Роман РЕВАКОВИЧ: «Світ для мене перестав існувати тоді, коли вдома з’явилося фортепіано»

Відомий польський музикант, диригент і композитор, музично-громадський діяч Роман Ревакович – частий гість міста Лева.


Пан Роман — один із фундаторів і натхненників львівського фестивалю сучасної музики «Контрасти». Його підтримці завдячують багато українських композиторів, особливо молодь. Завдяки цьому енергійному чоловікові Польща почула українську музику, бо саме Роман Ревакович є засновником і артистичним директором фестивалю «Дні української музики у Варшаві». Про велику любов до музики, роботу з чоловічим хором «Журавлі», своє українське коріння і особисте життя музикант розповів чистою українською мовою журналісту «ВЗ» в ексклюзивному інтерв’ю перед концертом у Львівській філармонії.

- Як народилася ідея заснувати Дні української музики у Варшаві?

— Я з українською музикою пов’язаний понад тридцять років. Початки моєї зустрічі з українською музикою — це український чоловічий хор “Журавлі”, який був заснований у 1972 році і досі працює у Польщі. Я співав у цьому хорі чотири роки, а пізніше став його диригентом. Десять років вів цей колектив. Це була для мене нагода познайомитися з деякими іменами українських композиторів, оскільки я, навчаючись на всіх рівнях музики і у середній, і у вищій школі, на жодній лекції не почув предмет “українська музика”.

- “Журавлі” — професійний хор?

— Самодіяльний. Ми виконували українську класику — Лисенко, Бортнянський, обробки народних пісень.

- І відтоді ви закохалися в українську музику?

— Справжній контакт з українською музикою у мене почався у дев’яностих роках минулого століття, коли я почав приїжджати в Україну і познайомився з львівським середовищем композиторів. З цього знайомства зародилися “Конт-расти” у Львові. А оскільки про українську музику у Польщі майже ніхто нічого не знає, з таких міркувань і виникли перші «Дні української музики у Варшаві». Я запросив до Польщі український хор “Дударик”, композитора Юрія Ланюка, інших виконавців... Це був 1999 рік. Газети рясніли матеріалами, у яких музичні критики казали, що існує така музика, а ми про неї нічого не знаємо. Після успіху першого фестивалю наступний ми провели лише через два роки. До проведення третього фестивалю долучилася Національна філармонія у Варшаві. Не помилюся, якщо скажу, що це єдина філармонія у світі, яка провела фестиваль української музики. Тобто люди у Польщі чули і знають українську музику. Але допоки інформація про цю музику не потрапить у шкільну програму, важко буде говорити про її належне місце у свідомості польського суспільства.

- Читала, що ви маєте українське коріння...

— Мої батьки — переселенці під час акції «Вісла» на північ Польщі. Батьки розмовляли українською мовою, а ми, живучи у Польщі, прислухалися. Мама з татом до нас говорили українською, а ми їм відповідали польською. Треба було приїхати нам у Бережани, що на Тернопільщині, до маминої рідної сестри, і з’ясувалося, що мені легше спілкуватися з моїми ровесниками українською мовою, ніж їм хоч кілька слів сказати польською. І сталося диво: я зумів перевернути свій язик на інший бік (сміється. — Г. Я.) і заговорив українською. Коли я сьогодні в Украї-ні бачу людей, які, крім “как на русском, на другом говорить не могут”, — я їх не розумію. Для мене ця проблема перестала існувати, коли мені виповнилося десять років. Не хочу вдаватися до політичних моментів, але був час, а це були шістдесяті роки минулого століття, коли існував негативний стереотип про українців. Тепер усе змінилося, і я щасливий, що між нашими країнами існує дружба, що Польща є адвокатом для України у Європі, ну і, звісно, Польща була першою краї-ною, яка визнала незалежність України. А я зараз збираю “вершки” у цій ситуації: будую мости, налагоджую культурні зв’язки між Польщею і Україною, знаючи ці дві країни і їхні культури.

