Наталія ДОБРИНСЬКА: «Сподіваюсь, моє ім’я допоможе зробити українську легку атлетику модною»

Олімпійська чемпіонка Пекіна з легкоатлетичного багатоборства, рекордсменка світу у приміщенні Наталія Добринська офіційно оголосила про завершення спортивної кар’єри. На НСК “Олімпійський” у перерві футбольного матчу між “Динамо” та “Іллічівцем” уболівальники бурхливими оплесками проводжали улюблену доньку Королеви спорту у неспортивне життя.

—Минулий сезон я вирішила пропустити. Думала, якщо відпочину, у мене з’явиться друге дихання, — зізналася Наталка Добринська. — Протягом 12 років відпрацьовувала літні і зимові сезони без відпочинку. Організм почав обурюватися. У мене не було мотивації, бажання вийти на змагання і, як кажуть спортсмени, зірвати під собою доріжку. Відвідувала спортивні змагання, спостерігала за юними спортсменами і постійно думала, як можна підняти українську легку атлетику, зробити її популярною серед молоді. Тепер, коли кар’єру завершено, це стало моїм основним завданням, ідеєю фікс. Сподіваюсь, моє ім’я допоможе мені у цьому.

- На юнацькому чемпіонаті світу у Донецьку українські атлети здобули лише одну нагороду. Нове покоління наших спортсменів уже не може конкурувати на світовому рівні?

— Неодноразово задавала собі це питання. Дивилася на нашу молодь: усі гарні, статні...Мабуть, річ у тім, що в Україні занепадає масовий спорт, не можемо обирати найкращих з кращих. Наприклад, у Німеччині на першості країни серед юнаків і дівчат лише у багатоборстві змагається понад 30 спортсменів. І так у кожному виді. Чемпіонат країни там триває близько тижня, швидше ніяк не можуть оглянути перспективну молодь. У нас же за медалі змагаються від сили двоє-троє. Коли дівчина розуміє, що вона — найкраща у своїй країні, стимулу нарощувати оберти у неї немає. А потім така “зірка” приїздить на чемпіонат світу і зі старту бачить: щонайменше 20 суперниць випереджають її за всіма статтями. Таке відкриття може зламати дитячу психіку.

Сьогодні молодь, так само, як і ми свого часу, перемагає не завдяки, а всупереч. У нас мало стадіонів і немає спеціалізованих легкоатлетичних шкіл, проте є чудові тренери, які знають, як виростити чемпіона. Є талановиті діти, однак їхні батьки зазвичай не зацікавлені у спортивному розвитку своїх нащадків. Чому ми перемагали? Не знали, що таке комп’ютер, і дозвілля у нас асоціювалося з вулицею і фізичною активністю. Сучасні ж діти величезну частку свого дозвілля проводять у віртуальному світі.

- Як підтримуєте себе у формі?

— Захопилася гольфом. Ця гра здається простою, але, взявши ключку в руки, розумієш, якої філігранної техніки вимагає від професійних гравців у гольф кожен удар.

- Ви азартна людина?

— Так. Але мій азарт обмежу­ється постановкою мети і її досягненням. Ніколи і ні на що не б’юся об заклад. Тим паче, не піду розважитися у казино чи випробувати везіння на гральних автоматах. Мабуть, для цього надто прагматична.

- Одне з найбільших ваших захоплень — малювання. Як часто берете до рук пензель?

— Під настрій. Коли є натхнення, розкладаю мольберт і можу довго малювати, заглиблюючись у себе. Поки що моя найкраща картина ще не написана. Коли малюю, забуваю про все на світі. І навіть не думаю, що саме хочу зобразити.

- Інше ваше захоплення — музика...

— Я купила губну гармошку і сказала собі: “Якщо навчуся на ній грати, наступною покупкою буде гітара”. Навчилася — не стільки грати, як забавлятися музикою. І гітару придбала. Стоїть у куточку, прикрашає мою кімнату. Навчитися грати на гітарі — дитяча мрія. Але якось не вийшло. Любов до музики мені передав дідусь, який щоразу привозив нам з сестрою сопілки, гармошки. А одного разу привіз фортепіано, яке досі стоїть у квартирі батьків. На ньому ніхто не грає...

- У вашій колекції спортивних нагород є і олімпійське “золото”, і світовий рекорд. Про які досягнення згадуєте з найбільшою приємністю?

— З особливою теплотою згадую своїх друзів. Про те, як уболівали за мене... Юнацький чемпіонат світу дивилася з усмішкою: діти виходили на доріжку з таким серйозним поглядом, сконцентровані, як у звичайному житті вміють робити не всі дорослі. А після фінішу показували кожен на свою майку з гербом країни, усім своїм виглядом демонструючи, що виступають за свою державу і страшенно цим пишаються (усміхається). Ми, мабуть, були такими ж.

Для багатоборця найважливішим видом є перший у програмі — бар’єрний біг. Як розпочнеш роботу, з таким настроєм і завершуватимеш. Не менш важливими є і заключні 800 м, які розставляють крапки над “і”. Для усіх нас ця дисципліна найважча. Неодноразово думала: ну що там такого — пробігти два кола? Що може статися? Але коли змагання тривають з ранку до вечора протягом двох днів, на обличчі учасниць читається тільки одна думка: “Не добіжу!” Перед стартом боїшся, женеш нав’язливі думки.

- Багато років тому під час першого нашого з вами інтерв’ю ви зізналися, що понад усе не любите 800 м...

— Зрозуміла одну річ: якщо не любиш того, чим займаєшся, ніколи не досягнеш успіху. Колись мені не вдавалося далеко штовхнути ядро. Дивитися на нього не могла, кожне тренування зі штовхання було для мене мукою! А потім переконала себе, як це цікаво і приємно. Ядро вимагає ювелірної техніки. У техніці штовхання є безліч деталей, які неможливо пояснити, лише відчути. Коли відчула “контакт”, “близькість” з ядром, воно почало летіти далеко.

- Вам часто сниться легка атлетика?

— За два тижні до старту мені стабільно снилося, що ніяк не можу знайти свої шипівки. Це один з найбільших жахів, який може уві сні побачити спортсмен. Сняться стрибки — далекі і потужні, або високі і майже невагомі. Окремі види багатоборства я і досі бачу уві сні. У спортивному житті ознакою вдалого виступу на змаганні було море... Якщо снилося блакитне і прозоре, це означало, що перемога буде моєю... А загалом мені подобається Червоне море. Одягаєш маску і трубку і йдеш дивитися підводний “телевізор”! Море у мене було після завершення виснажливого сезону, коли сил не залишалося ні на що більше, як зануритися у теплу воду...