Передплатити Підтримати

Євгенія КОНОНЕНКО: «Політики «косять» під сильних чоловіків, але безрезультатно»

Євгенію Кононенко (на фото) у мистецькому просторі знають як “письменницю-феміністку”

Авторка цього не приховує і досі вважає, що ні в українській літературі, ні у вітчизняному письменницькому середовищі немає сильних чоловіків. Розмовляємо з Євгенією Кононенко про гендерні стереотипи в українському літературному середовищі, місце жінки у суспільстві, вітчизняне книговидавництво у міжнародному контексті та національну ідею.

-Обидві ваші книги — власна «Російський сюжет» і перекладна «Люди з веснянками» Ґюго Гамільтона — про національну ідентичність. Це зараз найулюбленіша тема українських авторів?

—Щоб зрозуміти, що зараз відбувається у нашій державі, потрібно знати ситуацію інших країн. На будь-яких інтернаціональних письменницьких зустрічах розумієш, що пояснити українську ситуацію майже неможливо. Запитують, чи у нас забороняють розмовляти українською. Ніхто не забороняє. У нас нема української освіти? Та ні, є. То що ж вам не подобається? Пояснити важко. Українські села і російські міста. У 1984 році у Львові російська мова взагалі не звучала, а за незалежної України її чути. Київ — російськомовний, але ідеологічно він український. Люди можуть не володіти державною, але у суперечці з «донецькими» обстоюватимуть український проект. «Російський сюжет» — це якраз спроба розібратися у ситуації.

- Чи є паралелі між «Російським сюжетом» і «Людьми з веснянками»?

— Про Ґюго Гамільтона прочитала ще у 2003 році в The New York Times, коли була в Америці. Тоді ж зрозуміла, що в Ірландії абсолютно не така ситуація, як в Україні. Усі нобелівські лауреати Ірландії писали англійською. Не всі знають, що Оскар Уайльд був ірландцем — він асоціюється швидше з нестандартною орієнтацією, ніж з ірландським патріотизмом. Прочитавши книгу Ґюго Гамільтона, зрозуміла, що українська ситуація набагато краща. Довго шукала українського видавця. Якби «Людей з веснянками» видали у Росії, книгу рекламували б як доказ непотрібності маленьких вмираючих мов — у Гамільтона ірландськомовний батько ламає носа чотирирічному хлопчику за те, що він заговорив англійською. Звичайно, таким шляхом любов до ірландської мови не прищепиш.

- «Російський сюжет» присвячений проблемі села. Чи є вірогідність того, що село найближчим часом поглине мегаполіс, і воно залишиться лише у літературі?

— Ситуація не настільки плачевна. Цього року влітку була у селах Рівенської області — там і школи є, і гуртожитки подекуди. Є люди, які люблять сільське господарство, але своїх дітей бачать в місті. Мій головний герой — міський житель в селі. Прототипом населеного пункту стало справжнє село у Чернігівській області. Тепер у цього села навіть власний сайт є. Значить, не всі ще там вимерли (усміхається).

- Колись ви сказали, що образ сильного чоловіка в літературі виглядає штучним. Ваш герой теж штучний?

— У мене герой не сильний чоловік. Він схибив і не реалізувався. Головну думку свого життя він не додумав і навряд чи додумає. Така собі «зайва людина». Я і в житті не дуже бачу цих сильних чоловіків. Зараз політики «косять» під таких, але безрезультатно. Сильна жінка виглядає органічніше. Навіть якби політтехнологи доручили мені створити образ сильного чоловіка, не знаю, чи подужала б. Якщо і бачу сильних чоловіків, то на низькому рівні — працює на трьох роботах, щоб прогодувати сім’ю, але це його дратує, і він стає тираном для родини. Він нібито й сильний, але не усвідомлено. А для мене справжня сила поєднується зі свідомістю. Якщо ти працюєш на трьох роботах, це не дає тобі права кричати на дружину. А може, вам потрібно обом працювати. У добрих родинах все це вирішується. Інша річ, що не так і багато цих добрих родин.

- Ви критично висловлюєтесь про чоловіків не тільки як персонажів, а й як літераторів. Зокрема гостру шпильку від вас колись отримав Ірванець за пародіювання радянського дискурсу. Чи й досі ви вважаєте, що нема серед наших літераторів сильних чоловіків?

— От, скажімо, Стівен Кінг. Він у нас асоціюється з могутньою постаттю, навіть магічною. Серед українських письменників нема такого героя. Радянські автори були комічними. Ніхто не хотів бути схожим на Олеся Гончара. Більш почесно було бути Ліною Костенко за часів Брежнєва, ніж Дмитром Павличком у радянській парадигмі.

- А як же Шкляр?

— Так, Шкляр — такий собі мачо української літератури. Чимось він схожий на воїна — навіть зовнішність відповідна. Та він один. До того ж письменники-інтелектуали типу Андруховича з нього підсміюються. Але що б там не казали, національна риторика у нього пішла добре.