- Молодь не сприймає класики, віддаючи перевагу модним течіям: рок, джаз... Що треба зробити, щоб молоде покоління не лише відвідувало нічні клуби, а й іноді слухало класичну музику?

— Це проблема освіти. Поки загальноосвітні школи не зрозуміють, що навчання культурних предметів, у тому числі і музики, є вагомою частиною загальної освіти, буде існувати ця проблема. Математика, фізика, хімія — вагомі предмети, але мусить бути відведений час і для культури. Скажімо, у Німеччині загальноосвітні школи навчають своїх дітей грати на різних музичних інструментах. І не лише навчають: ці школи мають свої симфонічні оркестри. Зрозуміло, що ці діти грають на любительському рівні, але вони вже чують класичну музику, тягнуться до справжньої музики.

- А коли ви почали займатися музикою?

— Пізно, у дванадцятирічному віці. Вдома був акордеон. Мама наша була дуже музикальна, хоча й не вчилася музики. У мене є на два роки молодша сестра Марія. Вона — літератор, зараз живе в Америці. У дитинстві вона першою навчилася грати на цьому інструменті. І тоді її віддали у музичну студію вчитися гри на мандоліні, а мене — на акордеон. А потім у нас в хаті з’явилося піаніно. От тоді світ для мене закінчився. Якщо мої друзі ганяли у футбол чи грали у баскетбол — я не відходив від інструмента. Професор, у якого я вчився, сказав, що на піаніно починають грати з п’яти-, шестирічного віку, але не з 15 років. Але я таки його вмовив, і коли через півроку поїхав в Ольштин на конкурс, — переміг. Всі були здивовані, коли почули, що я навчився грати на фортепіано за шість місяців. Мені ще тоді казали, що фортепіано — не для мене. Пропонували вчитися грати на віолончелі. Але все, що не починається на літеру “ф”, для мене не існувало. Тож коли я закінчив восьмий клас, треба було вибирати подальшу школу. Але оскільки фортепіано — річ на той час для мене неможлива, батьки подали документи у школу з математичним нахилом. Та я все ж таки вмовив маму, щоб звідалася у музичній школі, може, мене все ж таки візьмуть. Мамі вдалося зустріти влітку директора музичної школи. Директор погодилася взяти мене на віолончель. Я був розчарований: віолончель не починається на літеру “ф” (сміється. — Г. Я.). У мене руки делікатні — яка віолончель? Тому мене зарахували на... гобой, бо у цей момент було єдине вільне місце у школі. На гобої вчив мене грати старий гобоїст. Як я одного разу побачив, який у нього викривлений від гри на цьому інструменті палець, жахнувся. Тому грав на гобої, тримаючи інструмент на пульті для нот (сміється. — Г. Я.). У мене був друг. Він вчився на фортепіано, бо пізніше мав грати на органі. Як я йому заздрив! Одного разу він мене привів до свого викладача Вацлави Данилюк. Пані Вацлава займалася зі мною у вільний час і від листопада до травня зробила таку програму, що у травні я зіграв вступний іспит до середньої школи, і мене прийняли на фортепіано. Досягнувши мети, вирішив, що піаністом не буду, треба рухатися далі. Тому у консерваторію вступав не на фортепіанний відділ, а на теорію музики.

- Крім того, що ви — музикант, диригуєте оркестром, ще й пишете свої твори?

— Це не зовсім так. Мене називають композитором, але це перебільшення. Коли я навчався на теорії музики, нам давали завдання писати композиції. Викладачеві, який вів цей предмет, подобалася моя творчість, і він мені порадив вступити ще й на композицію. Я написав багато композицій, вони непогані. Але моя композиція стала в конф-лікті з моїм диригуванням у хорі “Журавлі”. Бо коли я став його диригентом, мусив для себе вирішити — писатиму абстрактну музику чи диригуватиму таким серйозним хором? Композиція — порожня розмова з порожнім аркушем. А мені треба було бачити негайно те, що я роблю. І я вибрав диригування, бо це — живий процес.

