• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Роман КЛИМОВСЬКИЙ: «Якось отримав замовлення на виступ «Терції» о 3-ій ночі. А о 7.30 ранку «піккардійці» вилетіли зі Львова…»

Роман КЛИМОВСЬКИЙ: «Якось отримав замовлення на виступ «Терції» о 3-ій ночі. А о 7.30 ранку «піккардійці» вилетіли зі Львова…»

Романа Климовського по праву можна назвати сьомим «піккардійцем». Прихильники вокальної формації «Піккардійська терція» не побачать його на сцені, але він чи не найбільше з усіх робить для того, щоб шестірка голосистих чоловіків на цю сцену виходила. Напередодні 20-річчя «Терції» «Високий Замок» знайомить своїх читачів із незмінним менеджером акапельного гурту Романом Климовським.

— Романе, у «Піккардійській терції» лише ви і Роман Турянин — не корінні львів’яни…

— Так, Ромко — із Закарпаття, а я народився на Тернопільщині. І хоча з двох років уже жив з батьками у Львові, дуже люблю рідний край. У дитинстві кожне літо проводив у діда з бабцею в Ягільниці. Вони змалку привчали мене прокидатися з першими півнями й допомагати по господарству. У місті я б не навчився так ставитися до праці. Саме на селі заробив на свої перші джинси. Мозолі ще довго були на руках…

— Ви закінчили «Львівську політехніку». Маєте технічну освіту…

— Так, за освітою я — інженер-технолог переробки пластичних мас і еластомерів. Правда, за спеціальністю так і не працював. Бо вже з третього курсу почав займатися тим, чим займаюся досі — менеджментом музичних колективів. Але технічна освіта мені в житті знадобилася. Вона зобов’язує до дисципліни, порядку, точності. А ще вчить бачити проблему і шляхи її вирішення.

— Першою групою, з якою ви почали працювати, був легендарний «Мертвий півень»…

— Пропозиція такої співпраці стала для мене несподіванкою. Хоч у мене й були дружні відносини з усіма учасниками «Мертвого півня», а також з «Плачем Єремії», «Клубом шанувальників чаю»... Усі ці музиканти творили у Львові власне, окреме середовище. Мені у цьому середовищі було цікаво. До нього також належали актори, зокрема курбасівці, письменники… Пригадую, як познайомився з Юрком Андруховичем. Зачитувався його віршами, а тут — особисте знайомство. Це для мене було громом серед ясного неба! У ті роки Андрухович разом з Віктором Небораком і Сашком Ірванцем запровадили у Львові власну премію для поетів-початківців. Нагороду вибирали в магазині, на полиці з алкоголем — купували пляшку найдорожчого напою (усміхається. — Г. Г.).

— Ви були причетні і до «Океану Ельзи»…

— Так, у мене були моменти співпраці і з «Океаном Ельзи», і з Русланою. Але у той час я вже працював із «Терцією». А всидіти на двох чи трьох стільцях — важко. Хочеш-не-хочеш, а в якійсь із робіт почнеш халтурити. А таке — не для мене. У якийсь момент вибрав тільки «Терцію».

— Вперто називаєте себе менеджером, а не продюсером…

— Дев’яносто відсотків з тих, хто в Україні називає себе продюсером, — насправді менеджери колективів або директори чи адміністратори. Обов’язки продюсера і менеджера — кардинально різні. На продюсерові — фінансування проекту. А крім цього, творча складова: він формує репертуар, працює над стилем, звучанням... Продюсування — це, в першу чергу, саунд-продюсування. В Україні це слабо розвинуто. Саме через це за останні роки практично не з’явилося цікавих творчих одиниць.

— Що таке менеджмент такого колективу, як «Піккардійська терція»?

— Це — важка щоденна праця. На Заході в кожного учасника колективів на кшталт «Терції» є персональний менеджер. За цією схемою, у «піккардійців» мало б бути шість персональних менеджерів (усміхається. — Г. Г.). А я як керівник проекту вже мав би більше спілкуватися і працювати не безпосередньо з артистами, а з цими менеджерами.

Менеджмент «Терції» — це, в першу чергу, розробка тактики і стратегії розвитку колективу. Також на мені — фінансові питання, узгодження графіків, організація записів, гастролей, переїздів, проживання… Я ніколи не вимикаю мобільний телефон. Робочі нюанси доводиться вирішувати і ночами. Якось отримав замовлення о 3-ій ночі — на тут ж добу: «Шановні друзі, просимо вас завтра виступити там-то. Про квитки на літак ми вже подбали». І о 7.30 ранку усі «піккардійці» вилетіли зі Львова.

