Передплатити Підтримати

Олексій Богданович: «Заводити багато друзів – завелика розкіш»

З народним артистом України, лауреатом Національної премії ім. Т. Шевченка Олексієм Богдановичем можна розмовляти на будь-які теми, крім… особистого життя.

Кілька років тому, коли довелося брати інтерв’ю у актора в Києві, почула таке: «У мене вдома своя аура, все так, як я хочу. Боюсь цю ауру порушити. У своє особисте життя теж нікого не пускаю, бо боюсь, аби його не зруйнували. Місце, де я є сам собою, де я не артист, а проста людина, оберігаю. Якщо і це місце буде публічним, то що залишиться мені? Можу лише сказати, що моє особисте життя таке ж, як у всіх людей. Ті ж проблеми. Я й на базар ходжу зі списком, що треба купити. Прибираю. Я — реальний персонаж». Коли нещодавно знову спілкувалися з Олексієм Богдановичем, він своїм переконанням не зрадив.

Про кіно, театр, Богдана Ступку та незіграні ролі — в інтерв’ю актора кореспондентові “ВЗ”.

— Раніше ви багато знімалися. Як зараз складаються стосунки з кінематографом?

— Говорити зараз про кінематограф з мого боку буде зухвало, тому що він у тому значенні слова, яке мало би бути, нині не існує. Українське кіно майже не знімається. Навіть не можу назвати останній український фільм, який подивився. А те, що знімається, в основному московські замовлення: серіали, «мильні опери», мікросеріали, телефільми… Це не можна назвати кінематографом, це — телевізійна продукція. Змушений у такій продукції теж зніматися — мене ця чаша не обминула. Не хочу виправдовуватися, пояснюючи, чому це робимо. Для себе знаю відповідь: краще зніматися, ніж взагалі не зніматися, тому що втрачаєш кваліфікацію. Якщо рік-два не працюєш, то виходиш перед камеру і почуваєшся затиснутим, незграбним… Втрачаєш професію. Тому час від часу треба ставати перед камерою і грати. Звичайно, хотілося б грати не те, що зараз, але наразі — ми заручники ситуації. Залишається сподіватися, що наша країна повернеться обличчям до свого кіно і буде вкладати у нього гроші, щоб воно існувало. Адже український кінематограф має великі традиції, здобутки і напрацювання, у нас є творчі люди, які вміють якісне кіно знімати, грати у ньому і писати сценарії. А цей потенціал не використовується.

— І все-таки, ви знімаєтеся?

— Це — проекти, які ідуть на Росію, але зйомки відбуваються в Україні…

— Був у нас унікальний актор, якого залюбки знімали не лише в Україні, а й у Росії, Польщі… Богдан Ступка.

— Досі важко говорити «був», «ходив», «говорив», «співав», «жартував», «знімався»… Організм чинить опір цим словам, хочеться, щоб вони звучали у теперішньому часі: «живе», «сміється», «грає»… На жаль, Богдана Сильвестровича ми уже згадуємо у минулому. Це була людина величезного обдарування і бажання жити, творити й своїми руками, голосом, думками, сльозами робити цей світ трошки кращим. Не можу сказати, що був другом Богдана Ступки, бо для дружби у нас завелика вікова різниця. Ми були добрими колегами, партнерами. Пригадую одну з моїх перших вистав у театрі. Вистава була препогана, але Богдан Сильвестрович, будучи уже народним артистом України, підійшов до молодого артиста Богдановича, взяв за руку і сказав: «Ви знаєте, ви мене вразили!». А я знаю, що вистава погана. Але щось він, напевно, зміг зрозуміти в мені і дав мені надію, тому що «потопити» людину у цій ситуації було легко, сказавши: «Боже мій, що ти робиш!? Іди, дитино, звідси і не вертайся!». Був у шоковому стані, а Ступка підійшов і кількома словами дав мені надію. Цей випадок завжди згадую. Богдан Сильвестрович часто мене підтримував.

Актори спілкуються між собою, але мало хто допускає іншого до себе всередину. Ми закриті і рідко розкриваємося. Мені Богдан Ступка якось розкрився під час зйомок фільму «Єлисейські поля» у Парижі. Це були 90-ті роки минулого століття, страшенне безгрошів’я. Розумна пані Лариса — дружина Богдана Сильвестровича — наладувала йому величезну валізу з консервами та іншими наїдками. А я приїхав без нічого, думаючи, що нам заплатять гроші і усе можна буде придбати тут, у Парижі. Грошей нам не заплатили, а ті, які були, швидко закінчилися. І Богдан Ступка взяв мене під опіку зі своєю валізою. Таку батьківську опіку я відчував, напевно, лише від свого рідного батька. Знімалися там два тижні. Це не було спілкування зірки і молодого артиста, це було спілкування двох людей нарівні.

— Пригадуєте якийсь кумедний випадок з того періоду?

— Сидимо з Богданом Сильвестровичем на Монмартрі, п’ємо якесь дешеве пиво, їмо консерви… Кажу: «Богдане Сильвестровичу, мені ще можна простити — я молодий артист, їм консерви. Але ж ви — народний артист України!..». А Ступка відповідає: «Не балакай, пий!». У Богдана Сильвестровича була домінанта теплоти, доброти і мудрості.

— Акторська професія зазвичай займає чи не весь час, інколи не залишаючи його на відпочинок, сім’ю, спілкування з друзями… І все одно ви прагнете на сцену. Чому? Чи не виникали у вас сумніви у правильності вибору?