- Попри все, ви залишили хор “Журавлі”?

— Після трьох років мого диригування хором “Журавлі” поїхали у велике турне до Америки. Це був 1986 рік. За місяць ми дали понад 20 концертів. У деяких містах мали по два концерти на день. 1300 місць у залі, і всі продані. Ми мали шалений успіх. Зал вставав під час концерту: ми співали з “Гайдамаків” “Молітеся, браття”, “Виростеш ти, сину” Симоненка. На концерти приходила в основному українська діаспора. Слухачі були здивовані: хор з Польщі співає українською мовою. У 1989 році ми вперше приїхали в Україну. Виступали у Києві, Каневі, Рівному і у Львові. Їхали в Україну з українською піснею до її джерела і переживали, як нас сприйме український слухач. Ми взяли зі собою відеооператора, який мав знімати наш виступ. Коли ми повернулися до Польщі, і я переглядав запис, запитую у нього: “А де хор?”. А він мені відповідає: “Де не поставлю камеру — там таке в очах, такий настрій...”. Потім ми ще двічі приїжджали з цим хором в Україну. І нас завжди теп-ло і щиро приймали. А тоді ризикнули організувати тур Східною Україною — Полтава, Луганськ, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Кіровоград, Черкаси, Київ. Як нас там приймали! Ми мали шалений успіх. Тоді нашим конферансьє був Василь Вовкун (пізніше міністр культури і туризму України. — Г. Я.). Він виходив на сцену і казав: “Жертвам комунізму, жертвам фашизму, жертвам сталінізму — панахида”. І ми співали наприкінці першого відділення панахиду хвилин десять. Я сходив зі сцени, не кланяючись, а зал — мовчав. Це було посеред листопада у 1991 році, за два тижні перед референдумом. І ніхто не аплодував. Коли ми переодягнулися у вишиванки і знову з’явилися на сцені, тільки тоді нас зустріли оваціями. Ми вже були на Олімпі, і я розумів, що треба шукати щось нове. Тому й вступив на диригентський відділ, який закінчив у 1996 році.

- Коли ви вперше виступили у Львові як диригент?

— У 1995 році, коли ще навчався на диригентському, на моєму шляху з’явилися «Контрасти», на яких я диригував львівським оркестром. Мій зв’язок з Україною пов’язаний, насамперед, з композитором Юрієм Ланюком. Я привіз до Львова Кшиштофа Пендерецького з краківським оркестром, і вони виступили у польській катедрі. Це була велика подія і для львів’ян, і для нас.

- У Варшаві маєте свій оркестр?

— Ні. Я — «холостяк». Диригую тільки тими оркестрами, які працюють при філармоніях чи театрах. Це складніше, але набагато цікавіше.

- Ви багато гастролюєте. Коли повертаєтеся з гастролей, хто на вас вдома чекає?

— Дружина і кіт.

- Ваша дружина має відношення до музики?

— Вона — піаністка. І — львів’янка. Моя дружина років з 20 тому приїхала до Варшави продовжити навчання, і ми там познайомилися. Зараз вона викладає у музичній школі і виступає з концертами.

Довідка «ВЗ»

Роман Ревакович закінчив Музичну академію ім. Ф. Шопена у Варшаві за спеціальністю теорія музики, згодом — диригентський факультет, вивчав композицію. У 1983-1993 роках керував чоловічим хором «Журавлі», з яким гастролював у США, Канаді, Західній Європі та Украї-ні. Багато років як диригент та організатор різних музичних заходів пропагує українську музику в Польщі і польську — в Україні. Чотири рази реа-лізував «Дні української музики у Варшаві». Роман Ревакович — засновник та голова фонду Pro Musica Viva, який займається просуванням та підтримкою різноманітних музичних ініціатив.