— За вісімнадцять років співпраці з «піккардійцями» ви так і не уклали контракту…

— Працюємо на джентльменській угоді. І наша співпраця перевірена роками. Вона побудована на міжлюдських взаєминах, на довірі один одному. Зараз навряд чи хтось так працюватиме. Більшість нових музичних одиниць — це проекти, контракти на які укладаються на п’ять років. При цьому два роки йдуть фінансові вкладення у розкрутку, а подальші три роки — проект працює на повернення інвестицій і на прибуток. Років десять тому в Україні був «бум» таких проектів. Але зараз більшість з цих імен ми навіть не згадаємо… Людина — не конвеєр. Багато хто просто не витримав такого графіка роботи. Хтось — спився чи «сів» на наркотики, хтось — пішов у монастир… Я це розумів. Тому для «Терції» свідомо обрав зовсім інший шлях розвитку — йти вперед маленькими, а не семимильними кроками. Але йти впевнено, твердо і якісно. Так, щоб ні в кого не повернувся язик розкритикувати цей колектив за творчі помилки. Таких помилок просто не повинно було бути.

— Чи існує в колективі система штрафів?

— Колись пробував щось таке запровадити, але не прижилося. Система покарань — це не про «Терцію». Усі непорозуміння стараємося залагоджувати словесно. Спізнення? Бували… Бувало навіть таке, що хтось запізнювався на поїзд. Вихід — один: «Чоловіче, на Любінській — аеропорт. Завтра у нас виступ там-то о такій-то годині. Прошу прибути вчасно!».

— Для шоу-бізнесу «Піккардійська терція» — «неформатний» колектив. Наш шоу-бізнес побудований на корупції, багато що вирішують знайомства…

— Знайомства відіграють велику роль не тільки в українському шоу-бізнесі, а й скрізь. А от питання «формату-неформату» невдовзі буде зовсім неактуальним. Розвиток Інтернету і новітніх технологій відкрив будь-кому доступ до будь-якої музики. Зникає монополія, яку раніше мали радіо­станції і музичні канали. Ситуація на музичному ринку змінюється. Хорошим ходом була б поява в Україні нішевих радіо: якесь крутило б тільки джаз, якесь — тільки класичну музику, а якесь — популярну музику. І кожна з цих радіостанцій мала б свого слухача. А то ті радіо, які є, переважно крутять все накупу. Така мішанка також потрібна, але має бути й альтернатива.

— А з корупцією у шоу-бізнесі, гадаю, зустрічалися, і не раз…

— Напевно, жодному артистові не вдалося цього уникнути. І «Піккардійській терції» не раз доводилося чути про платні ефіри й бачити «прайси», цифри у яких були на рівні із цінами на рекламні ролики… Але за двадцять років ми не заплатили за свою присутність у радіо- чи телепросторі жодної копійки! Найбільш критичною ситуація із платними ефірами була наприкінці 1990-х — на початку 2000-х. З часом радіо і телеканали навчилися заробляти й по-іншому. Тому зараз вже не так «доять» артистів.

— Скільки кілометрів на своєму віку сколесила «Піккардійська терція»?

— Важко сказати… Мабуть, у сумі двічі об’їхали Земну кулю. Гео­графія виступів «Терції» — дуже широка: від США — до Сінгапуру. Одні з найпам’ятніших гастролей відбулися в Італії, куди з нагоди Дня матері нас запросила Українська греко-католицька церква. Ми мали змогу не тільки порадувати слухачів своєю музикою, а й обійти Рим в довжину і впоперек (усміхається. — Г. Г.). Незвичними були гастролі до Сінгапуру — країни із зовсім іншою філософією, ритмом і способом життя. Нас попередили, що тамтешня публіка напрочуд стримана. Що її найпалкіший прояв захоплення — тихі оплески. «Нічого», — подумали хлопці. І врешті-решт підняли зал на ноги! Так жителі Сінгапуру змінили свої традиції (сміється. — Г. Г.).

— За виступами «піккардійців» спостерігаєте з-за куліс чи із залу?

— І так, і так. Знакові концерти стараюся дивитися із залу. А більшість виступів проводжу за кулісами.

