерів у світі. Олег Цьона (на фото) в дитинстві мріяв бути клоуном, але став одним з провідних українських акторів не лише театру, а й кіно. Пан Олег знявся у восьми українських стрічках, серед яких «Тіні незабутих предків» Любомира Левицького та «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка. Про сучасне українське кіно, стан вітчизняного театру та пострадянські синдроми з Олегом Цьоною розмовляв кореспондент «ВЗ».

- Пане Олеже, знаю, що замість акторства, ви готувались до іншої професії...

— У мене був друг, з яким завжди мріяли про подорожі, про море. Ми викохали ціль стати моряками, вступити у морехідне училище. Після закінчення 10 класу поїхали в Одесу і нарешті вперше в житті побачили омріяне море. На той час були дуже модними «пацанами», ходили у джинсах, з довгим волоссям, за що мене в школі часто виставляли на лобне місце як приклад несусвітньої поведінки і того, як “не можна”. Батько до мого стилю ставився нормально, а от мама постійно сварила. Ось такими моднячими ми поїхали в Одесу і уявляли, що вчимося, вечорами розсікаємо по місту, всі дівчата наші… Але приходимо в училище і розуміємо, що реальність така: «казармений» режим, уніформа, коротка стрижка… Бігом з тієї території, доки нас не помітили. Прожили в Одесі майже тиждень, ночуючи на вокзалі, а ввесь день насолоджувались морем, розмірковували, як нам бути далі. Додумалися написати листа, мовляв, вас не зараховано в училище; кинули цього листа у поштову скриньку і поїхали додому. За кілька днів приходить відповідь, що нас не зачислено — ми дуже «засумували», батьки нас втішили…

- А як сталося, що ви маєте ще й диплом кухаря?

— Коли повернувся з армії, ідея мореплавства мене не покидала, і тут мені хтось підказав професію кока. Тому й вирішив стати кулінаром, щоб все-таки осідлати море. І коли вже вчився в кулінарному технікумі, в мені нарешті і остаточно перемогло бажання стати актором. Саме у ті часи, кінець 80-х початок 90-х, активізувався театральний рух і, готуючись до вступу вже в театральний інститут, я пішов у театр ПриКВО монтувальником. Ну а далі, після невдалої спроби вступу в Москві, Сергій Чорний запросив мене на прослуховування до Володимира Кучинського, коли той набирав трупу. Для Володі не мала значення відсутність акторської освіти, що на той час, до речі, було досить дивним і несподіваним.

- Театр Леся Курбаса часто гастролює, де доводилось побувати?

— Протягом усього свого існування ми часто їздили в Польщу. Починалося з того, що українська громада Польщі присилала нам запрошення, але потім у нас зав’язалися хороші стосунки з польськими театрами. Безпосередньо з Інститутом Гротовського, театром «Зар», театральним центром «Гардженіце», які надалі вже самі нас запрошували на такі собі театральні тусівки.

А десятиліття театру ми святкували в Америці. Це збіглося з нашою гастрольною поїздкою по таких містах, як Нью-Йорк, Вашингтон, Філадельфія, Клівленд, Детройд, Чикаго та інші. Але основна акція святкування дня народження була у Нью-Йорку, в Українському інституті Америки.

- Чим відрізняється зарубіжний театр від українського?

— В зарубіжному театрі дуже важко знайти театр у класичному розумінні, як є у нас. Бо, якщо брати Америку, то там все визначає Бродвей, де часто ставлять мюзикли. Є, звичайно, театри суто драматичні — це так званий класичний Станіславський. Америка взагалі любить Станіславського та його систему. Щодо Польщі, то це одна з небагатьох країн, в якій театр дуже підтримується на державному рівні. Там існує досить потужний театральний рух. Різниця, мабуть, в цьому й полягає — у нас дуже складно недержавним театрам. Мета практично кожного новоствореного театру — це, в кінцевому результаті, отримати державний статус, щоб мати хоч яке-небудь фінансування. Адже, висловлюючись пафосно, високе театральне мистецтво в Україні не окуповується.

- Активно знімаєтеся в українському кіно. Гра актора в театрі і кіно відрізняється?