— Мабуть, доля така — бути на сцені. У нас жартують: «Що тільки не зробиш, аби в шахту не лізти!» Можна іще в космос полетіти, але для цього треба мати двадцять мільйонів доларів (сміється. — Л. П.). Щодо сумнівів, то, звісно, вони виникали і виникають. Актор, який не сумнівається — заскорузлий. Я схильний до постійних сумнівів — у своєму обдаруванні, в цікавості глядача до мене… Сказати, що уже чогось досяг, що займаю своє певне місце в театрі, — це було б зухвало з мого боку. Ніколи цього не кажу. Перебуваю у постійних сумнівах, тому що сумнів дає можливість рости, не зупинятися на тому, що ти вже зробив. Можна було б лягти у гамаку і тішитися, що тебе люблять, цінують, «на тебе» ходять — можна розслабитися. Але, як тільки ти розслабишся — кінець! Сумніви дають можливість і потенціал бути цікавим глядачеві у майбутньому, а не спекулювати на тому, що уже зробив.

— У березні святкуєте ювілей — 50 років. Якою роллю відзначите цю дату?

— Перечитав величезну кількість п’єс, романів із «прицілом» на те, що б міг взяти до постановки на свої 50 років. Заплутався у всьому перечитаному, тому що є хороша п’єса, а є ще краща, там краща така лінія, там — інша… Зупинився на «Бурі» Шекспіра.

— Який типаж героя, у якого перевтілюєтеся, вам найближчий?

— Не знаю, який це має бути образ, але точно знаю, що поки що не хочу грати комедійні ролі. Я їх зіграв багато у своєму житті, хоча не вважаю себе комедійним актором. Якось після вистави, у якій у мене була саме комедійна роль, до мене підійшов один хлопчина і сказав: «Я відкрив для себе, що ви — прекрасний драматичний артист!». Був здивований, бо завжди вважав себе драматичним артистом, а молоде покоління, яке дивиться комедії, не знало цього. Тому із комедіями трохи почекаємо. Переходжу на інший етап життя, і хочу грати серйозні драматичні ролі.

— Коли видається вільний час, чим любите його зайняти, аби відпочити душею?

— Міняю спосіб життя, намагаюся знайти можливість кудись поїхати. Акторська професія висотує багато енергії і сил — не так фізичних, як моральних. Тому два місяці у Києві у такому темпоритмі — і ти уже «готовий», уже треба кудись себе «виривати». Беру машину і їду подорожувати — в інше місто, в іншу країну, якщо вдається. Треба переключити себе з цієї вічної гонитви, у якій перебуваю, і не лише у театрі, адже є кіно, громадська діяльність, радіо, фестивалі, конкурси тощо — на все це ти змушений витрачати час. На себе залишається дуже мало часу — навіть на спортзал, у який мрію ходити, але не можу. Хоча розумію, що акторові спортзал просто необхідний. Мабуть, неправильно живу, бо не вмію розподілити свій час, і на себе його не залишається, а це дуже погано. Єдине, що залишається, — це ліс. Живу біля лісу, там прекрасні озера, джерела… Ото виходиш з дому і просто собі ідеш, ідеш у повільному ритмі і в такому ж ритмі працює твій мозок. І таким чином заспокоюєшся. Коли сильне нервове напруження, треба себе чимось налякати. Лякаю себе так: їду до свого товариша, і ми літаємо з ним на дельтаплані.

— Чи вірите ви у таку дружбу, коли можна зателефонувати другові о третій ночі і роз­по­вісти про свої проблеми?

— Хотілося б вірити у таку дружбу, у щиру любов. Але намагаюся не спекулювати цим, не можу зловживати часом і терпінням людини. У цьому сенсі я — делікатний. У мене високі вимоги до дружби, тому її мало хто витримує. Друзям треба віддавати багато часу, з ними треба зустрічатися, спілкуватися, випивати, їздити на шашлики, на природу тощо — тоді ця дружба підтримується. Якщо цього немає, дружба, як і любов, хиріє. Заводити багато друзів — для мене завелика розкіш. Інколи роблю «візити ввічливості», коли людина весь час мені телефонує, прагне спілкування, то примушую себе бодай раз у місяць до неї заїхати і поговорити, бо інакше мене мучить сумління, і таке відчуття, що чогось не зробив чи когось образив. Намагаюся звузити до мінімуму коло спілкування свого приватного життя.

— А для себе у вас час залишається?

— Вечірній і нічний час. Щоб бути професіоналом, треба багато знати, багато читати — і не лише художню літературу. Якщо не триматимеш руку на пульсі, відстанеш від кращих мистецьких взірців. Намагаюся і досі вчитися.

Довідка «ВЗ»

Олексій Богданович — народний артист України. Народився 23 березня 1963 року у селищі Береза Глухівського району Сумської області. Там закінчив середню школу. У 1980 році приїхав до Києва і вступив на акторський факультет театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого. З четвертого курсу працював у Націо­нальному театрі ім. І. Франка, куди його запросив Сергій Данченко. В театрі зіграв близько 50 ролей, понад 30 ролей у кіно. У Олега Бійми знявся у «Блакитній троянді», «Острові любові» і «Злочині із багатьма невідомими» (за цей фільм у 1996 році Богданович отримав Національну премію ім. Т. Шевченка), в «Украденому щасті» (оновленій версії), у фільмі «Єлисейські поля», в серіалі «П’ять хвилин до метро»... Лауреат мистецької премії ім. А. Бучми. Володар двох премій «Київська пектораль» та премії «Людина року-2004».