Лідія РОТАРУ: «Сцену треба покидати красиво! Що я і зробила»

Перед кожним артистом рано чи пізно постає дилема: сім’я чи сцена. Лідія Ротару, не вагаючись, вибрала перше. І хоча потім сумувала за сценою, щиро зізнається, що якби життя повторилося знову, не роздумуючи, вчинила б так само. Бо має тепер найцінніший скарб: вірного друга — чоловіка, найкращу подругу — доньку, затишний дім і далеку від музики роботу. Аби відчути, яке воно, щастя Лідії Ротару, — заслуженої артистки України, колишньої солістки Чернівецького ВІА “Черемош”, а нині власниці ресторану, треба просто побувати у цієї привітної жінки вдома. Наша далека від музики розмова відбувалася в одній із віталень, стіни якої прикрашають великі фотографії минулих сценічних митей… Однак з більшою теплотою Лідія показує кімнату доньки, яка зараз далеко від дому.

- Лідіє, багато людей пам’ятають вас, коли працювали у Чернівецькій філармонії, були співачкою і їздили з концертами по всьому Союзу. Люди часто цікавляться: а чим зараз займається Лідія, а чи вона все ще живе у Чернівцях чи кудись переїхала?

— Я Чернівцям не зраджую! Тут наша сім’я створювалася. Тут народилася моя дитина, Соня, якій скоро буде 23 роки. Тут ми працюємо: мій чоловік — Сергій Хлябич, генеральний директор компанії “Мавекс”, і я — власниця ресторану “Піраміда”. Ось так все просто…

- Тобто друга життєва хвиля…

— Щось подібне до цього. Друга молодість, я б жартома сказала. Не почуваюся пенсіонеркою, в душі — молода. У мене багато ідей, планів, які треба втілювати.

- Про вас одна людина сказала: “Ліда — найдобріша з усіх Ротару”. А як би ви охарактеризували двома словами своїх братів і сестер?

— Одна риса у нас всіх спільна — ми дуже працьовиті. Один брат — Євген, займається магазином у Маршинцях, возить товар. Це великий магазин будівельних матеріалів. Працює там разом із дружиною Танею.

- Це той самий магазин “Софія” в центрі села?

— Так. Другий брат, Анатолій, великий господарник. Думаю, йому це передалося генетично. Обидва брати добре розуміються на техніці. Толік ще має свій цех, де виготовляє поліетиленову плівку, пакети. Є ще птахофабрика, ставок, земля. Брати дуже людяні, порядні, завжди прийдуть на допомогу. І це можна легко перевірити, бо в селі всі одне одного знають.

- Коли кілька років тому Буковину затопило, газети писали, що брати Софії Ротару на власному транспорті допомагали перевозити речі людей...

— По-іншому і бути не могло. Старша сестра Зіна була для нас як друга мама. Ми звикли у дитинстві їй все розповідати, робили разом уроки. Завжди телефоную їй. Вона порадить, підкаже, бо так і залишилася для нас другою мамою. Ауріка, наймолодша, дуже ділова. Софія хоч і досягла таких висот, залишається такою ж простою.

- Ви не живете у Чернівцях публічним життям, вас ніколи не можна побачити на велелюдних заходах …

— Це не для мене. В молодості цього не любила, а зараз — тим більше. Люблю спокійне і тихе життя. Ну, не зовсім тихе… Бо якщо, для прикладу, ми збираємося з рідними чи друзями, то вміємо гарно відпочити — не без цього.

- … Але ваші пріоритети — дім, робота, сім’я, чи не так?

— І завжди думки про доньку: як вона там, що робить. Вона ж навчається в Англії.

- Стосовно дому: ви сама все тут робите? Адже будинок у вас чималий?

— Сама всього не встигаю, у мене є помічниця. Але є багато роботи, яку не хочу довіряти нікому. На заміській дачі вирощую овочі, доглядаю квіти.

- Що вирощуєте?

— Цибулю, шпинат, щавель, петрушку, кріп, базилік, руколу, моркву, буряк. Закрутки теж роблю сама — за маминими рецептами. І використовую у своєму ресторані. Для мене слова “домашня кухня” — не просто слова у меню.

- Ви належите до жінок, яких називають модним словом “бізнес-вумен”. Це щось змінило у ваших стосунках у родині?

— Сім’я — це сім’я, вона не залежить від жодних чинників чи статусів. Кожен займається своєю справою. Кухня в домі — це моє, і готую я. Коли чоловік іде на роботу, встаю раніше, і поки він плаває в невеликому домашньому басейні, готую сніданок, подаю його на стіл. І вже потім займаюся собою, збираюся на роботу. А коли донька приїжджає на канікули, то повністю віддаюся кухні, щоб приготувати щось смачненьке.

- До речі, про вашу доньку. Ви народили її…

— У 39 років.

- А в такому віці жінки дуже балують дітей, страшенно їх опікують, роблять домашніми. А ви одну-єдину доньку у 14 років віддали вчитися за кордон.

— Соня — домашня дівчинка. Була колись… І тоді ми з чоловіком зрозуміли, що вона не буде самостійною, якщо весь час буде з нами. Звичайно, ми прагнули віддати їй всю любов та увагу. І в чоловіка народилася така ідея — навчання за кордоном.

- А ви як це сприйняли?