— Це різні способи існування. Кіношний актор може почати свою роль з кінця або з середини, і при цьому він повинен відчути роль цілком. В театрі актор переживає свого персонажа від початку і до кінця (це коротке і, мабуть, поверхове пояснення). Хоча варто зазначити, що в актори я йшов з прагненням власне кіношного акторства. Театр розглядав як шлях до кіно. Але відповідально можу сказати: співчуваю акторам, які не мають можливості грати в театрі. Кіно не дає прямого спілкування з глядачем. Тому щасливі актори, які мають і одне, і друге.

- Зараз вас можна побачити у містичному трилері Любомира Левицького «Тіні незабутих предків», де ви зіграли сліпого професора, охоронця Книги тіней. Ця роль принесла сюрпризи?

— Коли вдягнув лінзи і переставав бачити, реально був у шоку: мене запевняли, що лінзи будуть прозорі. Зате коли після 2-4 годин сліпоти знімав лінзи, мені здавалося, що я розумію, що таке щастя бачити цей Божий світ.

- Вірите в містичні явища?

— Безумовно, вірю. Я, як і більшість з нас, забобонна особа, тому часто попадаюся на такі речі. А от щодо снів, то можу сказати, що в моєму житті було кілька таких віщих снів, які буквально наступного дня справджувалися. Наприклад, був сон, який стосувався служби в арміі. Приснилось, що я приїхав додому, сиджу з батьками — і тут приходить мій друг і каже: «Ти йдеш в армію». А через день я поїхав до батьків, і ця ситуація повторилась буквально, приходить так званий «почтальйон Пєчкін» і приносить мені повістку.

- Як ставитесь до попси в кіно?

— Незважаючи на те, що це не моє кіно як глядача, розумію, що це мова сучасних молодих людей, вони це сприймають. Хоча з дитинства люблю кіно про війну і якісні бойовики. Зніматися в хорошому попсовому кіно буду в міру пропозицій, хоча б тому, що не так багато кіно у нас в Україні, щоб нехтувати можливістю набратися кіношного досвіду. Ми ж говоримо, що в нас немає хороших кінорежисерів, нема кіноакторів. Але де ж їм взятися, коли немає досвіду?

- Чи відбувається євроінтеграція України в кіноіндустрії?

— Безумовно, відбувається, адже потроху з нас вичавлюється оте совдепівське рабське єство, і ми починаємо переймати хороші європейські кіношні традиції. Звичайно, є і багато аспектів, які я б не хотів переймати в Європи. Зате проникнення і так звана співпраця з російським кіно вже давно є. Вона полягає у тому, що вони приїздять сюди на дешеві майданчики і беруть наших акторів на другорядні ролі. Мені доводилося зніматися і в такому кіно, і доводилося проходити такі кастинги, де їхні режисери відверто казали: «Дело выглядит так: все главные роли, слава Богу, уже разобраны — их будут играть наши, зато есть маленькие роли, но много», — і це все кажуть нашим, вже досить знаним, акторам!

- На вашу думку, коли Україна стане повноцінною європейською державою?

— Коли вичавимо із себе все постсовкове, перепрошую на слові, лайно. На це потрібно багато часу. Хоча ми потенційні європейці. Україна ментально не монархічна держава. Нам не можна повертати себе в російську «орбіту», це буде неорганічно, що б хто не казав про братерство народів.

Довідка «ВЗ»

Олег Цьона народився 9 грудня 1962 року на Львівщині. Закінчив акторську студію при Львівському театрі ім. Леся Курбаса. З того ж року почав працювати актором театру. За час роботи у цьому колективі зіграв ролі Брата Домініка (“Сад нетанучих скульптур” за Л. Костенко), Віконта де Жуайоз (“Двір Генріха ІІІ” за О. Дюма), Батька (“Благодарний Еродій” за Г. Сковородою), Свидригайлова (“Забави для Фауста” за романом “Злочин і кара” Ф. Достоєвського), Юди та Хуса (“Апокрифи» за Лесею Українкою), Гаєва (“Садок вишневий” за А. Чеховим), Судді (“Ma-na Hat-ta” за І. Бахман). За роль Аристофана у “Хвалі Еросу” актор отримав премію за кращу чоловічу роль на Міжнародному фестивалі античної драми “Стобі” (Македонія). Знімався у восьми фільмах, серед яких “Данило Галицький” та “Поле крові” Я. Лупія, “Богдан” М. Мащенка, “Той, хто пройшов крізь вогонь” М. Іллєнка. У 2012 році отримав звання заслуженого артиста України.