- Чи існує в українській літературі протистояння між жінками та чоловіками? Наприклад, багато чоловіків-письменників скептично ставляться до Оксани Забужко…

— Забужко в українській культурі створила цікавий феномен. Якщо чесно, трохи комічний. Для того, щоб створити власний письменницький бренд, варто не боятися говорити дурниці, як Андрухович про поділ України. Це висловлювання виглядає інфантильним — його ж не посадять за стіл, якщо знову будуть перекроювати кордони. У мене раніше був образ феміністки, журналісти провокували мене питаннями, стріляти чоловіків чи ні. В гендерному плані мені ще не поставили такого питання, на яке б я не змогла відповісти. Протистояння жінок і чоловіків в українській літературі у різкій формі відсутнє. Проте є жіноча проблема у суспільстві. Це не стосується кіл інтелектуалів, а от у заможних і бідних вона виявляється, щоправда, по-різному. Зараз молодим дівчатам телебачення нав’язує думку, що жінка — це товар, який завжди можна дорого продати. Щось на кшталт «не забудьте зняти трусики, коли ідете у нічний клуб». А продати себе не виходить навіть за дешево — візьмуть і не заплатять. З такими проблемами треба боротися. А у письменницькому середовищі якщо і є якесь протистояння, то лише в ігровому контексті.

- Щодо соціальної проблематики. Ви — один з авторів антології української малої прози за 25 років після Чорнобильської катастрофи «Україно, давай, Україно!», спеціально перекладеної чеською мовою…

— В одному з моїх текстів є метафора, що якби не західний вітер у чорнобильську ніч — перебудова не відбулася б. Всю ганьбу радянську винесло з цим вітром у Європу, і довелося пояснювати ситуацію. Люди вирішували питання самі, не чекаючи, поки за них це зробить держава. Проте про сам Чорнобиль у мене нема текстів, лише метафори.

- Наскільки відрізняються книжкові фестивалі та ярмарки в Україні і за кордоном?

— Цьогоріч відвідала Паризький салон. Приміщення там не порівняти з нашими українськими, проте будівля на околиці міста, і далеко добиратися. Але не люблю цього дискурсу «як чудово там, як погано тут». Звичайно, у Франції видають значно більше книг, ніж в Україні, але там, наприклад, немає творів ні бретонською, ні провансальською мовами. Буваючи у Франції, багато часу проводжу в книгарнях. Видається чимало книжок, які потім потрапляють у дешевий розпродаж. Розтиражованих авторів там одиниці, як і у нас, але вони — справді мільйонери. Уельбек значно заможніший, ніж Андрухович. У них є своя багатовікова історія — вони ще й досі вибачаються, що судили Бодлера.

- А в Україні немає своєї історії?

— Радянську історію підхопила Росія. В Україні видавнича справа фактично будується з нуля. У 1993-1994 роках видавництва легко могли збути свій товар українським книгарням. Тобто проблема українських видавництв — це здебільшого проблема розповсюдження. Звісно, у це треба вкласти чималий капітал, але це окупиться з часом. Будь-яка книга продається. Рідко коли видавництву повертають зовсім не розпроданий товар. Добре, що в Україні є традиція книжкових ярмарків — це допомагає просуванню книги. У Паризькому салоні цим не займаються — читачі за автографами туди приходять уже з власними книгами.

- Чи відчувається державний політичний тиск на літературу в Україні загалом?

— Письменники поки що цього не відчувають. Скандали із Винничуком та Матіос тільки додали їм популярності, ніхто їх не притягнув до будь-якої відповідальності. Винничук, взагалі, принизив статеві меншини, а не антиукраїнські сили. У більш цивілізованому суспільстві на нього подали б до суду геї. Особисто я утримуюся від політичних оцінок. Сталінізму знову в Україні не буде. Звичайно, є якісь великі процеси, яких ми не бачимо, але тоталітаризм на наші терени не прийде — це невигідно тим, у кого гроші на даному етапі. Навіть не тому, що люди боротимуться — у них мало сил. Письменники не могли зупинити сталінізм, вони могли тільки емігрувати. Цьогоріч я брала участь у такій акції, як сплав українських та російських письменників по Дніпру від Києва до Одеси. На борту був російський літературознавець Микола Александров, якого розпитували, як їх в Росії придушує Путін. На що чоловік відповів, що белетристи не відчувають тиску, проте «сила вільного слова невелика». Зараз старі письменники стурбовані тим, що їхні гонорари за незалежної України суттєво менші, ніж за СРСР. Ми «совок» не захопили, тому знаємо, що заробляти треба чимось іншим. Хоча б тими ж перекладами.

Довідка «ВЗ»

Сучасна українська письменниця і перекладачка Євгенія Кононенко народилася 1959 року у Києві. Живе у Києві, працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. Є членом Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Автор низки новел та багатьох перекладів з французької та англійської мов. Переклади французької поезії друкувались у “Березолі”, “Всесвіті” та iнших виданнях. За переклад антології французького сонета стала лауреатом премії ім. М. Зерова. Учасник багатьох міжнародних літературних, культурологічних і наукових форумів в Україні, Франції, США, Польщі, Фінляндії, Естонії, Росії тощо. У творчому доробку Євгенії Кононенко — поезії, оповідання та есеї, повісті та романи, кілька дитячих книжок, низка культурологічних розвідок на теми популярної культури та гендерних питань.