— Було страшно. Сама Соня цього не розуміла, коли ми її відправляли в Англію, в аеропорту так радісно махала нам руками на прощання. Півроку минуло, вона прилетіла додому і каже: “Я більше туди не поїду”. Пішла тут в школу, а за три дні все змінилося: “Їду”. Тут складала екстерном екзамени. Там вчилася спочатку в Шотландії, у коледжі Единбурга, потім переїхала до Лондона. Рік вчилася у Кембриджі — нульовий курс університету. Зараз вже на третьому курсі університету Кінгстона, Соня буде дизайнером інтер’єрів. Коли ми спостерігаємо з чоловіком за донькою, бачимо, що вона вже більше англійка. Як батьки сподіваємося, що таки повернеться додому, але з кожним роком все більше розуміємо, що їй це буде складно… Вона звикла до тієї країни, в неї інший менталітет, інші друзі. Коли приїжджає у Чернівці, каже, що приїжджає сюди лише заради нас.

- Про вашу доньку багато пишуть. Під сценічним ім’ям Соня Кей вона співає, і дехто каже: «О, хочуть зробити з дівчини зірку».

— А це абсолютно не так. Ні я, ні чоловік не хочемо, щоб вона була у шоу-бізнесі. Про кар’єру популярної співачки не йдеться. Вона поєднує навчання і спів. Пробує себе. Я вважаю, що для загального розвитку музика їй не завадить. А шоу-бізнес, ще раз кажу, ні, це не наша мета.

Донька співає під псевдо Соня Кей, але батьки не хочуть, щоб вона йшла у шоу-бізнес.

—До речі, про минуле сценічне життя. Ви знаєте два, можна сказати, щастя: артистичне — коли виходиш на сцену і тобі аплодує весь зал, і жіноче, коли у тебе затишний дім, люблячі рідні… Їх можна поставити в один ряд?

— Коли ми були молодими, багато гастролювали, і нам це дуже подобалося. Але чим старшими ставали, почала мріяти, щоб кожні вихідні ми накривали стіл, збиралися рідні, батьки… Бо не бачили нічого — ні літа, ні весни, ні осені — все гастролі, концерти, виступи, будинки культури, поїзд, літак, автобус. Жінка має бути щаслива як жінка насамперед. А потім — все інше, в тому числі кар’єра.

- Поєднати неможливо?

— Напевно, ні… Але в нашому випадку було трохи по-іншому, ми з чоловіком працювали в одному колективі, всюди їздили разом. Він був художнім керівником ансамблю “Черемош”, а я в ньому співала. Але це до народження дитини. Потім я зупинилася.

- Скільки ви вже разом з чоловіком?

— Наступного року буде 35 років спільного подружнього життя. Ми одружилися у 1979 році. З того часу наші стосунки майже не змінилися. Звісно, з роками любов змінюється, але повага і ставлення одне до одного — такі ж, як не дивно. Компаньйони чоловіка, а їм здебільшого по 40 років, кажуть, що хотіли б у нашому віці теж зберегти такі ж стосунки.

- А чим ще ви гордитеся?

— Тим, що, вийшовши на пенсію, освоїла комп’ютер, навчилася водити машину. І все це завдяки чоловікові. Сергій подарував мені машину, змусив навчитися водити. А вже згодом довірив вести справи ресторану. До ресторанного бізнесу я особливого потягу не мала. Хоча після школи, коли не вступила в медінститут, навчалася на курсах бухгалтерів-касирів. Чоловік казав: “Так, як ти зробиш, ніхто не зробить”. Зараз моя робота мені страшенно подобається.

- Ви так відверто говорите: «Коли вийшла на пенсію». Але ви завжди така стильна і модна, що слово «пенсія» з вами несумісне.

— Мені в “Однокласниках” написали: “Зітріть 62 роки, напишіть 30”. Це так люди коментували мої фотографії з дня народження. Віку справді не відчуваю. Це формальність — бути пенсіонеркою.

—Напевно, багато людей подумає: якщо у вас є ресторан, значить, ви вдома нічого не готуєте…

— Снідаємо і вечеряємо вдома, обідаємо в ресторані. На вихідні — люблю готувати тушкованого кролика, фаршируємо чи смажимо рибу, перець, робимо плов, холодець. Я печу млинці, сирники, роблю яблучний і сливовий пироги. Все, що мені рідні замовляють...

- Дім у вас великий. Рідні, в тому числі Софія Ротару, тут зупиняються?

— Тільки тут. Було б незрозуміло, якби жили в готелі.

- Ви здобували освіту як акушер і як французький філолог. Якби довелося працювати за згадуваними фахами, що для вас ближче?

— Я вже далеко не професіонал у цих справах, стільки років минуло. Але в ліках розбираюся, першу медичну допомогу надати теж можу. Щодо французької мови… Вже не знаю її так досконало. Коли ми відпочивали у Франції і реєструвалися у готелі, один француз мене приємно порадував, коли запитав: «Звідки у вас така добра французька?». Що стосується професії, то моєю заповітною мрією було стати лікарем. Але в медінститут не пройшла за конкурсом і вступила в Новоселицьке медучилище.

Працювала в лікарнях. А потім закінчила чотири курси факультету іноземних мов Чернівецького університету, французьке відділення. Пізніше перевелася в Київ в Інститут іноземних мов. Школа у Маршинцях була молдавська, і французьку у нас добре викладали.

- Якось, пам’ятаю, у своєму ресторані ви зібрали чернівецьких музикантів, які зараз живуть далеко. Це була ностальгія за минулим?

— Не без неї… Часом її бувало дуже багато. Але ми чудово розуміли, що всьому свій час. І що йти зі сцени треба красиво і вчасно. Що я і зробила. А гарні спогади будуть.