— А ви ніколи не мали мрій чи амбіцій бути не в тіні цієї шестірки співаків, а стояти разом із ними на сцені?

— Та ні! Сценічна кар’єра — абсолютно не моє. Тим паче, кар’єра в акапельному гурті. Цього мистецтва треба ого-го скільки вчитися. Хоча у мене таки була одна нагода побути на сцені у складі шести «піккардійців». Це було під час гастролей у Варшаві, у Залі конгресовій. Зібралася вся еліта музичної Польщі: Budka Suflera, Чеслав Нємен… Наприкінці цього концерту був фінальний вихід усіх учасників. На той час ми відпустили Андрія Капраля до готелю відпочивати — його страшенно боліла голова. А на сцену замість Андрія у його костюмі вийшов я.

— Більшість артистів заробляють на корпоративах. «Терція» — не зовсім корпоративний колектив…

— Від корпоративів не відмовляємося, бо знаємо, якщо хтось хоче бачити «Піккардійську терцію» на своєму святі, то точно знає, кого запрошує. Звісно, для таких колективів, як наш, найкращий варіант — сольні концерти. І вони у нас, на щастя, є. Хоча «бум» на сольні виступи в Україні минув. Тепер навіть найбільш успішним «гастрольним» артистам важко працювати «на касу», без спонсора…

— Передвиборчі тури оминають вас?

— Зараз ми з головою занурені у святкування 20-річчя. Останні п’ятнадцять років не брали участі у жодному глобальному партійному передвиборчому проекті. Хоча не скажу, що ми — повністю поза політикою. І на цих виборах висуваються наші друзі. Якщо запрошують, і ми в цей час вільні — підтримуємо їх.

— Що залишається у житті Романа Климовського поза «Терцією»?

— «Терція» й залишається (сміється. — Г. Г.). «Терція» — моя сім’я. Як і дружина та двоє синів.

— Знаю, що ваша віддушина — риболовля…

— Не нагадуйте! Мені зараз важко про це говорити — уже рік не мав нагоди поїхати… Мене зовсім не цікавить улов. Головне, сидячи на кріслі, закинути у воду вудочку — і мовчки у цілковитій тиші спостерігати за заходом сонця. Так за двадцять-тридцять хвилин можна відпочити на кілька місяців наперед.

— Колекціонуєте люльки…

— У мене зовсім невелика колекція — близько десяти люльок. Зараз у мене немає часу на куріння люльки. Вона вимагає повного спокою — душевного, емоційного… Узагалі хочу кинути палити. Але навряд чи це станеться до 29 вересня — дня нашого концерту у столичному Палаці «Україна» (усміхається. — Г. Г.).

— Ви майже постійно за кермом. Алкоголю, вочевидь, практично не вживаєте…

— Зрідка і в помірних дозах.

— А у «Терції» часом не «сухий закон»?

— Перед концертом — так! А після концерту алкоголь дозволений. Звісно, в межах розумного (усміхається. — Г. Г.).

Довідка «ВЗ»

Роман Климовський народився 30 березня 1971 р. у с. Ягільниця Тернопільської області. Закінчив «Львівську політехніку». У 1991-1993 рр. був менеджером гурту «Мертвий півень». У 1994-1999 рр. працював заступником директора мистецького об’єднання «Дзиґа». З 1994-го і до сьогодні — менеджер вокальної формації «Піккардійська терція».

P. S. 24 вересня 2012 року «Піккардійська терція» відзначатиме своє 20-річчя на сцені Львівської опери. А 29 вересня святкування продовжиться у столичному Палаці «Україна». На головній сцені країни «Терція» дасть великий сольний концерт, у якому візьмуть участь її творчі друзі: Руслана, Марія Бурмака, Тарас Чубай, Павло Табаков, гурти «Мандри», «ТіК», «От Вінта»… Ці артисти на власний лад переспівали «багатоголосі» пісні «піккардійців». Кавери на акапельні хіти увійдуть до триб’ют-альбому, що побачить світ до ювілею формації. Також до 20-ліття «Терції» вийдуть подарункова вінілова платівка і mp3-збірка усіх десяти альбомів колективу.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Роман КЛИМОВСЬКИЙ: «Якось отримав замовлення на виступ «Терції» о 3-ій ночі. А о 7.30 ранку «піккардійці» вилетіли зі Львова…»