• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Надія КАЛАМЄЄЦЬ: «Не важливо, хто ти зараз є, важливо знати, чого ти прагнеш, і йти до своєї мети»

Надія КАЛАМЄЄЦЬ: «Не важливо, хто ти зараз є, важливо знати, чого ти прагнеш, і йти до своєї мети»

Молода київська художниця Надія Каламєєць – людина не лише надзвичайно творча, а й обдарована багатьма талантами. Найбільше із захоплень – малювання – зробило її відомою ілюстраторкою.

Любов до музики привела в коло однодумців, які створили свій гурт, а бажання вчитися і пізнавати тонкощі людської душі допомогло здобути диплом психолога. Аби мати можливість малювати і творчо розвиватися, Надя свого часу змушена була зробити непростий вибір між великим спортом (сім років займалася плаванням у Школі Олімпійського резерву) і мистецтвом. Отож тем для розмови з молодою мисткинею дуже багато.

- За освітою ти — психолог. Коли й чому прийняла рішення здобути саме цей фах?

— Рішення займатися психологією прийшло, коли я навчалася у класі 8-9-му, — каже Надія Каламєєць. — Пам’ятаю, якогось вечора я чітко побачила себе психологом: сиджу у кріслі, допомагаю людям розібратися з їхніми проблемами, реалізуватися у житті… Коли я прий-няла це рішення, то змушена була залишити заняття спортом — я сім років ходила на плавання, що забирало у мене весь вільний час. Я пішла у Київський палац творчої молоді на гурток психології, де проводили різноманітні і дуже цікаві тренінги. Там я познайомилася з багатьма людьми, які за покликанням були справжніми психологами. З ними я спілкувалася навіть на такі теми, як містика, ізотерика, розкриття можливостей людини. Згодом ми організували філософський гурток, у якому ставили питання і намагалися на них відповідати, гуляли, проводили багато тренінгів. Це була уже позагурткова робота. Саме ці тренінги допомогли мені розкритися і зрозуміти, що насправді я хочу малювати.

- Чи не простіше було одразу піти вчитися на художника?

— Не пішла вчитися на художника, бо побутувала думка, начебто це професія, якою на хліб не заробиш. З дитинства я уявляла художника в образі бідної голод-ної людини, яка не може заробити собі на життя, ходить по парку, спить на лавці, малює портрети… Але від покликання не втечеш, і я все одно малювала. Але це не завадило мені вступити на психологічний факультет Київського педагогічного університету. Мені було дуже легко і цікаво вчитися — дізнаватися багато нового про себе і про людей. Багато занять проводилося у формі тренінгів. Я почала розкриватися як творча особистість, говорити про те, чого я хочу. На останньому курсі я зробила висновок, що моє покликання — мистецтво. У коридорі університету я розвісила фотографії своїх робіт, усі дивувалися: «О, ти малюєш!?».

- Чи довелося попрацювати за фахом — психологом?

— Я не жалкую про те, що пішла вчитися саме на психолога, хоча за спеціальністю і не працювала — проходила лише практику. У Києві мало вакансій за нашою спеціальністю. Лише наприкінці навчання ми дізналися, що у дипломі буде зазначено вузьку спеціальність — «шкільний психолог». Мої однокурсники влаштовувалися хто як міг: хтось пішов працювати у психіатричну лікарню ім. Павлова, хтось — менеджером чи у дитячий садочок вихователем… Але чиє покликання було психологія, той таки реалізував себе у своїй спеціальності. А я казала, що хочу малювати.

- …І почала малювати?

— Я зрозуміла, що бажання здійснюю-ться, головне — знати, чого ти хочеш, іти туди, куди ведуть тебе твоя інтуїція, серце. На п’ятому курсі я почала активно шукати роботу у видавництвах. Якось познайомилася з дуже цікавою жінкою — головним редактором містичних програм на «Інтері», — яка написала казки для дорослих «Легенди Андромеди» і через самвидав опублікувала. Це була моя перша книга, яку я проілюструвала. Я багато спілкувалася з професійними художниками і зрозуміла, що головне — відчути себе ілюстратором. Почала писати у різні видавництва, пропоную-чи свої роботи. Я спілкувалася з однією дуже талановитою знайомою, яка вчилася на художника-ілюстратора і видала уже кілька книжок. Вона мені говорила, що все погано, художники нікому не потрібні… А я заперечувала, казала, що все добре, що мені інтуїція підказує: шукай і знайдеш. Знайома все одно була налаш-тована песимістично. Я тоді розлютилася, сіла ввечері за комп’ютер, знайшла адреси українських видавництв і у шість із них написала листи такого змісту: «Доб-рого дня! Мене звати Надійка, я мрію стати ілюстратором. Ось мої малюнки» — і відправила, виклавши деякі свої малюнки. А вранці уже отримала відповіді від двох видавництв. Одне з них написало, що малюнки мої дуже сподобалися, навіть вони почали підшуковувати мені спеціальний дитячий проект. Просили розповісти про себе, чи маю я спеціальну освіту художника. Я чесно відповіла, що навчалася ще у школі в художній студії, але на художника не вчилася. Вони мені більше не відповідали. А друге видавництво просто запросило в офіс. Так я потрапила у видавництво «Грані-Т». Я уже проілюструвала кілька їхніх книжок.

