Володимир ЯКИМЕЦЬ: «Навіть мама звикла до мого прізвиська Дональд»

Напередодні гучного святкування 20-річчя «Піккардійської терції» (у Львові – 24 вересня, у Львівській опері; у Києві – 29 вересня, у Палаці «Україна») журналіст «Високого Замку» зустрілася тет-а-тет з кожним із «піккардійців». Відтак, починаючи з цього тижня, щоп’ятниці на сторінці «Гість» наша газета публікуватиме відверті інтерв’ю-портрети з усіма учасниками легендарної вокальної формації.


Розпочинаємо цю серію бесід з розмови із Володимиром Якимцем (або просто Дональдом). Бо, скільки б «піккардійці» не повторювали, що в їхньому колективі немає лідерів, для загалу Якимець був, є і буде «візитівкою» легендарного гурту.

— Не дуже хвилююся перед 24 вересня (саме ця дата є днем народження «Терції». — Г. Г.), — розповідає Володимир Якимець «ВЗ». — Для мене це рядовий день народження, який хочеться відсвяткувати так, аби не було соромно. Зізнаюся, більше переживав перед нашим 10-річчям. На той час ми випустили чотири альбоми і більше виступали в Польщі, ніж в Україні. А от наступні десять років ми вже не просто билися головами об стіну українського шоу-бізнесу. За останнє десятиліття відчули себе досвідченішими, професійнішими. Зрештою, кожен з нас став дорослішим. І роботи в Україні у нас побільшало.

— Для акапельного колективу 20 років на сцені, тим паче українській, — подвиг. Завдяки чому «піккардійцям» вдався цей подвиг?

— Нам пощастило з самого початку — опинилися в потрібному місці у потрібний час із потрібним матеріалом. На початку 1990-х, коли Україна стала незалежною, відчувалося неймовірне національне піднесення. З’явився інтерес до народних пісень, до патріотичної музики, до творчості українських композиторів, яких до того мало хто знав. Телебачення та радіо шукали новий, сучасний музичний матеріал. Почали з’являтися пісенні фестивалі: «Червона рута», «Марія»… І несподівано виявилося, що в Україні є барди, рок-групи… Українська музика умить стала популярною, модною. І ми зі своєю акапельною музикою влучили в яблучко. Десь до 1998-го, коли український шоу-бізнес звернув на невірний шлях, яким йде й досі, можна було вільно творити. І робити це українською мовою. Україномовні пісні у тебе забирали з руками і ногами. Наші «Старенький трамвай», «Богдан», «Пустельник» звучали з кожного куточка.

— Чому українці не зуміли зберегти потребу у своїй, україномовній, музиці?

— Ми зберегли потребу у своєму, як і любов до свого. Але в один момент забули про те, що повинні самі вирішувати, що слухати. Віддали свою культуру людям, яким не варто було довіряти цю сферу нашого життя. Українці споконвіку мають здатність надіятися на когось. Та не на тих понадіялися… У цих людей виявилися свої погляди, смаки. Їх нам і нав’язали. А ми проморгали межу, за якою україномовного музичного продукту почало ставати все менше і менше. Самі винні! Хто винен львів’янам, що у 2005 році на День Незалежності до Львова запросили Глюкозу? Ситуація ускладнюється ще й тим, що маємо під боком такого сусіда, як Росію. Не маю нічого проти росіян, але маю багато що сказати негативного на адресу Росії як держави. Вона досі залишається імперією.

— Як повернути ситуацію на користь всього українського?

— Не знаю… Виросло покоління, яке дбає тільки про те, щоб забезпечити себе. Не маму з татом, а себе. А з такими «кадрами» навряд чи можна організувати потужні студентські страйки чи революцію. Такими людьми легко управляти: дав 200 гривень — і вони роблять, що їм накажуть. Усі теперішні протести перетворилися на боротьбу за щось суто своє: бізнесмени — за зниження податків, студенти — за ректора чи стипендії, афганці — за пільги…

— Чим для вас є «Терція»? Приходите в колектив як додому чи як на роботу?

— Буває по-різному — і як на роботу, і як додому чи до сім’ї. Буває, збираємося на репетицію, а до репетиції діло не доходить — півтори-дві години говоримо на якусь важливу тему. Деколи нам потрібно тиждень не співати або навіть не бачитися. Такий колектив, як «Піккардійська терція», — важка праця у психологічному, людському плані. У кожного — свої амбіції, погляди, почуття гумору, гонор…

— Усі «піккардійці» в один голос повторюють, що в колективі немає лідерів. Але все одно троє з вас — на авансцені, а троє залишаються дещо збоку. Не конфліктуєте через це?

— Лідерів у нашій формації таки немає. Інша річ — є більш впізнавані, а є — менш впізнавані учасники. Нудика, Капраля і мене люди частіше впізнають, ніж Шавалу, Турянина чи Богача. Ми, порівняно з хлопцями, даємо більше інтерв’ю, нас частіше показують по телевізору великим планом. А мене з самого початку запам’ятали ще й завдяки кольору волосся (усміхається. — Г. Г.). Але жодних конфліктів через «лідерство» між нами не виникає. Ніяких образ чи конкуренції.

— Ви — суворий художній керівник?

— Аж ніяк. Якби був суворим, мене давно звільнили б з цієї посади. Я можу інколи крикнути, навіть на сцені. Але це не тому, що такий у мене стиль роботи. Просто іноді потрібно швидко зібратися, сконцентруватися. Зрештою, моє художнє керівництво зводиться до того, що стежу за репертуаром, складаю концертні програми, проводжу репетиції. У всьому іншому ми — рівноправні. Тому на мене також можуть накричати (сміється. — Г. Г.).