- Як почалася твоя співпраця з «Видавництвом Старого Лева»?

— У «Видавництво Старого Лева» я написала не відразу. Думала, мені до нього ще треба «дорости», воно було для мене якимось особливим, — так підказувала інтуїція. Я намалювала кілька шоколадно-кавових картин, як дівчинка грає на скрипці в лісі — ці малюнки згодом стали ілюстраціями до деяких «Шоколадних віршів про кохання». Пам’ятаю, як вперше потрапила до Львівської майстерні шоколаду. Там була ятка, де продавали книжки з яскравими малюнками. Вони мені так сподобалися за стилем, що під багатьма я могла підписатися. Мені так захотілося малювати! Якраз мала шоколадно-кавову серію, але про це ніхто не знав. Пригадую, я тоді навіть розплакалася, але не від горя, а від сильного пориву і бажання потрапити ілюстратором у це видавництво. Сказала собі: «Я хочу, щоб мої малюнки були тут!». Думала, що це буде кінцевим пунктом мого довгого шляху як художника-ілюстратора, коли я намалюю щось для Майстерні шоколаду. Тоді я й написала у «Видавництво Старого Лева». Мар’яна Савка, головний редактор цього видавництва, мені передзвонила. У Мар’яни тоді виникла ідея до Дня святого Валентина для Майстерні шоколаду зробити книжку «Шоколадні вірші про кохання», щоб там були кохання, кава, шоколад, — мої улюблені теми. Так почалася моя співпраця з «Видавництвом Старого Лева».

- Проте у тебе є ще чимало захоп-лень, одне з яких — музика…

— Я з дитинства любила співати. Принцесою тоді для мене була Руслана — її альбоми я могла слухати годинами, а слухаю-чи, співала разом з нею. Проте мені не вистачало музичної освіти — я й зараз не знаю нотної грамоти. Моя подруга колись була художнім керівником оркестру, сама вона — бард, пише чудові пісні, грає на гітарі. У неї такий підхід до музики, як у мене — до малювання: якщо хочеш чимось займатися, якщо тобі це до душі, — будь ласка! Вона створила гурт, який грав кавер-версії на відомі хіти. Рік ми грали на різних концертах, у київських клубах, в інших містах — у Дніпропетровську, наприклад, на різних фестивалях. Якось навіть на весіллі — спеціально зробили весільну програму. Грали навіть твори Горана Бреговіча. Я на своїй

бас-гітарі виконувала партію віолончелі. Але мене завжди вабили архаїчні інструменти — дуже любила барабани, конго… Навіть два місяці вчилася грати на барабані в музичній школі Стеценка. Граю також на дримбі. Якось працювала з одним львівським гуртом — вони запропонували мені «подримбати» з ними. Потім захопилася справжнім шаманським бубном з Алтаю — придбала його у знайомої, яка має ізотеричну ятку в Києві. До неї приїжджала знайома шаманка, яка мала зі собою два бубни, казала, що будь-кому вона свої інструменти не віддасть. За тим бубном ганялося багато людей. У мене тоді не було грошей, але знайома замовила у мене картину для своєї дочки, я намалювала і за ті гроші купила бубен. Інколи граю на ньому.

- Чи не сумуєш за великим спортом?

— Зі семи до чотирнадцяти років я зай-малася плаванням. З дитинства вода була для мене невід’ємною складовою життя. Спочатку ходила на платну секцію, але згодом заняття стали безкоштовними, бо з’ясувалося, що це — дитяча середня спортивна школа Олімпійського резерву №9. Відібрали дітей, які навчилися плавати і плавали з ентузіазмом. Сім років плавання... Часто брала участь у змаганнях. Був навіть такий випадок у Польщі, в Катовіцах, де проходили міжнародні змагання. Мені тоді було одинадцять років. У своїй віковій категорії я посіла перше місце — мені кубок подарували. Але потім я почала розуміти, що великий спорт, якщо займатися ним професійно, забирає увесь вільний час. Пригадую, коли уже тренувалася останній рік, на сусідній доріжці плавала Яна Клочкова…

- Тобто, навіть плаваючи, мріяла про пензлик і папір?

— Я паралельно займалася і в художній студії, яку мені довелося залишити заради плавання. Відчула, що це не моє, проте я дуже вдячна долі за роки занять плаванням. Це безцінний досвід. Влітку ми їздили у спортивні табори, де теж посилено тренувалися. Пригадую, найбільший мій крос лісом був завдовжки сім кілометрів. У чотирнадцять років я сама почала займатися йогою. Займалася також бойовими мистецтвами. Я навчилася слухати своє тіло, розуміти свої бажання. Найщасливіша людина — та, яка займається тим, чим вона хоче займатися, до чого прагне її душа. Найголовніше — слухати себе і знати, чого ти хочеш. Не важливо, хто ти зараз є, важливо знати, чого ти прагнеш, і йти до своєї мети.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Надія КАЛАМЄЄЦЬ: «Не важливо, хто ти зараз є, важливо знати, чого ти прагнеш, і йти до своєї мети»