— У музичну школу ви пішли раніше, ніж у звичайну, — у п’ять років. Були вундеркіндом?

— Єдине, що вирізняло мене з-поміж інших дітей, — біле волосся. У всьому іншому був звичайною дитиною. У музичну школу мене віддали батьки, які самі любили співати. Мій тато — геніальний чоловік. Від п’ятирічного віку і до часу, коли я навчався у музичному училищі, він ходив за мною як тінь. Деколи з тапком, деколи — з ременем. Для такого «кіндер-вундера», як я, це було найкращим стимулом займатися музикою. Мені ж як усім хлопцям хотілося поганяти м’яча, погратися у «войнушки». Тато не раз потім казав: «Стою з тим ременем, серце крається… Але розумію, що стояти треба!». Дякую татові за це. І мамі дякую — за те, що в дитинстві навчила мене сили-силенної народних пісень.

— Через своє світле волосся почувалися «білою вороною»?

— Років з 13-14-ти мене не на жарт почали дратувати погляди сторонніх на моє біле волосся. Розумів, що на мене постійно оглядаються. Це було мукою… Років до 18-ти мене ще й постійно врікали — ходив з червоною ниткою на руці. Досі у мене залишилося несприйняття надмірної уваги до мене. Не люблю, коли після концерту за сценою утворюється велике скупчення людей. Ніяковію від цього… А коли з середини 1990-х мені у спину на вулицях почали співати: «Вам-пам-пара-па-пам-пам…»… Перші півроку було приємно. А потім… Думав: люди, ну я ж не ховаюся від вас, не їжджу у лімузинах, не посилаю на три букви «рожеві кофтинки»; я — нормальна людина, прийдіть на концерт — і там, у залі, заспівайте зі мною «Старенький трамвай».

— У вас — незакінчена вища музична освіта…

— У консерваторію вступив у 1993-му. На той момент уже займався творчістю, «Терція» якраз поїхала на «Червону руту», де стала дипломатом, пішли перші замовлення на концерти. З’явилися навіть прояви зіркової хвороби… І для мене не все з того, чого нас навчали у консерваторії, було цікаве. А я — з тих, хто не любить робити те, що не подобається. У дев’яноста відсотках ситуацій я цього не роблю. Сам винен, що не відвідував у консерваторії певні предмети. От мене і відрахували… Хоч згодом і усвідомив, що така поведінка студента — хамське ставлення до викладача. Через два роки я поновився у вузі. Але мав право вчитися лише на платному відділенні. А це було недешеве задоволення. Навчання на відділі хорового диригування у консерваторії коштувало приблизно стільки ж, скільки юрфак Франкового університету. У мене таких грошей не було і навіть не намічалося. Тому і не довчився до диплома… Мабуть, я, Андрій Шавала і Ярослав Нудик — єдині серед музикантів лауреати Шевченківської премії, які не мають вищої музичної освіти.

— Прізвисько Дональд ви отримали ще в студентські роки…

— Так, це було у перший тиждень навчання у музичному училищі. Під час уроку фізкультури, коли ми грали у футбол, однокурсник Ігор Наконечний ні з того ні з сього гукнув: «Дональде, пас!». Відтоді я — Дональд. Коли мені було років 24-25, це прізвисько дістало мене. Хотілося казати усім, щоб називали мене Володею, Володимиром або й Володимиром Ярославовичем. Але з часом остаточно змирився з тим, що я — Дональд. Навіть моя мама звикла до цього прізвиська!

— Серед «піккардійців» ви найдовше холостякували, одружилися у 36 років…

— Так складалося… Не вірте чоловікам, які торочать, що вони задоволені холостяцьким життям. Просто ще не зустріли ту єдину, заради якої їм би захотілося розпрощатися з холостякуванням. У «Терції» першим одружився наш менеджер Роман Климовський. Незадовго після нього — Ромко Турянин і Андрій Капраль. Потім перший раз женився Богдан Богач, за ним — Андрій Шавала. Згодом — вдруге одружився Богач і також вдруге Славко Нудик (вперше він женився ще до «Терції»). А вже після усіх, проживши 36 щасливих холостяцьких років, свою другу половинку знайшов і я.

— Чим Віра підкорила ваше серце?

— А хто знає? Добре мені з нею — і крапка. За два роки подружнього життя ми з Вірою жодного разу не сварилися.

Довідка «ВЗ»

Володимир Якимець народився 28 липня 1974 р. у Львові. До музичної школи вступив раніше, ніж до загальноосвітньої, — у п’ять років почав опановувати фах піаніста. Закінчив Львівське державне музичне училище ім. С. Людкевича (факультети теорії музики і диригування). Згодом навчався у Вищому державному музичному інституті ім. М. Лисенка, на факультеті хорового диригування. Але консерваторію так і не закінчив… 1992 року разом з однодумцями заснував мішаний хор, з якого невдовзі залишився квартет. Крім Дональда, при витоках майбутнього знаменитого колективу були Славко Нудик, Андрій Капраль та Богдан Богач. Цей гурт і розширився до секстету «Піккардійська терція». З-поміж трьох сотень пісень у репертуарі вокальної формації третина створена на музику Якимця, а понад 70 відсотків вокальних творів «Терції» мають його аранжування.